«У краплині справжньої любові»

По-перше, на наш погляд, у її жіночості, у наявності в неї властивостей казкового птаха Фенікса: відроджуватися і знову кидатися у спопеляюче полум’я пристрасті, що зветься — Кохання.

Ти перебільшуєш.
Повір, не сестри.
Я не красуня, тобто не Джоконда.
Ніскілечки в мені від Мони Лізи
І нічогісінько — від Незнайомки.
Знайшов, що я подібна до Данаї?
Оце так комплімент! —
Не ображаюсь!
Мене десь бачив? —
Я тебе не знаю!
Тобі нагадують щось хвилі
на Дунаї?
Кіноактриса?! Ні, я не зі зйомки.
Я глянула на тебе з-за завіси?..
Я — таїна?.. Пробач…
Як жінка кожна.
Я перша скрипка?..
Так. Таки в оркестрі.

(«Як жінка кожна»)

По-друге, секрет її незбагненної поетичності (доведено часом) — це сучасність, яка до стану однорідності впаяна в історичну минувшину:

Могила скіфська…
Яким життєвим шляхом
Тебе водило,
Мій пращуре великий?..
А нам — орати землю.

Як сучасна жінка, якій доводиться багато працювати («Я — жниця поденна» — Ліна Костенко), терпіти, чекати, у вирі нинішніх проблем, вона є носієм одночасності в собі незбагненної чистоти, духовної краси та жіночої привабливості, що повнять її творчість фарбами відданого українському степу серця.

Можливо, що для літературних гурманів назва поетичної книжки «У краплі любові», її композиційна будова й не містять зашкальної оригінальності чи новизни. Але це тільки на перший погляд. В одній зі своїх наукових статей з ономастики одесит член-кореспондент НАН України Ю.О.Карпенко писав: «Твір починається з назви… Назва акумулює в собі художній задум, ідейний зміст твору, становить його візитну карточку. Якщо шукати в творі найважливіше слово чи словосполучення, то ним, безперечно, треба визнати назву твору».

А що може бути в поезії, як і в житті, величнішим за любов?

Щодо «гурманства» назви, то, як на мене, вона й не могла бути іншою. Адже вірші, які пишуться жінкою, різняться з чоловічими особливою задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, тією високою щирістю, що розкриває душу людини. І це, перш за все, свідчення їх художньої майстерності, їх таланту. Втім, є й ще щось, не менш важливе: чого б не торкалася вона своїми поезіями, все оживає і проявляється несподіваними гранями її Любові.

І саме з Любові поетки, як головного чинника її світоглядності, й випливає композиційна будова нової збірки, що складається з дев’яти тематичних розділів: «Дорога до воскресіння», «Пливе кача», «Мереживо», «Матіоли», «Як жінка кожна», «Начало», «Мелодія степу» та «У краплі любові».

«А де ж дев’ята?» — запитає уважний читач, який справедливо вимагає від автора дотримання попередньо сказаного слова.

Ні, шановний читачу! Я пам’ятаю про вас. Бо й справді є ще один розділ, який складається з одного «повнометражного» твору. Це — «Легенда про річку Журавку», яка ділить збірку навпіл: «4—1—4». Випадковість чи авторський задум?

На випадковість не розраховую. Задум? Тоді який? Його сенс? Шукати загадкову фатальність у сакральності цифр? Аналізувати поетичну збірку з позиції нумерології нам видається незручним, особливо з огляду на те, що багато хто вважає її псевдонаукою. І все ж перед нами неспростовний факт (чи жіноча загадка?), і його слід таки пояснити.

Почнемо з того, що «Легенда про річку Журавку» як окремо взятий твір за своїм фізичним розташуванням у книжці композиційно виступає своєрідним змістовим осердям і що у науковій літературі легенди часто називають «новою міфологією».

