Переглядів: 3257

Пізнавати світ й Україну

Розмова з істориком, мандрівником і… невиправним романтиком

Один з найвідоміших мандрівників України Олександр Волощук (на знімку) мешкає в Чернігові. Щоправда, вдома його застати практично неможливо. Але якщо домовитися наперед, то шанс поспілкуватися із «сучасним Пржевальським» є. Ось і тепер Олександр — як і обіцяв — заїхав до мене, повертаючись зі своєї цікавої мандрівки по Сербії та Румунії. Дав йому на дорогу кілька примірників «Чорноморки», щоб знайомство з Одещиною, якою він колись подорожував, було повнішим. Поки доїде до Чернігова — перечитає. А потім ставлю запитання, які підготував заздалегідь.

— Олександре, якими критеріями ти керуєшся, вибираючи маршрут подорожі? Хочеться поба-чити весь світ?

— Хотілося б, звісно. Але загалом керуюся тим, наскільки цікавим є та чи інша країна, місцевість... Адже я історик за фахом. Якщо знаю щось цікаве про те чи інше місто, то хочеться дослідити тему якомога глибше. А взагалі, починав я із Сибіру та російської Півночі. Мене цікавила тема масових репресій. Тому у 2006—2008 роках я подорожував по республіці Комі, Якутії, побував на Колимі. Пройшов пішки «мертву» (тобто не діючу нині) залізницю Салехард — Надим.

Коли Хрущов розкритикував культ особи Сталіна, то й доцільність цієї залізниці поставили під сумнів. І з часом закрили її. А ще я завжди цікавився українськими громадами у кожній країні. Завжди зупинявся у земляків.

— Я звернув увагу, що деякі твої поїздки повторюються. Замість того, щоб подивитися вже іншу країну, ти знову їдеш проторованим маршрутом...

— Бо не встигаєш за один раз подивитися країну. Скажімо, в Сербії я був ще в 2015 році, але тоді мало що побачив. Це була своєрідна розвідка, а вже тепер побачив більше. Зокрема, відвідав багато діючих православних монастирів. На мою думку, повторні поїздки ефективніші й пізнавальніші.

— Знаю, що, побувавши наприкінці травня цього року в Одесі, ти не забув відвідати Єврейський цвинтар...

— Так, я тоді хотів побачити гру нашої «Десни» з одеським «Чорноморцем». Ночував у наметі на околиці міста. Був час подивитися цвинтар, то я й вирішив не втрачати такої нагоди.  Ставлення євреїв до своїх предків гідне похвали. Навіть якщо люди назавжди виїхали з Одеси, то домовляються, щоб хтось доглядав за могилками рідних. Цікаво, що на Єврейському цвинтарі похований і... циганський барон. Могила дуже велика за розміром. Це така традиція, мабуть. У місті Сороки, яке було своєрідною «столицею» радянських ромів, такі ж великі поховання. Чув, що баронів ховають разом з автівками. Не знаю, чи це правда, але факт, що авто точно помістилося б — настільки великі за розміром могили й пам’ятники.

— Може, варто більше подорожувати Україною?

— Поки що намагаюся побачити те, що подалі. Хоча... цього разу поїду зустрічати Новий рік на Полтавщину (в Диканьку). А так... Під час повернення додому завжди глибше вивчаю ті українські населені пункти, які лежать по дорозі. Скажімо, цього разу побачив зимове Закарпаття. Не обійшлося без екстриму: довелося спати в наметі при температурі 5 градусів морозу. Добре, що мав із собою два літри вина. Підігрівав його і потім сам ним зігрівався. Двадцятиградусний мороз у Карпатах я застав, коли був в україн-ському селі Лунка ла Тиса (Румунія). Але тоді пощастило — мене запросили переночувати в хаті. Там, до речі, багато моїх однофамільців із прізвищем Волощук. Стосовно умов нічлігу, то набагато гірше було у Китаї в грудні 2013 року. Тоді теж було мінус 20: я ночував у наметі, і вранці паморозь була навіть на внутрішніх стінках намету. Ноги довелося засунути в шапку-вушанку, ще й зігрітися перед сном, випивши двісті грамів китайської горілки.

— Знаю тебе як людину, яка не вживає алкоголю...

