Читаймо Івана Липу!

І.С.: Як і цитата з його листа до Володимира Дорошенка щодо своєї творчості: «Я писав більш як чверть віку не за страх, а за совість, не ради слави, бо знав, що доброго не скажуть, хіба випадково, писав не ради грошей, а лиш тому, що мав свої думки і ті думки хотілось сказати людям… І от хотілося б ту запаковану в льохах духову продукцію витягти на світ білий, ачей комусь знадобиться».

С.К.: Розбираючи батьківський архів, Ю. Липа натрапив на два клаптики паперу під заголовком «Мої думки», опублікував деякі з них у львівському «Вістнику», позначивши їх «З останньої теки», чим розпочав публікацію творчої спадщини І. Липи. Серед них така: «Скільки було прекрасних відозв до народу в часи української революції! І всі надарма; мужі державні повинні б були знати, що народ не може держати в голові абстракцію, що він мислить образами, пам’ятає лише факти, а тому дайте народові відповідні мистецькі твори і тим направте його думки й душу на бажану вам путь».

І.С.: Варто тут відзначити казку І. Липи «Звіринець на кораблі». Її текст, антиутопічний, написаний «езоповою мовою», є одним з унікальних відображень усвідомлення автором подій більшовицької «революції» та передбачення її фіналу. Російська імперія в передреволюційний період визначається автором як «корабель брудний», який чистили лише перед представленням іноземцям. Так І. Липа визначив занедбання політичної системи імперії, де все робилося лише перед перевірками вищого керівництва.

Відсутність якісної адміністративної та політичної системи, заляканість переважної більшості населення імперії письменник визначив як «хаотично змішані між собою клітки», «погрози і ричання» — типове явище в тій спільноті. Соціальну несправедливість суспільства передав тим, що на «кораблі» коні й інші великі тварини перебували в тісних клітках, а «гієни й шакали бігали по своїх наввипередки». Вказав на нерівномірність розподілу благ в імперії, зокрема на те, що працівники змушені були задовольнятися злиднями, а основа політичної системи — бюрократи («шакали») — мали всі блага в надлишку. Царем «звірів на кораблі» був крокодил, який використовував усю прісну воду, тоді як інші звірі вмирали від спраги.

Під «вітром», який розбурхав неякі-сну, але стабільну ситуацію на кораблі, І. Липа приховав події Першої світової війни. В умовах, коли всі «клітки» повідчинялися, тобто зруйнувалася імперська політична система, владу захопили мешканці «корабля», які найбільше галасували і «дико верещали». Більшовиків автор не надто старанно замаскував у ролі мавп, що навмання керували кораблем, незважаючи на загиблих.

У ситуації, коли в країні запанували «мавпи», І. Липа показав деяких мешканців, що виїхали в еміграцію (леви і лисиці), а інші сподівалися, що і так дістануться берега. Так автор засвідчив настрої, які панували серед населення в перші роки правління більшовиків на території колишньої Російської імперії. Кінець подорожі «корабля з мавпами за кермом» передбачив невтішним: корабель розбився на рифах… Така-от, не зовсім дитяча казка.

С.К.: Прикладом того, що твори І. Липи не втратили своєї актуальності, стала для мене новела «По-людському» (1919). Саме в цьому випадку слід зазначити: на жаль. Головний герой Хома Ковтун після поранення і тифу прибув з фронту у відпустку. Змучений, обідраний фронтовик мріяв відпочити і побачитися з добрими товаришами, але зіткнувся з їхньою байдужістю й погордою. Ображений, голодний і схвильований він повернувся до залізничної станції й першим же потягом поїхав знову на фронт.

«Чорні думи, як злі ворони, обсіли Хому і клювали його мозок: «Як були хамами, так і зосталися… Сліпі й глухі все так же нидіють по своїх убогих конурах, що завтра можуть розлетітися порохом… Злиденні раби, задоволені зі своєї темноти… Хіба вони можуть обхопити своїм темним розумом, що спасти рідний край — то найбільше, найсвятіше в світі діло? Хіба обходить їх вільна самостійна Україна?.. Ні, уже нема мені місця між такими товстошкурими — ці люди мені зовсім чужі… Там, де щодня стоїть смерть перед очима, там тільки і розуміють вартість життя, там тільки і може душа душу почувати, там справжні друзі, що останнім поділяються».

