Харківський Гамлет і його 365 днів

Прошкуємо до центру сучасного мистецтва YermilovCentre, де якраз експонується виставка знаменитого харківського художника, відомого майстра стріт-арту Гамлета Зіньковського «3652019». Його добре знають і в Одесі — на вулицях нашого міста можна побачити десяток муралів митця. Стріт-арти Гамлета відрізняються соціальною спрямованістю і графічною манерою виконання, у них завжди присутній авторський текст. Одна з найкращих його картин у цьому стилі прикрашала будинок на вулиці Буніна. На стіні художник намалював графічний портрет чоловіка, причому особливості стіни — її нерівності, плями, тріщини — були невід’ємною частиною портрета з надписом «Ця стіна — мій дім». Картину знищили у 2018 році. Хтось невідомий вирішив, що Гамлету в Одесі не бути і зафарбував портрет, скориставшись звичайним валиком. Новоспеченого Герострата сфотографували зі спини, але, на жаль, не зупинили…

На стінах галереї — 365 малюнків простим олівцем у форматі полароїдних фото, по одному на кожен день 2019 року. Прогулюємося виставкою, день за днем досліджуючи життя художника, його настрої, мрії, думки, спостереження, його реальність. Кожен малюнок супроводжує фраза, яка не завжди є підписом до нього. Підписи просякнуті вишуканим гумором. Витвори — справжні, щирі, глибокі, філософські, різні… Дні одного року, кожен з яких — особливий...

Посеред виставки з’являється і сам Гамлет — усміхнений, відкритий. Разом з художником переходимо до університетської аудиторії, де проходить його зустріч зі студентами історичного факультету. Гамлет, незважаючи на свій статус знаменитості, — людина щира й охоче спілкується, відповідає на запитання, жартує, філософствує, але при цьому залишається собою… Ось деякі цитати з його відповідей.

Про виставку «3652019»

— Таких проєктів уже чотири — 2013, 2015, 2017, 2019. Першу серію малюнків я зробив у 2012 році. Це був щоденник на 365 сторінок. Я роздав такі щоденники друзям і запропонував: давайте щось будемо з цього робити. Але я був єдиний, хто довів цей проєкт до кінця. Це був суперскладний рік, 12 місяців, день у день… Багато перельотів, переїздів. Німеччина, Австрія. Італія… Згодом з’явилася ідея робити полароїдні знімки. Але на той час полароїди подорожчали: касета на 12 кадрів коштувала 20 євро. Тому я нарізав 365 папірців, обробив їх кавою і щодня щось знімав на телефон, а згодом перемальовував ці кадри на папір… Я хотів би реалізувати ще шість проєктів: раз на два роки, а згодом, у 2033-у, організувати велетенську виставку, що складатиметься із десяти років мого життя… Планую видати книгу з малюнками, і буде вона з англійським перекладом. Це моя відповідь сучасному мистецтву…

Про мистецтво

— Хоча я став яскравим представником сучасного мистецтва, це не заважає мені його не любити. Дуже багато шлаку, безсенсовності, роздутих тем, нібито актуально, але… Гендерні проблеми, переселенці, ЛГБТ — мене нудить від цього. А ще гірше, коли художники роблять вигляд, що вони щось досліджують… Це моя суб’єктивна точка зору, але в сучасному мистецтві чимало непотребу. Величезні виставки я проходжу, як кіоски у підземному переході. Можна зупинятися біля кожного кіоска: тут — булочки, тут — заколочки, тут — мінералка… А можна проходити повз них. Приблизно так я ходжу на виставки сучасного мистецтва… Є штуки, які змушують зупинитися, подумати. Але моя порада на майбутнє: не майте ілюзій щодо сучасного мистецтва, навіть якщо воно коштує багато грошей. Це не означає, що воно хоч трохи цінне. Шукайте те, що вас вражає… Всі кажуть: слухайте класику, це те, що вам потрібне. Але якщо ти засинаєш, слухаючи класику, а електронна музика тебе вставляє і хочеться щось творити? Із сучасним мистецтвом так само: якщо воно щось вам дає — чудово, якщо ні — не мучте себе. Не дасть.

