У лабіринті часу

З-поміж молодих одеських авторів Олесь Гончар особливу увагу приділяв письменникові і літературознавцеві Анатолієві Колісниченку.

«Читаю новели Анатолія Колі-сниченка. Талант. У них, у наших молодих (принаймні багатьох) поетика досконаліша за поетику традиційної української прози; а якщо й не досконаліша, то, безперечно, сучасніша, ближча нинішньому читачеві. Пишуть ощадно, енергійно, сміливо опускаючи все, без чого можна обійтися.

Почувається школа Стефаникова, а також добрий вплив Шукшина».

Цей запис Олесь Терентійович зробив у своєму щоденнику 4 листопада 1976 року. Є й інші нотатки, такі ж прихильні, по-батьківськи турботливі, про тоді молодого новеліста з Одеси Анатолія Колісниченка, талановитого, самобутнього, заглибленого у внутрішнє буття людини, у те, що ховається в її «Я» і завдяки чому вона стає неповторною особистістю…

Анатолій Іларіонович Колісниченко, без сумніву, виправдав сподівання класика, збагативши українську літературу прекрасними зразками новел, повістей та романів і ставши згодом лауреатом однієї з найпрестижніших письменницьких премій — імені Олеся Гончара. (Див.: В. Сподарець. Новелістичне мислення Анатолія Колісниченка, «Чорноморські новини» від 8—10.03.2018 року, № 22—23).

Тоді ж, як свідчать листи А. Колісниченка до О. Гончара, особливо в епоху брежнєвського застою, він як творча особистість був на грані психологічного зриву. Зокрема, в листі від 12 серпня 1975 року Анатолій Іларіонович пише: «Дорогий Олесю Терентійовичу, крізь задуху провінції, яка щодень накида кілька петель на козацьку шию, — прошу Вас скажіть бодай одне слово про книжку…». А наприкінці — листа припис: «Р.S. Лежу, ніби степ без дощу. Клянуся батьками, що під землею, — дуже важко. Духовно» (Кн. 1, с. 346—347).

На продовження цієї теми в листі від 6 квітня 1979-го А. Колісниченко зазначає: «Дорогий Олесю Терентійовичу! Забули Ви про мене, то бодай прогляньте мій перший роман. Нарешті по десяти літах радісних мук і напівголодного існування у блискавицях новел нібито прокинулось епічне… Тягну до столиці новий роман «Полум’я тополі», посвячений незабутньому Василеві Сидоровичу [Земляку]. Як бачите, не козакую, а сізіфую у цьому проклятому синайському скиті, аби не степ, не море, — і до відчаю іноді недалеко…» (Кн. 1, с. 404 — 405).

Про батьківське ставлення Олеся Терентійовича до Анатолія Колісниченка, його життєву підтримку і щире прагнення долучити одеського автора до повнокровного літературного процесу свідчить, зокрема, лист від 8 червня 1982 року з пропозицією: «У Одесі, де нам уявляється великий літературний вечір, добре було б виступити з доповіддю А. Колісниченку, який, зокрема, наголосить і на дуже важливій роботі Яновського в кіно, адже «Голлівуд на березі Чорного моря», кажуть, таки справді існував… І головні клопоти за одеський вечір Вам, дорогий Анатолію, доведеться взяти на себе, залучивши до цього благородного діла і університетську кафедру, і всю блискучу школу одеських критиків…» (Г.О. Листи, с. 228).

Як відомо, О. Гончар очолив тоді Республіканську ювілейну комісію. В урочистостях взяв участь й А. Колісниченко. У своєму виступі він говорив «про уроки майстерності Юрія Яновського, без яких немислиме повнокровне життя нашої літератури», про «темперамент, освячений революцією світ художника, його багатогранне слово, здобуте із сокровенних глибин рідної мови» (Натхненний художник революції: урочистий вечір, присвячений 80-річчю з дня народження Юрія Яновського // Літературна України. — 1982. — 16 вересня. — Прим. автора).

