Пів століття в Одесі — пів століття з Одесою

У 1937 році вісімнадцятилітній І. Дузь прибув до Одеси — міста, яке стане столицею його долі. Саме в ту пору в Одеському державному університеті імені І.І. Мечникова було засновано філологічний факультет. Іван Дузь — «студент першого набору на українське відділення» [3, 65] цього факультету.

Одеса зачарувала юнака-подолянина, а найстаріший у ній вуз відкрив йому нові життєві горизонти. Однак почалася війна. Іван Дузь, за словами журналіста В. Козюри, — один із «покоління гончарівських студентів з «Людини і зброї», що враз змушені були змінити аудиторії на фронтові шанці» [3, 146]. Це переконливо засвідчує бібліографічний довідник «Письменники України у Великій Вітчизняній», у якому про Івана Дузя надруковано таку довідку:

«Учасник війни з липня 1941 р. Починав рядовим, останнє звання на фронті — капітан. Був командиром мінометного взводу, батареї, начальником артилерії 1130-го полку 336-ї стрілецької дивізії, що входила до складу різних армій і фронтів, найдовше — 60-ї армії І-го Українського фронту.

Брав участь у визволенні Житомира, Тернополя, а також Кракова, Братислави. Тричі поранений — під Ржевом, Золочевим (Львівська область) та у Жешуві (Польща).

Нагороджений орденом Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І-го ступеня (двічі), медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» та ін.

Виступав з віршами та кореспонденціями у фронтовій пресі» [2, 115].

За лаконічними рядками цієї довідки — тисячі кілометрів фронтових доріг, постійна загроза смерті, втрати бойових побратимів, неймовірна, на межі людських можливостей, фізична і психічна перенапруга. Все це, зрозуміло, для вчорашнього студента не минуло безслідно, спричинило «найбільшу метаморфозу його особистості» [3, 118]. Суть цієї метаморфози Лариса Дузь — донька героя мого нарису — пізніше пояснила так: «Добровольцем на фронт пішов закоханий юнак, котрий воював хіба що з римами. Через чотири роки з війни повернувся чоловік, у кров якого назавжди всотався стан постійної бойової готовності: не здатися, вистояти, прорватися» [3, 118].

Покликання філолога, яке проявилося і в суворих обставинах воєнного часу, що засвідчують публікації у фронтовій пресі, повернуло І. Дузя до Одеси. Тут разом зі своїми довоєнними однокурс-никами, котрих пощадила доля, завершив навчання в університеті, отримав диплом і вирушив на рідне Поділля. Протягом нетривалого часу викладав мову і літературу в школі, а потім простелилися перед ним журналістські стежки-дороги. Кар’єра журналіста складалася доволі успішно: у Волочиську — місті його дитинства — І. Дузь був редактором районної газети «Зоря», а згодом очолив відділ культури та побуту у Кам’янець-Подільській (пізніше — Хмельницькій) обласній газеті «Радянське Поділля».

Втім, газетярська робота стала лише епізодом (хай і важливим) у житті І. Дузя. Зачарований Одесою, він мріяв про повернення до неї.

Мрія збулася у 1952 році, коли вступив до аспі-рантури при Одеському державному університеті. Відтоді і до останнього його подиху життя Івана Дузя пов’язане з Одесою: тут відбулося становлення його як науковця, педагога, театрознавця, як громадського діяча й активного учасника літературного процесу.

Прикметно, що зарахування до аспірантури відбулося у листопаді — місяці, коли народився І. Дузь. Дату прийому в аспірантуру можна, думаю, з повним на те правом вважати датою його другого народження.

«Коли говорити про його аспірантські часи, то не можна, — як свідчив у своїх спогадах професор Євген Прісовський, — не згадати й такого епізоду, що характеризує його ще й як принципову, чесну, порядну людину. Адже Андрія Володимировича (Недзвідського. — В.П.) саме тоді, коли Іван Михайлович навчався в нього в аспірантурі, звільнили з роботи в університеті як українського буржуазного націоналіста, «лютого ворога україн-ського народу». Й Іван Михайлович у цій складній ситуації не зрікся свого вчителя, не змінив наукового кері-вника, а чекав, поки справедливість восторжествує, поки Андрія Володимировича поновлять на роботі в університеті. В ті часи це був справді сміливий вчинок…» [3, 241-242].