Тому зовсім невипадково епіграфом до своєї «Легенди…» пані Надія взяла слова з народної пісні: «Тече річка невеличка, / Схочу — перескочу». Тобто в легенді йдеться про маленьку, зовні непоказну степову річку: «Блакитна стрічка — річка-степовичка… / Таких на світі більше, ніж багато. / Як утворилась ти, моя сестричко, / Мені судилось людям розказати».

Сюжети легенд пересихаючих річок зазвичай не містять ні міфологічних, ні історико-героїчних сцен. Вони переважно побудовані на соціально-побутовій основі. У «Легенді…» Н. Мовчан-Карпусь головними є подружня вірність журавлиної пари, любов до рідної землі, краю, природи, дітей — як запоруки щасливого майбутнього.

Подружня любов птахів настільки сильна і вірна, що на наших очах відбувається їх магічне одухотворення, скоріше, олюднення, й журавлина пара осмислюється поеткою вже як людська: «Було в сім’ї цій, як в усіх буває: / Сплакне матуся, татко заспіває, / То сум, то радість, як у кожній хаті — / Росли малі веселі і крилаті». Й ось сталася біда — трагічно загинув журавель, «а журавлиха / Серпанком чорним вкрила сиві коси, / Та очі сплакала в досвітні роси»…

Після важких роздумів, як жити їй далі без любого, з яким вінчалася перед Богом, вона наважується на останній свій трагічний лет. І там, у високому небі, «…склавши крила, поміж трав упала / Та й … стала річкою», яку люди назвали Журавкою. «Тече Журавка. Напува травицю, / Купає косарів у косовицю, / Ростить вербу — легенду родоводу, / Калиночці вливає красну вроду. / Ідуть до неї люди, як на прощу. / В її жовто-блакиті — прапор — пращур. /До моря Чорного її дорога, / Її дорога, певно, нить до Бога. / Чи так все це — старенькі верби знають. / А на Журавці журавлі сідають, / Щороку повертаючись в долину. / І я… Де б не була, до неї лину».

Як знаємо, у пташиному світі так чинять лебеді. Звідси, й відомі вислови — «лебедина вірність» та «лебедина пісня». Вперше міфологема зустрічається ще у байці «Лебідь» Езопа (VI ст до н. е.). Але пані Надія ламає цей стереотип, бо у світі дикої природи виживання тримається на інстинкті, без якого тваринам зберегтися, практично, неможливо. Питання полягає в іншому: чому пані Надія ламає цей образ, який склався ще за античних часів?

По-перше, цей факт ще ніким не доведений: він існує як легенда, і навіть Езоп не стверджує його правдивість, а висловлює тільки припущення: «Кажуть, що лебеді співають перед смертю».

А по-друге, лебідь — це не той птах, який плаває в штучних озерцях наших парків відпочинку і харчується подачками з рук. Лебідь — це птах дикої природи, який ніколи не сходиться з людиною без особливої на те потреби. Журавель — інше. В його інстинктивну структуру природа заклала приязніші й тісніші стосунки з людиною. Але уявлення про красу в античному світі багато в чому відрізнялися від сучасних. І були вони непорушними віками, бо, як свідчить латинське прислів’я, «людям значно простіше жити у стані статус-кво, ніж починати жити по-новому». І все ж прийшов час, коли люди поставили під сумнів античні постулати. Серед таких був й Андрій Демиденко, який уперше в українській поезії заговорив про «журавлину вірність» (так називається його вірш). Утім, він не вдався до розв’язки ситуації самогубством, а дав драматичним подіям завершитися природним шляхом:

Між осоками
Синім соколом
Навпростець-прямець до двора.
Ой журавлику, на жур-березі
Твоя суджена помира.
Підставля крило
Під її крило,
Не злетить увись, ой, журавочка.
Доки сніг не ліг,
Доки сил було,
Доки сам не впав на світаночку.

Покладений на музику (О. Зуєв) вірш став піснею, яка у виконанні Раїси Кириченко увійшла до скарбниці тужливих пісень України.