Творчі здобутки А. Колісниченка О. Гончар завжди намагався підтримати вітальними словами. У листі від 12 квітня 1990 року він, наприклад, пише: «Дорогий Анатолію! «Вибране» (А. Колісниченко. Новели. Вибране. — Одеса, Маяк, 1988. — Прим. автора) Ваше одержав, вітаю Вас від душі. Радий, що однотомник вийшов таким цільним і що так молодо й сильно б’ється в ньому поетична душа автора. Ще раз відчув я мову того краю, який здавна мені чомусь дуже полюбився…». Цікавим нині видається і прикінцевий припис Олеся Терентійовича: «Р.S. Та ще зробіть усе, щоб надрукувати ці твори в «центрі», в перекладах, хай і ті столичні бачать, що в нас є література і що недарма вона тяжіє до Європи…» (Г.О. Листи, с. 313 — 314).

Навіть під час тривалої хвороби О. Гончар знаходив слова підтримки для одеського письменника. Так, у листі від 22 квітня 1990 року, звертаючись до А. Колісниченка, він писав:

«Мабуть, Вам уже подумалось: що сталося з тим чоловіком, що раніше відповідав більш-менш акуратно, а тепер мовчить?

А причина якась аж банальна: довгий час перебував у лікарні… Але Бог милостивий, і я вже на волі, входжу в робочий ритм потроху-потроху, ступаю, мов на тоненький лід… До Вашої прози, друже, я був і є завжди прихильний, бо вона справді художня і йде від повноти життя. Та ще фольклорні краплини (як оте Мокринине ворожіння) додають їй шарму, і тим-то віриться, що такі речі матимуть читача і в ХХI-му сторіччі. Адже єдине, що не старіє, — це народна духовність, естетичні й чарівницькі скарби нації. І есеїстика Вам добре дається, слово про Григора (Тютюнника) просто блискуче…» (Г.О. Листи, с. 316).

Останній з нині надрукованих листів, що надійшов на адресу О. Гончара від А. Колісниченка, датований 29 грудня 1992 року. Звертаючись до свого Вчителя, Анатолій Іларіонович не тільки висловив щирі побажання:

«Усім нам на радість будьте здоровими — як переможний козацький гумор. Добрим і завжди й у всім великим — як оті ж степові тополі!

Я тільки тепер зрозумів, що Ваша мудра, ота багатозначна усмішка — був вірний знак майбутньої перемоги.

І найбільше печалить і судомить (до сліз душу) — що не дожив до цього Василь Земляк…

Будьте і будьте вічно з нами, а головне — з Україною!

Р.S. Готую есе про «Дивоновели Олеся Гончара». Новела — така козачка, що навіть найжорстокішому, чужинському імператору ніколи не віддавалася.

Р.S. Маю за душею чотири романи. Може онук колись та відрецензує… Ні, таки «Магнетична дама» (колапс і смерть КДБ), можливо, і з’явиться в «Українському письменнику». (Роман «Магнетична дама»

А. Колісниченка був опублікований 1998 року в журналі «Вітчизна». — Прим. автора).

Вибачте за багатослів’я. Се вже суфлеризує мені жорстокий і невблаганний голос новели…» (Кн. 2, с.326).

У переліку одеських адресатів, на яких визначально вплинула творчість О. Гончара, — Георг (Георгій) Миколайович Горст. Майже дослівно наводжу його листа від 30 вересня 1982 року:

«Ласкаво даруйте мені за несподіване звернення. Я виріс на Ваших книжках і, мабуть, це був один з чинників, що сприяв моєму виборові української мови як рідної. Кажу виборові, і хай це не дивує Вас, оскільки у нас у сім’ї розмовляли завжди німецькою та російською: тато напівнімець, а мати, хоч і українка, але ж Одеса… Я самотужки вивчив рідну мову, закінчив факультет української філології, написав дві книжки оповідань, останню надсилаю Вам (йдеться про збірки «Свято», Одеса, «Маяк», 1974, і «Перед далеким рейсом», Одеса, «Маяк», 1980. Пізніше з-під його пера вийшли збірки оповідань «До родини», «Днесь», «Фонтан», романи «Дженестра», «Напуст». — Прим. автора).

Прийміть, батьку, і благословіть, якщо я вартий того, бо в Одеській філії СПУ третій рік лежить моя справа, яку навіть не розглядали…» (Кн. 1, С. 535). (Георгій Горст вступив до Спілки письменників у 1984-у. — Прим. автора).