Кандидатську дисертацію — ««Правда» в боротьбі за ідейність та художню досконалість української радянської літератури (1929-1941 рр.)» — І. Дузь захистив у 1954 році. Зрозуміло, що тема дисертації була продиктована не стільки науковою її значущістю й актуальністю, скільки тодішньою суспільно-політичною атмосферою.

«З відстані часу, — як резонно зазначив доктор філології Павло Гриценко, — може зринути думка, що така плата ідеологічному молохові була не обов’язковою, що багато літературознавців самі виявляли ініціативу, запопадливість перед ідеологічними примхами влади. З позиції початку ХХІ століття і такий погляд може виглядати умотивованим і переконливим. Та в Україні надто швидко забуто про недавні жорсткі цензурні утиски, політичні переслідування, гоніння національно свідомої інтелігенції; навіть недалекий у часі рух шістдесятників і правозахисників багатьом видається не тільки сивою історією, а й дещо ірреальним, результатом міфотворення, а виступи шістдесятників викликають поблажливо-співчутливі погляди. Клопоти прагматизованого сьогодення затирають знаки часу, а події недалекого минулого вже вимагають коментування. Та покоління І.М. Дузя жило у своєму часі, а про силу ідеологічної машини і методи тиску системи знало не з книжок і не з переказів. Наші професори були свідками безслідного зникнення університетських професорів і студентів у 37-у, що залишало на серці карби, були свідками повоєнного нищення «безрідних космополитів» та «українських буржуазних націоналістів» чи «прихильників нового вчення М.Я. Марра», що відлунювало 37-м. Не раз наші професори підкреслювали, що на фронті бувало не так складно, як у пеклі ідеологічних веремій» [3, 64].

Процитовані слова доволі промовисто характеризують суспільно-політичну атмосферу, у якій відбувалося становлення І. Дузя як дослідника літератури.

Специфічні риси притаманні були і тодішній науковій атмосфері. «Наука про українську літературу повоєнного часу жила у ритмі накопичення первісних базових описів про багатьох письменників, часто маловідомих чи які лише вперше серйозно заявили про себе в літературі. І хоча академік О. Білецький справедливо застерігав, що «історія літератури не є історією письменників, а історією літературного процесу, історією художніх творів» (1963), та все ж у перші повоєнні десятиріччя до синтетичних праць про українську літературу, зокрема новітню, ХХ ст., було ще далеко. Тому важливим було портретне літературознавство, описово-аналітичні роздуми про окремі твори чи події в літературному житті, завдяки чому формовано емпіричну базу для наступного синтезу. Це була праця чорноробів, які відшукували не тільки необхідний біографічний, «контекстний» матеріал, на тлі якого можна було б розглянути творчість письменника, а нерідко й самі твори. До таких літературознавців належав й І.М. Дузь: він досліджував творчість П. Усенка, П. Тичини, О. Корнійчука, С. Олійника, П. Панча, О. Вишні, М. Стельмаха. Це були різні постаті, а в творчій біографії І.М. Дузя з ними пов’язані різні етапи формування його дослідницького профілю» [3, 67-68], про що йтиметься у наступних розділах нарису.

Тут же констатую визначальне, що вияскравилося на початковому етапі наукового шляху І. Дузя: енергійність молодого літературознавця, його працьовитість, цілеспрямованість, непереборне прагнення досягти поставленої мети. Думаю, що саме ці риси особистості відіграли вирі-шальну роль у виборі Івана Дузя деканом філологічного факультету. Сталося це у 1957 році. Спершу кандидат, а згодом — доктор філології, Іван Михайлович очолював колектив протягом майже двох десятиліть (у 1957—1964 та 1970—1981 роках). У цей період філологічний факультет, за словами професора Нонни Шляхової, «знаний в Україні і далеко за її межами тим, що там деканом працює ДУЗЬ» [3, 319].

(Далі буде)

Василь Полтавчук.