Переглядів: 3289

...Бо підростають правнуки з нашими генами!

Війна в Іспанії 1937 року, куди СРСР посилав «добровільно» військовиків різних професій вдосконалювати свою кваліфікацію на смертях іншого народу, як нині Росія вдосконалюється на вбивстві «братів» на Донбасі, наклала відбиток і на моду 1940-х.

У 1941-у при хрещенні хрещена мати подарувала мені матроський костюмчик (бо ж Одещина, море!) та «іспанку» — чорну військову пілотку з червоними китицями.

Біля хати ж ходив у гребінному — домотканому одязі з конопель — прядива. Прядиво — від українського прясти. Коноплі росли у кожному дворі, високі й усіяні насінням. Про наркотики в селі ніхто не знав. Насіння використовували для святкових коржів — смаколиків. Товкли його у глиняній макітрі і в оте розбавлене молочко вмочували коржа. Саме ж конопляне стебло вимочували у спеціальних копанках: прикладене важким камінням, воно мокло до весни. Потім коноплі тіпали, звільняючи волокна від стебла, розчісували і пряли. На верстаті мати ткала біле вибійчане полотно, з якого шили білі літні костюми, вишивали рушники, гаптували сорочки національним та місцевим орнаментом. Я маю вишиванку 1958 року.

Примусів і керогазів не було, а про український побутовий газ я уперше почув у Тулі і Москві у 1958-у. Їжу готували на кутуні. А в основному — у печі. Мати пекла хліб на капустяному листі, духмяний — як весна, високий, широкий, і не черствів він тиждень. Пекла вертути з овечою бринзою, плацинди з картоплею, капустою, із сиром і зеленою цибулею та вишнями. А вареники й галушки аж самі просилися до рота! У залишки жару кидали пектися картоплю та цукровий буряк, який терли до чаю замість цукру. Чай заварювали із гілочок малини, смородини, вишні, м’яти, чебрецю, материнки та іншого зілля на смак. У печі варилися знаменитий український борщ і кукурудзяна каша з гарбузом, запікалася ряжанка. Коли ж різали свіжину, то мати обов’язково готувала пизи: шар картоплі, шар м’яса, шар тіста, скрученого рулончиками. Горщик закривали коржем, який запікався смачною скоринкою — до часнику. Або готувалася домашня печеня: м’ясо з картоплею. А до неї — квашені у дубовій діжечці помідори чи маленькі огірочки, які хрумтіли на зубах і пахли дубовим листям, хроном, кропом і маминими руками та ще вкладеним у них маминим серцем.

Й усі оці наїдки, які дарувала щедра українська земля проворним українським рукам, коли діставалися з печі, пахтіли здоров’ям, довголіттям, не зважаючи на те, що жили в окупації. Нині кажуть, що старі міцніші, ніж теперішні, бо брали силу від землі та їжі.

Війна здружила людей горем втрат і болісним чеканням перемоги над загарбниками. Перед образом Ісуса Христа і Матері Божої щоденно стояли на колінах і просили, щоб повернувся матері муж, а мені — батько. Так, як це роблять в українських сім’ях і нині, — лише загарбник тепер — росіянин, а Вітчизна — та сама.

Село Чорну, нині Окнянщина, колишній райцентр, окупували румуни, і не дивно, бо за 15 кілометрів через гору виднілися Дубосари. Чоловіки воювали, а жінок з підлітками ганяли на норму, як до того у колгоспі. Навіть деякі бригадири були ті самі, яких не встигли забрати в армію, бо ж дуже швидко «заманювали» ворога аж до Сталінграда. А ми, малеча, замість дитячих садків, «чистили» колишні колгоспні сади та людські виноградники й баштани — сторожа нас не помічала. Чоловіки-інваліди працювали на конюшні і біля сільгоспмашин — безробіття в селі не було. А вночі з гарману, як і в колгоспі, сторожі задавали мішки з очищеним збіжжям. Тож коли прийшла українська армія, то колгосп мав відбірне насіння для посівної — селяни знесли мішками до комори…

Румуни не були такими жорстокими, як фашисти. Відпускали пекти хліб, прати білизну, садити город. Люди тримали на прив’язі худобу. І коли німці приїздили з Бірзули за живністю — не видавали, що схована. Здавали свої активісти… Виділяли для корів солому, кукурудзиння. У кого була корова, то з коров’ячих кізяків і м’якої соломи виготовляли ліпахи для опалення. Вони давали хороший жар і довго зберігали тепло. Пропалена звечора піч служила ліжком для трьох дорослих і двох дітей аж до грудня 1945 року, коли повернувся з війни батько.