Однак не всі контакти одеситів з Олесем Терентійовичем відповідали найвищим критеріям щирості й чистоти помислів. Був серед них і приклад «одеського» підходу до вирішення особистих питань. Зокрема, філолог В.П. Дроздовський у листі від 2 лютого 1981 року звернувся до О. Гончара: «…Зважаючи, що моя праця на стикові мовознавства і літературознавства, я набрався мужності за конкретної ситуації сердечно і особисто попрохати Вас виступити моїм першим опонентом» (Кн. 1, с. 483—485). (Йшлося про підготовку до захисту В.П. Дроздовським у 1981-у докторської дисертації в Дніпропетровському державному університеті. — Прим. автора).

О. Гончар у листі до В.П. Дроздовського від 7 лютого 1981-го тактовно повідомив, що виступити опонентом на захисті не зможе через перевантаженість і поганий стан здоров’я, підтримавши вченого з Одеси словами: «…Робота Вами, почувається, завершена велика, тож знайдуться й гідні для неї поціновувачі» (Г.О. Листи, с. 201).

Варто зауважити, що Олесь Терентійович був добре обізнаний не лише з різними аспектами творчості чи особистої кар’єри окремих одеських авторів, а й із екологічною проблематикою в нашому регіоні. Про це, зокрема, свідчить лист одеського письменника Богдана Сушинського від 18 березня 1988 року, в якому зазначається: «Щиро вдячний Вам за підтримку в моєму скромному намаганні хоч чимось зарадити Дністру, за Вашу «…Звізду Полин» (відомий роман О. Гончара. — Прим. автора). Ваше слово в питаннях екології багато важить і для мене особисто, і для всіх, хто не байдужий до долі землі нашої. Я тут борюся за Дністер та проти каналу «Дунай — Дніпро» зі змінним успіхом (йдеться про публікацію Б. Сушинського «Проект «Дунай—Дніпро». Чи доцільно?», вміщену в газеті «Літературна Україна», 1986, 6 листопада. — Прим. автора), бо не всім це подобається, але все ж таки справа нібито просувається. Підтримує мене в цих змаганнях і газета «Радянська Україна», на сторінках якої, як Ви вже, мабуть, помітили, я виступав двічі, і з травня минулого року там точиться обговорення моєї статті «Екологічні тривоги Дністра…». (Див: «Радянська Україна», 1987, 21 травня. — Прим. автора). І далі… «Даруйте, що потурбував Вас з такого незначного приводу. Довго не наважувався зробити це, бо розумію, що Ви вкрай завантажені. Одначе й не подякувати теж не можу…» (Кн. 2, с.170—172).

З-поміж одеських адресатів О. Гончара в царині краєзнавства та літературознавства чільне місце посідає Григорій Дем’янович Зленко. Крім уже згаданого на початку статті, можна навести й чимало інших красномовних фактів на підтвердження цього. Зокрема, у листі Олеся Терентійовича до Г. Зленка від 10 вересня 1980 року міститься повідомлення: «Книжечку Вашу одержав і прочитав (йдеться про «Одесские тетради: Литературные очерки и разыскания», Одесса, «Маяк», 1980. — Прим. автора). Особливо цікавими здалися мені сторінки про Гоголя, Сосюру, Яновського… Та й усе інше заслуговує на увагу, адже в культурі дрібниць нема, тут кожен факт, на перший погляд ніби навіть і неістотний, потім несподівано може виростати у своєму значенні. Хотілось би це видання бачити повнішим, мали б з’явитись у ньому розділи і про Миколу Куліша, і про молодого Тичину, та й про Василя Земляка, чиє не одне творче літо було пов’язане з Одесою. Гадаю, Ви цю роботу продовжите, і від душі бажаю Вам успіху» (Т.10, с. 345—346).

У своїй відповіді від 1 лютого 1981 року Г. Зленко, подякувавши Олесеві Терентійовичу «за приязне слово про мої «Одеські зошити», звернув увагу на інше:

«Мені дуже шкода, що не побачив світ етюд «Напередодні «97» — про Миколу Гуровича Куліша як автора виданого в Одесі 1923 року букварика «Червона зірка». Тепер ця книжчина являє собою велику рідкість (вона є, здається, лише в Книжковій палаті УРСР імені І. Федорова).

