Відлуння Другої світової

Як слушно зазначив Тімоті Снайдер, професор історії Єльського університету, пості-йний співробітник Інституту наук про людину (IWM) у Відні, «кампанія Росії проти України у 2014 році разюче схожа на німецьку кампанію проти Чехословаччини у 1938-у: тут і використання етнічного націоналізму, і викривлення інформації про історичні регіони, існування яких починають доводити після їх відторгнення («Судетська область» та «Новоросія»), і підтримка сепаратистів, у яких без зовнішньої підтримки не було б жодних шансів вистояти, і бажання знищити європейську систему безпеки шляхом руйнації великої європейської держави, яка прагне бути більш демократичною, ніж деякі її сусіди».

Під час вторгнення в Україну Росія закликала європейських крайніх правих політиків підтримувати її дії й поширювати кремлівську версію подій на Донбасі як громадянську війну. Виборчий фарс на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, як і фальшивий референдум в анексованому Криму, європейські ультраправі політики, запрошені на них у статусі «спостерігачів», схвалили.

На центральному телебаченні РФ звучать звинувачення в Голокості на адресу самих євреїв, робляться спроби реабілітувати Сталіна і Гітлера. У сучасній Росії з екранів телевізорів, у новинах, історичних передачах і програмах часто докоряють сусіднім країнам — Україні, Литві, Латвії, Естонії — в тому, що на їх територіях під час Другої світової війни були сформовані бойові частини СС та полі-цейські підрозділи, укомплектовані представниками місцевого населення. Найбільше згадується в цих передачах дивізія СС «Галичина». При цьому замовчуються факти про численні частини СС, сформовані з етнічних росіян, які кількісно в десятки разів перевищували частини, укомплектовані з українців, литовців, латишів та естонців. Найбільша кількість колабораці-оністів була представлена саме росіянами у складі близько 30 дивізій, 20 окремих полків і 15 бригад, 80 окремих батальйонів. (Точніші дані наведені у статті «Русские на службе Третьего Рейха и СС» — https://inforesist.org/eto-my-to-fashisty-russkie-na-sluzhbe-tretego-rejxa-i-ss/). У цій статті стверджується, що в 1943 році на Східному фронті у військах вермахту кожен п’ятий солдат був російським... І сьогодні, за численними даними з відкритих джерел, у Росії налічується більше 50 практично легальних фашистських організацій і ще стільки ж радикально націоналістичних. РФ нині дуже нагадує СРСР часів Сталіна, коли навколо були лише «вороги». При цьому «ворогами» стають не тільки країни-члени НАТО, а й колишні радянські республіки — Україна, Грузія, Молдова, країни Балтії, ба навіть Білорусь та Казахстан.

У всі часи і в будь-якій країні авторитарні правителі впродовж певного періоду їх перебування при владі зазвичай мали і мають підтримку з боку більшості населення. Практично в будь-якому суспільстві й на будь-якому етапі історії політично та соціально активною є невелика частина громадян — 10—15%, яка, власне, і є «локомотивом суспі-льства», тоді як переважна більшість, так звані люмпен-пролетарі, нічого не хоче й не може робити для демократичного розвитку суспільства, а лише чекає на «сильного лідера, який наведе в країні порядок» і забезпечить якщо не високий рівень життя, то хоча б «хліб і видовища». Така більшість — доволі легкий об’єкт для політичних маніпуляцій з боку авторитарних політиків і можновладців, що й продемонстрували Гітлер та Сталін, а нині демонструє В. Путін. Звісно, ми не можемо проводити прямі паралелі між сьогоднішньою Росією і СРСР та Третім Рейхом. У теперішній Росії бодай формально існують залишки демократичних інституцій, які дозволяють населенню РФ чинити певний опір авторитаризму, що, зокрема, показали недавні (8 вересня) місцеві вибори, коли правляча партія «Единая Россия» зазнала відчутних електоральних втрат у різних регіонах країни. Деякі російські опозиціонери називають це «началом конца» путінського режиму.

Певна річ, порівняння між режимами Гітлера, Сталіна і Путіна можуть бути досить умовними і фрагментарними. Втім, хоч і повного збігу між ними нема, та певні аспекти в їх політиці вельми схожі, що визначається загальними спільними рисами, притаманними авторитарним та тоталітарним режимам. Нижче спробуємо окреслити схожість у діяльності цих режимів.

Якщо порівнювати Німеччину 30-х років минулого століття і Росію після 1991-го, то можна зробити висновок, що обидві однаково пережили геополітичні поразки: Німеччина програла Першу світову війну, а Росія перестала бути системоутворю-ючим ядром СРСР, оскільки той розпався. Обидві ці поразки супроводжувалися політичними й економічними кризами, що спричинило як серед більшості німців, так і серед більшості росіян розчарування у лібералізмі й демократії та породило реваншистські почуття і ностальгію за «сильним лідером, який міг би навести порядок». І таким лідером для Німеччини став Гітлер, а для Росії — Путін. Обидва лише вгадали настрої своїх народів і почали грати ту роль, яку від них очікували маси німецьких бюргерів та російських обивателів.

Якщо порівнювати Гітлера, Сталіна і Путіна, то спільним у них є те, що кажуть одне, а роблять зовсім інше, тобто їх об’єднує гібридний стиль поведінки.