До поетичного осмислення журавлиної вірності пані Надія йшла своїм терновим шляхом, формуючи на ньому основні засади свого поетичного бачення світу: «Невже я на межі любові й зради? / Як дивно… Але так… Не дам я ради / Дощу сліпому, що дзвенить у скронях…/ О! Солодко — хистка хвилина знади». З двох доріг — «Зрада» і «Любов» — поетка остаточно обрала шлях любові, кохання, вірності та відданості всьому, до чого торкалися її душа і серце, до чого кликало її жіноче єство.

Творчий пошук Н. Мовчан-Карпусь у цьому напрямку прочитується вже у поезії «Річенька-журливка», написаній на ранньому етапі віршування, тобто задовго до «Легенди…»:

Річенько дитинства,
мій бентежний світе,
Біля твого броду
прагну зрозуміти,
Осягнути радість і стихію волі,
Свою власну душу, твої, нене, болі.

В одній строфі — всесвіт пізнань для юної душі. Адже кожний українець усе життя зберігає ніжну пам’ять про річку свого дитинства, на берегах якої непомітно закладалися основи його світосприймання. Тому нам такі близькі прагнення талановитої дівчинки, яка біля броду степової річки намагається «зрозуміти світ» і «свою власну душу», що поступово глибше і глибше занурює її у філософію рідного краю, а з ним — і всього життя. Відгомін тих розмислів, але вже на вищому рівні, вчувається у «Легенді…»: «Здійнялись крила в ритуальнім танці. / О Божий дар! Краси небес посланці. / Все далі «кру» і «кру» та «чуєш брате»…

Нота суму, журби, жалю настільки висока, що читач фізично відчуває атмосферу біди, але не чорної, а світлої, яка межує з вічною пам’яттю.

І виникає питання: чому поетка вбачає вищий прояв вірності кохання Журавки у її самогубстві? Питання доволі непросте. Свого часу на нього намагався відповісти ще великий Шекспір, зазначивши, що людство не знайде «сумніших оповідей, ніж оповідь про любов Ромео і Джульєтти».

На шляху до відповіді пані Надія ближче стоїть до великого англійця. Адже по-шекспірівськи загостривши свою легенду про Журавку самогубством (а не смертю, як в А. Демиденка), вона впритул підійшла до Франкового потрактування любові у творі великого англійця: «Головна принада п’єси... та простота і сила чуття, яка надає тій індивідуальній і випадковими явищами обставленій любовній історії вищу силу і «правдивість тисяч любовних історій». Ніде так, як тут, не заглибився Шекспір у подвійну суть любові, коли вона… наділяє радощами, що наповнюють душу, та погружає його в розпуку в хвилини розлуки».

Саме цю «подвійну суть любові» і поклала поетка у психологічне обґрунтування вчинку олюдненого нею образу Журавки. Адже часто-густо дійові особи легенд стають назвами зірок, міст, сіл, річок і навіть морів, як Егейське, та ознаками рідної місцини. Їм люди навіть ставлять пам’ятники. Поєднавши небесне «кру» із земним «Чуєш, брате…», поетка не тільки створює тло для трагічної дії, а й конкретизує масштабне історичне явище, тісно пов’язане з назвою річки, гідронімом Журавка. Конкретика наступає в момент появи у тексті звертання: «Чуєш, брате», у якому впізнаємо початок тужливої стрілецької пісні братів Богдана та Левка Лепких «Журавлі», відомої ще під назвою «Чуєш, брате мій» (або «Видиш, брате мій»): «Чуєш, брате мій, / Товаришу мій,/ Відлітають сірим шнуром / Журавлі у вирій. / <…>/ Кличуть: кру-кру-кру, / На чужині умру».