І.С.: Доречно ще згадати і про нерозкриту поетичну грань таланту І. Липи, зокрема, про найвідоміший його вірш, який, за спогадами Ілька Гаврилюка, так його вразив, що по прочитанню він поклявся віддати своє життя рідному народу і краю, щоб не бути серед тих, хто віддавав усі сили ворогам.

Суд визволеного краю
Тепер і ви прийшли,
бездушні неймовіри,
Що весь нудний свій вік
без ціліі без віри
Тягли, працюючи
для власного життя,
Що проминуло сном
без всякого пуття.
Тепер і ви прийшли,
мене що занедбали,
В неволі та біді покинули своїх,
Що ворогам моїм
всі сили оддавали,
Що ви любили їх, гнобителів моїх.
Тепер і ви прийшли, єхидні і лукаві,
Що працювали
лиш для власної пихи
І ролю грали скрізь,
аби придбати слави.
Не діти ви мені, ви вороги лихі!
Тепер і ви прийшли,
що вам талант од Бога
На те призначено,
щоб край свій рятувать,
А ви, з рабів раби,
лінивії до всього,
Зуміли той алмаз
в багнюці затоптать.
Тепер усі прийшли
в час радощів народніх.
Що ж принесли мені?
Серця свої холодні?
О, йдіть од мене геть!
Геть із очей моїх!
Тепер приймаю я
тільки дітей своїх...

С.К.: У І. Липи є твір, у якому йдеться про нашу сучасність, ХХІ століття.

«…А було се давненько. Який у нас зараз год? Дві тисячі двадцять перший? Так. Ну а се було, мабуть, зо сто год тому назад». Так починається казка І. Липи «Дідова правда» (1917). Дід-оповідач із ХХІ століття згадує про те, що йому, маленькому, розповідав його дід про «безладне, жорстоке, страшне і голодне» ХХ століття.

Авторові казки майбутнє бачилося ідеальним: люди щасливі, правда належить усім людям, між ними злагода і братерство, кожен найменший народ є господарем на своїй землі і сам собою управляє, усі нації живуть самостійним життям. «Хто зна — може, це настав удруге рай на землі, бо вся вона переповнена плодами і злаками, а молоко та мед тече річками». Завершується дідова казка настановою: «А ви не забувайте, що до цього щастя люди прийшли через наше безладдя, руїну, страхи та через кров нашу…».

Сьогодні, як і сто років тому, в Україні й у світі триває війна. «Другий рай на землі», яскраво змальований І. Липою, не настане у 2021 році, а мабуть, у 2121-у.

І.С.: Насамкінець, ще дві невипадкові думки І. Липи з притчі «Кара» (1923):

«Що станеться з народом, коли по хвилевому визволенню, він знову впаде в рабство. О, то тяжче, ніж звичайне рабство! То муки й муки! То значить, що в народі запанує зневіра, зрада і жах. То значить голод, розпука, смерть і безнадійна, безвиглядна боротьба, та вже не за волю, а лиш за животіння…».

«Народ, що в незапам’ятні, в незнані віки міг осісти таку родючу землю, може, найбагатшу в світі, той народ чогось вартий, бо не святе небо се йому дарувало, а було здобуте жорстокою боротьбою, сміливістю, одностайністю».

Ці думки виокремив письменник Ю. Винничук, який упорядкував збірник творів Івана Липи і спогадів про нього («Війна, смерть і любов», Львів, «Апріорі», 2018, 592 с.).

Про життєвий шлях батька і сина Лип йдеться у біографічних нарисах «Тарасівець» і «Чорноморець» («Іван і Юрій Липи», Харків, «Фоліо», 2016 р. 121 с.). Критик І. Бондар-Терещенко назвав цю книжку серед тих, які не варто забувати, адже вона про те, як стати справжнім українцем.

Керуючись такою настановою критика, пропонуємо вашій увазі один із розділів (зі скороченнями) нарису про Івана Липу, 155-річчя від дня народження якого сповнилося 24 лютого.