— Ну, тоді важливо було не за-хворіти. Адже мінус 20 у чужій країні, на кордоні з Тибетом — це дуже серйозно. Хоч свій особистий температурний рекорд я поставив у 2006-у в місті Чернишевську (Забайкалля). Тоді було мінус 43. Щоправда, один з водіїв пустив мене переночувати у кабіні його машини, залишивши двигун включеним. Сам же переночував у готелі. Я був у ролі сторожа, а заодно... непогано виспався. Цікаво, що десь рік перед тим у тому ж готелі ночував відомий український мандрівник з Дніпра Сергій Гордієнко.

— Світ настільки тісний?

— Не те слово! Коли я в 2016 році проходив перевірку на Одещині, в районі Вилкового, прикордонники сказали, що той же Сергій Гордієнко був тут якихось два дні тому. А в житті із Сергієм ми жодного разу не зустрічалися! Лише по телефону розмовляли.

— Що цікавого на Балканах?

— Цього разу я був лише в Сербії, раніше ж бачив Болгарію, Боснію, Албанію, Македонію... Все це дуже гарні країни. У Боснії я побував у найбільш високогірному на Балканах селі Лукомір. Майже 1500 метрів над рівнем моря. Колись там жили представники християнської секти богомилів, але їхні нащадки мусульманизувалися. Засмутило лише те, що коли відвідував монастирі, то серби жодного разу не запропонували переночувати у них. Хоча й неодноразово годували, навіть подарували теплий светр. Очевидно, у них нема такої традиції — надавати притулок паломникам. Румуни здалися мені трішки гостиннішими. Сподобалося й те, що прикордонники-румуни з Лунка ла Тиса розуміли україн-ську, навіть трохи розмовляли нею. Траплялося розмовляти з румунами ще й іспанською, яку я добре вивчив, подорожуючи Латинською Америкою. З іншим румуном порозумілися завдяки сербській: він нею непогано володів, а я все, сказане ним, розумів.

— А в румунських українців мова така, як у нас?

— Ні, суттєво відрізняється. Тому вихідець із цього села професор Іван Хринюк є апологетом русинізму. Доводить, що українці й русини — це різні нації. Але Василина Лазарчук з цього ж села впевнено називала себе українкою. Мовляв, які ж ми русини, коли нема такої держави, а Україна дуже велика і вона зовсім поряд...

Але таке різне уявлення про ідентичність на Балканах є річчю нормальною. Словенців серби називають «окатоличеними сербами», хоча їхні мови суттєво різняться. Значно менша різниця із хорватською мовою, але ж хорвати — католики. До того ж, в історії стосунків цих народів були темні сторінки. Особливо ворогували під час Другої світової. Після війни Тіто зміг об’є-днати південних слов’ян в одну державу, але у 1990-х знову почалися відцентрові рухи і Югославія розпалася. Пам’ять про Йосипа Броз Тіто серби свято бережуть. Є навіть музей «Дім квітів», на території якого він і похований. Вхід до музею недешевий, тому я не зміг його відвідати, планую там побувати наступного разу. Тож мова мовою, а тримати народи в одній державі можуть різні фактори.

Що ж до мови румунських українців, які живуть над Тисою, то зачитаю дещо зі свого словничка: слово «так» у них буде «йо», звідки — «удки», кудись — «инде», рахувати — «кунтувати», молодь — «молодяк», зіпсувати — «показити», прання — «жмакання», доглядати — «гадкувати», Китай — «Кіна», погріб — «дол», фасон — «поноша»... І таке інше. Але порозумітися можна. До середини 1960-х у селі Лунка ла Тиса діяла українська школа. Потім вона стала румунською. Але в церквах досі правлять україн-ською. В одній з них служить отець Ярослав, який переїхав до Румунії 18 років тому. Сам він родом з Івано-Франківської області.

Село Лунка ла Тиса існує з XV століття. В часи Чаушеску там було лише дві автівки й один мотоцикл... Тепер люди живуть набагато заможніше. Українців у цьому селі 92%, румунів лише — 8%. На цвинтарі багато могил з прізвищем Волощук. Коли знайомився, то всі місцеві питали, звідки я родом. Хоч моє коріння родом з Дніпропетровщини, але точно знаю, що предки туди переїхали з Волині. Можливо, перед тим їхні пращури жили в Карпатах, хто знає?

Розмовляв
Сергій ЛАЩЕНКО.
НА ЗНІМКАХ: Лунка ла Тиса. Православна церква, збудована в 1900 році; розписи у храмі — Алексій Карпатський; українські написи на надгробках.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net