В історії України є чимало і звитяжних, і трагічних сторінок, у яких задіяні не тільки великі історичні об’єкти, а й ті, які вивчають переважно сільські краєзнавці. Залучення пані Надією до своєї «Легенди…» слів «чуєш, брате» — це місток, перекинутий поеткою із сьогодення річки Журавки як символу рідного краю в історичне минуле, коли війська УНР у грудні 1919-го — березні 1920-го в тяжких боях, знищуючи формування білогвардійців та червоних, пройшли по Єлизаветградщині, форсували Дніпро, зайняли частину міст і сіл півдня України. Стрілецьке військо було особливим — у ньому переважала інтелігенція: науковці, поети, музиканти, композитори, священники, гімназисти, які не лише боролися за Україну, але й писали прозові твори, поезії, складали пісні, вели просвітницьку роботу. Стрілецькі пісні — це самобутнє духовне надбання українського народу, що відтворює одну з найяскравіших сторінок на скрижалях Національно-визвольних змагань ХХ століття. І саме цю сторінку історії через журавлине звуконаслідування Н. Мовчан-Карпусь настільки майстерно вводить у художній текст «Легенди…», що воно виступає не тільки виразником звукової ознаки дії, а й через звукообраз дії репрезентує саме явище — історичні події, до яких потрапила (за легендою) річка Журавка та прирічковий край, що споконвіку був і залишається українським.

Запроваджуючи національні краєзнавчі мотиви у своїй творчості, пані Надія неначе перевіряла себе: чи не помилилася вона у напрямку своїх пошуків щодо залучення їх у свої поезії? Але і власний, і досвід відомих митців засвідчив, що знання рідного краю більше служать для доповнення цілісної картини, ніж для творення самої картини, і нагадують, скоріше, родзинку в тістечку, ніж тістечко з родзинок.

Гортаючи сторінки «Кобзаря», нас вражає чітка краєзнавча точність того терену Середньої Наддніпрянщини, де точилися події, оспівані в творах Шевченка. Цьому, без усякого сумніву, сприяло те, що майбутній поет своїми «малими босими ногами» сходив тими шляхами, стежками, коли допитлива дитяча пам’ять навіки вкарбувала в його свідомість довколишній світ. Додамо до цього розмірену ходу волів чи притомлених коней, коли малий, мандруючи одвічними шляхами, слухав розповіді старших людей про ті яри, ліси, пагорби, повз які наш сучасник промчить на BMW за кілька хвилин, не встигаючи придивитись, задуматись, допитатись: а що тут діялось колись? Бо на кожній п’яді землі нашої творилася історія, відгомін якої вчуваємо і сьогодні (на жаль, дедалі менше) у назвах, які носять наші річки та села.

Великий Василь Симоненко у вірші «Гей, нові Колумби й Магелани» з цього приводу звертався до українців: «Гей, нові Колумби й Магеллани, / Напнемо вітрила наших мрій! / Кличуть нас у мандри океани, / Бухту спокою облизує прибій. / Хто сказав, що все уже відкрито? / Нащо ж ми народжені тоді? / Як нам помістити у корито / Наші сподівання молоді? / Кораблі! Шикуйтесь до походу! / Мрійництво! Жаго моя! Живи! / В океані рідного народу / Відкривай духовні острови!».

А завершальні рядки вірша можна вважати не тільки серцевиною цього твору а й чи не всієї поетичної творчості автора:

Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.
Мріяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужість на вогні!..
А якщо відкрию вже відкрите, —
Друзі! Ви підкажете мені…

Отже, на прикладі композиційної будови нової книжки Надії Мовчан-Карпусь, можна засвідчити, що українська національна поезія в черговий раз здобула досвід художнього освоєння краєзнавчого матеріалу, що ця традиція в українській літературі розвивається і що вона спрямована на відродження духовних цінностей українців, повертає їхні душі до народних надбань, національно-культурних джерел, високого мистецтва художнього слова.

