Голоси правди

«Були це землероби, хлібороби, так говориться українською. Хліб, який вони виростили, у них відібрали як покарання за те, що відмовилися вступати до колгоспу. Відібрали у них худобу і птицю, відібрали картоплю й олію, відібрали овочі, відібрали у них навіть сушені фрукти. Відібрали у них усе і прирекли на смерть голодом».

Марко Залізняк (1893—1982) — фотоаматор з Удачного на Донеччині. Залишив справжній фотолітопис нищення українського села наприкінці 1920-х — на початку 1930-х. На його знімках — кадри з колективізації, розкуркулення й розорення селян, відбирання хліба й виселення до Сибіру.

«Раскулачивание Алексея Дубины на хуторе Романовке. Сразу во двор въехало около десяти подвод удачнян. Застав в печи невыбранный выпеченный горячий хлеб. А семейство повезли в Сталино с узелками из своей хаты. Этапом».

Анастасія Лисивець (1922—2011) народилася і пережила Голодомор у містечку Березань на Київщині. Десятирічною дівчинкою втратила майже всю родину від голоду. У споминах «Скажи про щасливе життя…» описує своє дитинство під час Голодомору.

«Влiтку 1932 року забрали у нас корову i бiлу кобилу. Щоб батько, бува, знову не привiв їх додому, голова колгоспу наказав вiдправити наших корову й кобилу на бойню. Миколка ще був малий зовсiм та все допитувався, де наша бiла кобила. Батько не витримував нескiнченних запитань шестирiчного сина i вiдповiдав:

— Бiлу кобилу, синку, колгоспний голова з’їв…».

«Днi ставали все тяжчими й тяжчими. Хоч до жнив, до першого спiлого колоска, до першої паляниці час скорочувався, та сили ставало все менше й менше, i ми всi вже думали, що помремо. Спочатку боялися, що не вистачить дощок у полику для трун на всіх, а потiм перестали й цього боятися, нам стало байдуже. Ми не боялися бiльше смертi, ми хотіли, страшенно хотiли їсти».

Нестор Білоус (1889—1972) — колгоспний сторож із Харківщини, свідок Голодомору, автор щоденника.

«Явилась бригада смотрела в хате в клуне ширяла в солому и в полову… И заставили собрать кукурузу в кочанах и испуд ячменя, отвесть в штаб, так я все это собрал и отвез в штаб. Если-бы знал я, что будет такая хлебозаготовка, то лучше бы не сеял озимаго посева, а отвез в хлебозаготовку, а у Бутенка Филипа забрали муку всю, горох, квасолю, кукурузу, а им нечиво неоставили».

«Ежедневно мрут люди из голоду. Сельсоветом назначена санитарная комиссия для уборки трупов и похорон их потому что хоронить тех людей некому так теперь сельсовет выгоняет людей и роют большую яму душ на 10 и тогда зарывают. Много людей взрослых и детей как посмотришь так это живые мертвецы».

Євгенія Сакевич-Даллас (1925—2014) — відома модель, громадська діячка. Народилася на хуторі Кам’яна Балка на Миколаївщині. Її батьків — заможних селян — репресували та вислали до Сибіру в 1931-у. Євгенію виховували старші брати, деякий час перебувала в сиротинці. Після війни жила в Європі та США, зробила кар’єру фотомоделі. Своє життя описала у книзі «…Не вмирає душа наша: доля сироти з українського Голодомору».

«Матір заарештували за збирання померзлих колосків. Пузатий енкаведист погордливо звинуватив: «Ти збирала народне добро, крала у держави». … Їй офіційно висунули звинувачення у крадіжці державного майна і засудили на три роки каторжних робіт у Сибіру коло Байкалу. … Вона не плакала просто дивилась… Вона гляділа на мене так, начебто вже ніколи мене не побачить».

(Далі буде)