Про складність довести проєкт до кінця

— Це мій особистий виклик самому собі, доказ того, що я жив у 2019 році. Бо за 2018-й я не впевнений. За малюнками я можу згадати події року. В середньому малювання займало три-чотири години на день, іноді — десять. Буває, цілий день перельотів, переїздів, а наступного дня потрібно зробити два малюнки. Але якщо ти хочеш відпочити, то це чотири малюнки на день. Ти не можеш просто розслабитися. Це щось середнє між дисципліною та мазохізмом. Відкриття виставки було заплановане на 10 січня… Стара думка, але вона дуже правильна: для людини, не важливо, хто ти — геній чи проста людина, у добі є лише 24 години. Я зустрічав таких, які кажуть: я 25 років пропрацював, а ніби не жив, усе минуло, наче один день. Що це було? Ну, одружився. Дитина народилася. В школу пішла... У декого за рік відбувається стільки! Подивіться на графік Ілона Маска: 780 перельотів за рік, і географія — весь світ! А ми частенько забуваємо про те, що життя минає. Ніби жив, але й ніби не жив.

Про художню мету стріт-артів

— Зрубати побільше «бабла» (сміється). Так просто цікавіше жити. Я повинен малювати. Я не комусь, я собі повинен. У мене є відповідальність перед глядачами, які ніколи не дійдуть до виставкового центру. Для людей — я просто чувак, який щось там малює по місту. Вони навіть не уявляють, що це — мої проєкти, що я над ними думаю… Я малюю стріт-арти, картини, ілюстрації. Мета — наповнення… У мене дуже щасливе життя. І не тому, що я народився в особливій казковій країні. У тому ж … що й ви… Але для мене кращої країни нема. Я люблю свою країну з усіма її проблемами та особливостями. У мене вже давно є можливість переїхати у цивілізованіші місця, але я хочу бути тут. Переїхавши у Лондон, я міг би вже давно стати дуже багатою людиною. Але це свого роду моє завдання — брати проблеми й вирішувати у власний спосіб. Вирішувати проблеми країни, не будучи політиком, не користуючись фінансуванням, на свій страх і ризик — іти й змінювати…

Ви дуже сумуєте, коли ваші мурали замальовують?

— На жаль, це буває… Стіна в Одесі була однією з кращих моїх робіт… Я навчився не перейматися, усвідомив, що я — наче дракон: одну картину замалювали, я десять нових нама-лював.

— Де ви навчалися?

— П’ять років — у художньому училищі і три — в Академії мистецтв. Дякуючи Богу, з академії мене відрахували. Насправді, все залежить від тебе самого... Поки я робив цей проєкт, стільком речам навчився і так себе продисциплінував! Освіта — це те, над чим працюєш ти сам… Я багато копіював з улюблених творів мистецтва: Стародавній Єгипет, перська книжкова мініатюра, Схід, Японія, Китай, раннє Відродження. Це те, що мені дає відчуття справжнього мистецтва…

— Хто ваші вчителі?

— Вчителів багато, і великих, і близьких. Сергій Жадан, Павло Маков, «Даха Браха»… Український художник Тиберій Сільваші — я його дуже поважаю як художника-мислителя. У нього блискуча мова, його можна слухати довго, і завжди цікаво… Я дуже багато отримую від читання Гоголя, Чехова: сумно, смішно і є над чим подумати… Люблю сучасних авторів — Тараса Прохаська, Сергія Жадана…

— Чи малюєте ви на замовлення?

— Малюю, але дуже рідко... І це дуже дорого й невигідно для замовника. Я ніколи не намалюю те, що він хоче. Я малюю те, що мені хочеться у цьому місці в цей час.

— Чому ви малюєте зворотний бік нашого життя, його темні, неприємні сторони?

— Мені цікаво. Я малюю те, що мені хочеться, і якщо моє полотно не потрапить до музею через те, що я малюю прусаків, то я не хочу до музею. Якщо мене сьогодні цікавить прусак, то я малюю прусака. Я живу тотально у своєму світі. Малюю те, що мене цікавить.