До четвірки «лівого крила» збірки авторка помістила розділ під назвою «Пливе кача по Тисині», запозиченою з однойменної пісні, що стала одним і з символів Революції Гідності. У цьому розділі поетка зібрала вірші, присвячені полеглим на шляху до воскресіння Держави. Це, зокрема, «Ветеран», « На мінах», «Війна — це війна», «Кіборги», «Незакінчений лист», «Втрата», «Скорбота», «Ніщо не сповіщало про війну», «Біль», «Обпечена пам’ять»...

Особливо трагедійного звучання надає розділу вірш «Бездумність»: «Ми ж не сліпі! Ми бачимо. Ми зрячі. / Що ж мовчимо? Земна кора гаряча! / Окутана димами вже волає: / — За віщо, діти?!! / — А хіба ми знаєм?.. / <…> / Немовби не глухі, немовби зрячі…/ Та …над проваллям ми — Земля гаряча. / Вона благає, біль її волає: — За віщо, діти?!! / — А хіба ми знаєм?..».

Трагізм полягає в тому, що значна частина українців під впливом малоросійської ідеології досі не спроможна відповісти на запитання гарячої Землі: «За віщо, діти?!!».

Відповідь: «А хіба ми знаєм?» дуже нагадує послання Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», де є такі рядки: — «Добре, брате! / Що ж ти таке?» / «Нехай скаже німець. Ми не знаєм». / <…>/ Німець скаже: «Ви Моголи». / «Моголи! Моголи» / Золотого Тамерлана / Онучата голі. / — Німець скаже: «Ви слав’яне!» / Слав’яне! слав’яне!» / Славних прадідів великих / Правнуки погані!». Але якщо у Т. Шевченка «на розпуттях велелюдних, / … ніхто не бачить, / … і не знає —/ Оглухли, не чують; / …Правдою торгують. / І Господа зневажають», то у Н. Мовчан-Карпусь картина протилежна: «Ми ж не сліпі! Ми бачимо. Ми зрячі. / Що ж мовчимо?».

Чесна відповідь — шокуюча: ми докорінно змінили ставлення до Господа, приховавши зневагу до нього за святковою набожністю, щоб цивілізований світ не бачив, як православні олігархи «людей запрягають / В тяжкі ярма./ Орють лихо, / Лихом засівають, / А що вродить? побачите, / Які будуть жни?ва!»

І жнива не забарилися, ось вони: «А хіба ми знаєм?»...

Безбатьківство свідомості значної частини українців призводить до катастрофічних наслідків у розвитку суспільства, неначе говорить нам авторка, особливо у питаннях війни і миру на сучасному етапі.

Читати вірші цього розділу так само важко, як слухати «Пливе кача…». Інакше не можна!

Розділ «Мереживо» цікавий з погляду жанрового виконання, яке справді нагадує сітчасту тканину з узорами, якою українці оздоблюють свій одяг та предмети хатнього вжитку. За візерунки слугують жанри східної поезії, як-от хоку, танка, чотирирядкові та дворядкові вірші тощо. Епіграфом до розділу взято такі рядки:

Поета доля:
Горіти — не згоряти.
Доби замало,
Життя також замало —
Народжується тайна.

Спроба осягнути чужоземну форму, вкрапляючи її в національну поезію, хоч і не нова, але однозначно — це шлях до поетичної досконалості, над якою постійно працює Н. Мовчан-Карпусь.

Тісно тулячись до «Легенди про річку Журавка», розділ «Матіоли» завершує «ліве крило» збірки: «Квітник в садочку, / А в ньому матіоли / Так ніччю пахнуть! / І ніжність ця духмяна / Від рук моєї мами».

Нема, мабуть, в Україні поета, який не оспівав би цю просту, але напрочуд духмяну квітку: Вадим Крищенко «Матіола», Борис Касієв «Знову цвіте матіола» та багато інших. Чому таку повагу і любов виказують українці цій квітці? Бо вона слугує нам за нашу національну ідентичність, як і мова.