Послав би я цей етюд до «Вітчизни». Але побоююсь, що редакція не візьме його: ставлення до М.Г. Куліша змінюється, як погода в Одесі…

Місто, до якого мене закинула доля з рідної Київщини, таке багатюще на літературно-мистецькі факти, що тут цілій бригаді слідопитів стало б роботи на три життя (мовиться про Одесу, де мешкав Г. Зленко, та с. Потік Миронівського району Київської області, де він народився. — Прим. автора). Ось Вам нові факти про Шафарика, чиї зв’язки з Україною ще так слабесенько вивчені (див. доданий випуск «Горизонту»). (Альманах «Горизонт» — літературно-художній і громадсько-політичний збірник Одеської організації Спілки письменників України, виходив у 1966—1990-х щорічно. Друкував матеріали українською й російською мовами. Першим редактором був відомий російськомовний одеський поет і драматург І. Рядченко. У випуску збірника активну участь брав також поет С. Стриженюк. — Прим. автора).

…Хотів би у Вас запитати як у члена президії Спілки письменників України, чи дають мої три «слідопитські» книги право клопотати про вступ до Спілки письменників? (Йшлося про такі на той час видання: «Одеські зошити» (1980), «Леся Українка» в Одесі» (1981). «Степан Петрович Ковганюк» (1982). — Прим. автора). Досі я якось не думав про такий крок, а нині, подумавши, завагався, чи гідний тієї честі…» (Кн.1, с. 482—483).

У листі-відповіді від 8 лютого 1981 року Олесь Терентійович не тільки підтримав прагнення Григорія Зленка, але й зауважив: «В Києві, мені здається, це зустріло б підтримку» (Г.О. Листи, с. 202). (Г.Д. Зленко вступив до СПУ в 1983 році. — Прим. автора).

Про нелегку долю української книги на шляху до читача в Одесі, про глибоку особисту драму розповідає лист Г. Зленка до О. Гончара від 24 січня 1988 року. Він починається словами:

«Посилаю Вам свою нову книгу-мученицю (мовиться про збірку художньо-документальних нарисів «Берег Пушкина». Одеса: Маяк, 1987. — 238 с. — Прим. автора), яка пробилася до читача завдяки підтримці «високої хати». Здерев’янілий чиновник держкомвидавництва вважав її то «непрофільною», то зовсім непотрібною для сьогоднішнього читача…

Знаю, що часу у Вас катма. Та все ж, можливо, колись випаде вільна хвилина — візьміть у руки мою «дитину» і бодай погортайте її.

Ми колись познайомилися мимохідь. Було це двадцять років тому. Ви забули ту зустріч, а я пам’ятаю Ваші очі — душу людини.

Живеться мені, як кожному літераторові, нелегко. В серпні 1986 року на зеленому березі Росі за одну мить втратив дружину — вірного друга і помічницю. Майже рік не міг нічого путящого робити. Лише тепер сиджу над новим рукописом…» (Кн. 2, с. 163).

О. Гончар у листі-відповіді від 30 січня 1988-го пише, що Г. Зленко підготував цікаве дослідження, і висловлює сподівання, що «надалі й до української класики посилиться увага дослідників. Адже такі постаті, як Аркас, Руданський, Куїнджі, Чернявський та інші діячі культури нашого Півдня, заслуговують того, щоб їх повніше було відкрито для сучасного читача, особливо молодого…» (Г.О. Листи, с. 284).

Подальші літературні розвідки та здобутки Григорія Дем’яновича також знаходили позитивний відгук в О. Гончара. У його листі від 3 січня 1990 року про книжку Г. Зленка («З полону літ». Літературно-критичні нариси. — К.: Радянський письменник, 1989. — Прим. автора) зауважується: «…читаю уважно, надто ж зацікавила мене стаття про Тобілевича, бо я про цього актора дуже високої думки, і певен, що він заслуговує куди більшої уваги, ніж мав її дотепер. Винні перед ним і дослідники, і особливо — сучасні театри…» (Г.О. Листи, с. 307).

(Далі буде)

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління
Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.