Запрошення на страту?

Інша справа — земля французька і саміт у «нормандському форматі». Якщо скласти розміри президента Франції, канцлера ФРН і глави україн-ської держави, з Путіним можна сміливо «забити стрілку» в Парижі, «перетерти» тему війни на Донбасі і вирішити питання конкретно. Хоча є дві перешкоди. Перше — розміри Макрона, Меркель і Зеленського не додаються, а скоріше — віднімаються. Друге — неможливо розрахувати результат «арифметичних» дій на саміті, заглянути в кінець підручника або вгадати відповідь задачі.

Ніхто з майбутніх учасників переговорів, включаючи Зеленського, не уявляє навіть приблизно, чого можна домогтися в Парижі і як. Словесні сигнали із чотирьох столиць на зразок «ми постійно працюємо над підготовкою саміту, і є результати» або «спостерігається позитивна динаміка в правильному напрямку» свідчать: робота відкрито не ведеться, а позитивна динаміка — міф. Не виключається, щоправда, що за дужками таких заяв експерти опрацьовують різні, в тому числі згубні для нашої країни, сценарії.

Гірше за капітуляцію

Понад три роки лідери «норманд-ської четвірки» не зустрічалися і більше двох років не робили спільних заяв. Трьох (Макрона, Меркель і Путіна) така пауза явно влаштовувала. Якби Порошенко залишився при владі, ніякого ажіотажу з підготовкою саміту «нормандської четвірки» не було б і в Україні. Не відводилися б наші війська від лінії поділу, не жонглював би український міністр закордонних справ Пристайко «формулою Штайнмайєра», не було б по всій країні мітингів під гаслом «Ні капітуляції!».

Прагнення шостого Президента України якнайшвидше провести саміт «нормандської четвірки» і взяти в ньому участь є не чим іншим, як перенесенням на міжнародну арену передвиборного гасла «просто не стріляти». Капітуляцією такий вихід справді не назвеш. «Багнет у землю» на міжнародних переговорах для України гірше за капітуляцію. Це аналогія Мюнхенського договору 1938-го, коли згода Великобританії і Франції на відторгнення Судетської області призвела через пів року до окупації всієї Чехословаччини нацистською Німеччиною.

Згоди з боку Франції та Німеччини на негайне відторгнення від України окупованих Росією територій зараз може і не знадобитися. Досить прийти до попередньої згоди з Путіним про «реалізацію Мінських домовленостей», включаючи проведення виборів в ОРДЛО без виведення військ агресора. А потім у Парижі, як колись в Мюнхені, примусити «слабку ланку» до миру. У своєму, природно, розумінні.

З огляду на настрої Емманюеля Макрона та Ангели Меркель, подіб-ний сценарій майбутнього саміту в «нормандському форматі» здається найреалістичнішим. І самогубним для української держави. Про підготовку аналогії «Мюнхена-2» на паризькому саміті, мабуть, підозрюють і в Києві. Недарма міністр Пристайко в інтерв’ю ВВС цими днями заявив, що «Мінськ для нас — не самоцінність. Самоцінність — наше виживання як нації. І якщо ми побачимо, що Мінські угоди не спрацьовують... то рано чи пізно буде прийнято рішення про вихід з Мінського процесу».

З великої політики у малу?

Раніше чи пізніше відбувається все на світі. Якщо Стара Європа встигне до саміту домовитися з Путіним, вийти з Мінського процесу Україні вже не вдасться. Доведеться здавати позицію за позицією, вслід за сильними партнерами, до речі й не до речі повторювати, що «Мінську нема альтернативи». Зарубіжні миротвор-ці в Європі і за океаном таке послухають із задоволенням. А громадя-ни України?

Тринадцять тисяч людських життів, півтора мільйона біженців і переміщених осіб — непомірну ціну «за виживання нації» довелося заплатити за п’ять років. Якою може бути плата за мир на Донбасі за підсумками майбутнього саміту? Цього не знає ніхто. І мало хто розуміє, навіщо Україні поспішати в Париж з авансом.

Якщо подумати і пригадати події останніх місяців цього року, можна прийти до висновку, що у зустрічах на вищому рівні з усіх українських політиків зацікавлена тільки одна людина. А її інтерес часто не збі-гається з державним інтересом. Більше того, амбіції Володимира Зеленського, прагнення показати себе на міжнародній арені іноді завдають нашій країні істотної шкоди. Наприклад, візит до Сполучених Штатів у кінці вересня замість зміцнення відносин призвів до різкого їх погіршення, фактично — до конфронтації з керівництвом США.

Результат «презентації» Президента України в європейських столицях, зустрічі в Парижі і Берліні, швидше за все, привели до того, що там посилилися проросійські настрої. Макрон назвав Україну подразником на Сході Європи, а Меркель зробила все для того, щоб її фракція в Бундестазі проголосувала за поправки в законодавство, які захищають «Північний потік-2» від обмежень Євросоюзу. Одне слово, починає збуватися прогноз політологів, що зі зміною влади наша країна йде з великої європейської політики.

Звісно, шкода, що йде. Але ще гірше буде, якщо після блукань і втрат Україна повернеться в малу політику. Російську. Дай Боже, щоб цього не сталося.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.