Окупанти примушували ходити до церкви і перехрещувати малих дітей, бо московським попам-комуністам не вірили. Я не стверджую, що скрізь. Службу правили у Чорнянському кінотеатрі, розташованому в парку. Однієї весняної теплої неділі 1944 року мати причепурилася до церкви. Мене одягла в костюмчик та «іспанку» з китицями, що прикрашала мої веснянки, які рясним маком засіяли обличчя. Парком, назустріч нам, кроком завойовників наближалися двоє румунів: претор і заступник. Претор поплескав мене по щоці й ламаною українською спитав:

— Гей ти, де твій тато?

На що я відповів, як учили старші хлопці:

— Ще десять ворогів уб’є і прийде додому…

Заступник перепитав відповідь, бо не знав жодного слова українською, грубо вилаявся на російський кшталт, схопився за кобуру й несамовито загорлав: «Сталінець»!

Мати з дитинства жила поруч з молдованами й усе розуміла…

— Ти що, — зупинив його претор, — з дітьми воюватимеш? Хіба не чуєш — он за горою ревуть гармати Українського фронту? Не бери гріх на душу!

І вони обнялися й пішли алеєю парку. Ще довго до остовпілої матері долітав їхній регіт.

Зайшовши до кінотеатру, почули гарний спів півчих і чудовий баритон батюшки. Біля вхідних дверей стояв поліцай Іван Сорочан, якого комсомол залишив у підпіллі. Син маминої подруги по нормі й життю. Після служби в армії та навчання довгий час працював директором першого Одеського м’ясокомбінату. В момент, коли трепетне відлуння співу бриніло під стелею, я на всю міць легень попросив:

— Ванька, покажи мені батюшку, бо не бачу!

Він підняв мене на висоту свого майже двометрового зросту і запитав:

— Ну як?

— Гарний батюшка і гарно співає. Опускай!

У вухо шепотіла мати:

— Я тебе вб’ю, чортеня! То він партизан, то йому батюшку подавай, — і ніжно погладила по білій, як льон, голові…

Служба закінчилася, і ми вибиралися у бік площі, а напереріз, розштовхуючи прихожан, поспішав батюшка з кульком печива і цукерок. Погладив мене, малого, по голові і сказав: «Один сталінець захотів бачити батюшку»… Я побував у багатьох соборах України й Росії, але чомусь завжди згадую той чарівний спів румунського батюшки і півчих слов’янською мовою у Чорнянському кінотеатрі...

Вже коли вчився в Одеському університеті, на лекціях з атеїзму нас переконували, «што Бога нєт і бить нє может»… Виступали якісь їжачки спротиву. Добре, що на істматі була шикарна книжкова крамниця посібників і методичних розробок. Там придбав свою першу книжечку на релігійну тему польського письменника-бібліознавця Зенона Косідовського «Біблійні оповіді», а потім — другу. Тож з піною на вустах доводив хибність антирелігі-йних доводів і демонстрував світлини розкопок Єрихону. На тлі фантастики про комунізм у щось хотілося вірити, бо вже встиг побачити отой комунізм від Одеси до Павлодара, від Коломиї до Москви, від Запоріжжя до Прибалтики. На той час працював заввідділом листів у Красних Окнах. Потім купував різні розумні книжки про наше арійське походження: «Шлях аріїв», «Арійський синдром», «Великі посвячені» та багато інших. Зупинився, бо нікуди ставити у три ряди, на тритомнику

Е. Мулдашева «У пошуках міста богів»…

А тепер придивляюся: чи не зустріну де книгу-гіпотезу, що нас на Землю «засіяли» прибульці-боги? І знову, як у 1960-ті, виступили вже сиві їжачки цікавості: чи не прибульці, часом, смикають за мотузочок наших очільників, щоб остаточно забрати у народу землю і віддати «вищій злодійській расі богів»? А нас, хто не встигне лягти у рідну землю, відправити примусово «по пыльным тропинкам далеких планет», щоб не залишилося й сліду від впертих і вільнолюбивих козацьких нащадків на найкращій і найродючій у світі землі із солов’їною мовою та жіночою назвою Україна.

Не діждуться! Ми — вперті, як воли, а хоробрі — як буй-тури («Слово про Ігорів похід»)! Уже підростають і правнуки з нашими генами!

Борис ДРАЇМ,
давній друг
«Чорноморських новин».
м. Ананьїв.
Фото Олександра Шхалахова.

Від редакції. Щиро вітаємо давнього друга й автора нашої газети, ветерана-педагога, члена Національної спілки журналістів України, полковника Українського козацтва, справжнього патріота і просто гарну людину Бориса Борисовича Драїма зі славним ювілеєм — 80-річчям. Здоров’я й сил Вам, вельмишановний, іще на багато-багато літ, родинного щастя, затишку та спокою. І неспокою творчого, громадянського, який надихав Вас на добрі справи впродовж прожитих літ і, переконані, надихатиме й надалі. Бо таке вже у Вас серце — небайдуже до долі рідної України, народу українського. Усіх Вам гараздів, дорогий наш, вірний друже! Будьмо разом! Будьмо!

Колектив «ЧН».
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net