Поезія пані Надії надзвичайно мелодійна. Багато її віршів покладено на музику метром нашої культури, лауреатом Шевченківської премії, Героєм України Олександром Білашем. Мовби у концертній залі зібрала їх авторка у розділі «Мелодія степу». Яскрава музика її поезії надихає нас на любов до своєї Вітчизни, поваги до мови, відданість рідній землі, яку не купиш за жодні гроші, але легко можна втратити за декілька срібняків.

Якщо нам буває важко зрозуміти екзистенційне людське єство, то як зрозуміти те, що взагалі не піддається логічному аналізу — Жінку, з її підсвідомою потребою в любові?! Скажемо більше: Любов — це суть Жінки, геліоцентрична система, Геліос якої — Чоловік:

Прошу Всевишнього передусім,
Щоби кохання дарував усім.
Про це благатиму і з крайньої межі,
І з-за межі молитиму об цім.

Так народжувався завершальний розділ нової книжки «У краплині любові», назва якого стала назвою всієї збірки. Звернімося ще раз до позиції професора Ю.О. Карпенка: «Якщо шукати в творі найважливіше слово чи словосполучення, то ним, безперечно, треба визнати назву твору». Найважливішим словосполученням з бігом часу Надія Михайлівна визначила «краплину любові». Чому? Можливо, тому, що в кожній краплині, на думку авторки, відбивається увесь світ з його стражданнями і болями, які, врешті-решт, розчиняються у справжній любові. І тільки вона, ця любов, є життєдайною і життєстверджуючою:

У краплині справжньої любові
Купаю все, що може статись.
Все, що купає жінка-мати
У краплі справжньої любові.
У серці сяєво любові.
…Свічуся в нім і я нерідко,
У цім між всіх найвищім слові.

Читаючи вірші нової збірки Надії Мовчан-Карпусь, завжди шукаєш думки, які торкали б твою душу, змушували зупинитися, ще раз перечитати, відчути: ось воно — про мене, моє, істинне! Такі рядки народжуються лише в глибині втомленої стражданням душі. Вони не пишуться свідомістю чи меркантильним раціо. Вони пишуться лише почуттями, отими імпресіоністичними крапельками всеохоплюючої жіночої любові.

Про що б не писала пані Надія, вона пише легко, фантазійно, наче малює акварельними фарбами. Жодних гіпербол чи провокацій — навіть у найтрагічнішому в неї завжди є щось ніжне і світле.

Висновую: справжня сучасна україн-ська Поезія є, і вона пишеться надзвичайно талановитими Жінками, подібними до нашої героїні, про яких у недалекому майбутньому обов’язково говоритимуть як про покоління діяльне і творче, завдяки якому і вистояла в борні Україна.

Юрій СИСІН.
м. Ананьїв.

P.S. Тим, хто все ж вірить у нумерологію, зазначу, що цифра 1 у композиційній будові книжки «4—1—4», якою позначено осердя збірки («Легенда про річку Журавку»), симво-лізує собою Бога, першопричину. Символ цілісності та єдності. Символ активності, духовний принцип єдності природи. Початок, який отожнюється з поняттям центру світу, насиченого життєдайною силою. З цього погляду «Легенда про річку Журавку» — це Початок, бо рідний край — то центр нашого світу, насичений життєдайною силою. Це його стрижень.

Цифра 4 — Квартернер — це Закон. Універсальна стабільність. Статична цілісність і вияв ідеальної стійкої структури Всесвіту. Це число стихій, які є життєдайними силами (земля, вода, повітря і вогонь); чотири пори року, чотири типи темпераменту (холерик, меланхолік, сангвінік, флегматик); чотири періоди життя (дитинство, юність, зрілість, старість).

Дві четвірки гуртуються округ одиниці, надихаються нею для повноти життя. А хіба не так?Ю.С.