— Чому ваші малюнки чорно-білі?

— Кольори мене не цікавлять. Кольори передають красу, але я не хочу кольорової краси. Мене цікавить краса думки, краса змісту. А змалювати райдужний захід сонця — мені це не цікаво. Є люди, які не слухають музику. Живуть спокійно без програвача, колонок. Так само і я живу без кольорів.

— Що змінилося у вас порівняно з тим, яким ви були кілька років тому?

— Раніше я був стомлений. Не досипав. Тепер живу інакше. Я щасливий, бо знайшов внутрішній спокій, рівновагу, і готовий сперечатися з тим, хто стверджує, що художник — це драма, відрізане вухо і безмежна кількість повій, алкоголізм чи наркоманія. Я дозволяю собі сьогодні малювати вдома, завтра — на вулицях, потім — працюю над ілюстраціями або ж читаю весь день. Живу у своєму ритмі.

— Вас вивчають у Кембріджі?

— На прикладі моїх робіт у Кембріджі вивчають російську словесність, мову… Одна з викладачок опрацювала цикл лекцій на тему, як поєднати мову і графіку. Згодом мої роботи потрапили до філософів, і вони на їх прикладі викладають філософію.

— Що для вас означає Харків?

— Найголовніша перевага Харкова — тут усе роблять повільно. Тут котлован можуть три роки копати, потім покинути його на три роки, потім залити фундамент і забути… Раніше, ніж у 2040 році «воно» не відкриється. У Києві все це робиться за рік… Харків чудовий. Це не провінція і не «перша столиця» — ця стара історія вже набридла. Тут є куди розвиватися, є люди, з якими можна щось творити… Я б хотів, щоб у Харкові забули історію про індустріальне місто… Цех, який десятиліттями стояв закинутий, перетворився у нічний клуб, і туди приїздять знамениті діджеї, і зараз цей цех заробляє набагато більше, ніж тоді, коли він був цехом… Україна — не країна третього світу, ми можемо заробляти гроші інтелектом, креативом. У Харкові одна дівчина продала свою ідею американцеві за пів мільйона доларів. Вона придумала і написала. Ось що таке інтелектуальний розвиток країни. Якщо у тебе є мозок, ти не полізеш у шахту і не будеш тягати сумки в кліточку… Сьогодні є всі можливості жити добре. Потрібна ідея і підключення до інтернету. Потрібне ваше особисте бажання добре жити. Можна знайти винних: президента, Росію, Європу… Але відповідальність треба брати на себе. Якщо ти живеш погано, скоріш за все, ти в чомусь помиляєшся. Хочете жити добре — живіть добре. Хочете жити погано — це найлегше зробити.

— Розкажіть про ваші квартирники…

— Найцікавіше — оточувати себе різними людьми. У мене в оточенні найменше художників, бо в них є заздрість, а я можу собі дозволити, наприклад, подорожувати, коли хочу. Дуже зменшується кількість охочих спілкуватися. З іншого боку, Сергій Жадан за мене радіє, і я радію за його тиражі. Коло спілкування — різноманітне. Найменшим — 15—16, найстаршим — десь 85 років. Бувають у мене на квартирниках і люди, які всього в житті домоглися. Вони можуть чітко сказати про себе — хто я, що я, над чим працюю. До мене приходять мільйонери без охорони… Мені нудно було б спілкуватися лише з художниками. Приходять айтішники чи фізики, які розповідають над чим працюють. Це цікаво…

— Що для вас волонтерство?

— Ще в 2014 році мене вразила ідея волонтерства і здатність країни самоорганізовуватися. Я їжджу на блокпости. Люблю спілкуватися з солдатами, які з 2014-го захищають країну. Ці пацани захищають мене і моє класне життя. Якби не вони, мене б тут не було і мого стріт-арту теж. Я їм вдячний, тому я їду їм допомагати…

Зустріч закінчилася. Ми йшли вечірнім Харковом, сипав сніг, і місто нагадувало малюнки Гамлета: чорно-біле, сповнене власного змісту, дуже різне і дуже загадкове.

Ольга ФІЛІППОВА.

Одеса—Харків—Одеса.