Так, у своїй першій заяві для світу в травні 1933 року Гітлер палко говорив про велике бажання жити в мирі із сусідніми країнами: «Війна — безмежне безумство, Німеччина готова ліквідувати не тільки наступальну зброю, але й усю свою армію, тільки б зберігся мир», хоча в цей час вже виношував свої реваншистські плани, які в загальних рисах були викладені ще в 1925-у в його книжці «Майн кампф». У березні 1935-го Гітлер з парламентської трибуни звернувся до Заходу зі словами: «Німеччина не хоче війни, тому що прекрасно розуміє: в будь-якій війні гине цвіт нації... Ми й гадки не маємо завойовувати інші народи. Німеччині потрібен мир, вона прагне його!».

В. Путін у своїх численних публічних виступах також позиціює себе як борець за мир, за європейську безпеку від «Лондона до Владивостока». Так, у гучній «мюнхенській промові» 10 лютого 2007 року він, зокрема, заявив, що «єдиним механізмом прийняття рішень щодо використання військової сили як останнього аргументу може бути лише Статут ООН», однак, як відомо, Москва не зверталася до Ради Безпеки ООН за дозволом розв’язати військові дії у Грузії у 2008-у і в Україні у 2014-у. Ба більше, саме Генасамблея ООН ухвалила кілька резолюцій, які засуджують дії РФ у Криму і на Донбасі. Зокрема, 27 березня 2014-го 100 країн світу засудили російську анексію Криму. Понад 40 держав запровадили політичні й економічні санкції проти країни-агресора.

Інший приклад. У виступі 1 вересня 2009-го у Гданську з нагоди 70-річчя початку Другої світової війни В. Путін заявив: «...треба визнати, що в період з 1934 року по 1939 рік всі спроби умиротворити нацистів, укладаючи з ними різного роду угоди і пакти, були з моральної точки зору — неприйнятними, а з практичної, політичної точки зору — безглуздими, шкідливими і небезпечними. Саме сукупність всіх цих дій і призвела до цієї трагедії, до початку Другої світової війни…». Такі ж миролюбні слова звучать і в посланні до Федеральних зборів 1 березня 2018-го: «Ми нікому не загрожуємо, ні на кого не збираємося нападати, нічого ні у кого, погрожуючи зброєю, не збираємося забрати: у нас у самих все є. Навпаки, вважаю за необхідне наголосити: зростаюча військова міць Росії — це надійна гарантія миру на нашій планеті». Не зрозуміло тільки — чому з 2014-го на цього «гаранта миру» посипалися санкції з усіх боків?

Після того як 7 березня 1936 року в Рейнську демілітаризовану зону увійшли німецькі війська і Франція у відповідь не вжила жодних заходів, зазначивши, що «Німеччина просто вийшла на свій задній двір», Гітлер заявив про невизнання Версальскої угоди і запропонував укласти нову. Так само вчинила і Москва стосовно України. Після зміни влади у Києві в результаті Революції Гідності, а також після анексії Криму Кремль, знехтувавши чинні двосторонні угоди, запропонував укласти нові, які передбачали б федеративний устрій України, відмову від Криму, припинення євроатлантичного курсу, визнання російської мови державною, невтручання в церковні справи тощо. Тобто, пропонував Україні статус росі-йської колонії, як у 1938-у Гітлер вчинив щодо Австрії та Чехословаччини.

Як зауважує відомий російський політолог Андрій Піонтковський: «Основою будь-якого тоталітарного режиму є міф, що спокушає більшу частину населення, і люди стають прихильниками цього міфу. Наприклад, міфу про переваги німецької раси або комуністичної ідеології. Отже, тоталітарний режим живе, поки живе його міф».

Основою гітлерівського нацизму, як відомо, був міф про обраність і перевагу німців над іншими народами. Щось подібне спостерігаємо і в путінізмі. Так, 17 квітня 2014 року під час «прямої лінії» спілкування з населенням Росії Путін зазначав, що «наш генний код, майже напевно є одним з наших головних конкурентних переваг у сьогоднішньому світі... Звичайно, ми менш прагматичні, ніж інші народи, менш розважливі, зате ми ширші й щедріші душею. І в цьому відбивається велич нашої країни, її неозорі розміри…». Отже, «щедра і незбагненна російська душа» — це найбільше надбання «русского мира». І впродовж останніх п’яти з половиною років українці відчувають на собі «щедроти російської душі», хоронячи майже щодня захисників «українського світу»…

12 вересня 1938 року на завершальній церемонії партійного з’їзду у Нюрнберзі Гітлер виголосив запальну промову про «повернення Судетів у рідну гавань» і здатність Німеччини захистити співвітчизників силовим шляхом. На думку багатьох аналітиків, «кримська промова»

В. Путіна 18 березня 2014-го перед депутатами Федеральних зборів з нагоди прийняття Криму до складу РФ загалом термінологічно повторює «Судетську промову» Гітлера: «роз’єднана нація», «роз’єднаний народ», «об’єднання земель», «націонал-зрадники». У «кримській промові» Путін проголосив «своє право і священний обов’язок» захищати по всьому світу не тільки російських громадян, а й етнічних росіян і російськомовних. Але як і тоді, так і нині не хоче бачити того, що російськомовні громадяни України становлять щонайменше третину захисників Донбасу від агресорів та сепаратистів. Сьогодні позицію громадян України визначає не мова, а цивілізаційний вибір — жити в європейській демократичній Україні чи в комуно-ординській путінській імперії.

Протягом віків Україна не мала власної державності й була об’є-ктом геополітичних зазіхань з боку ближчих і дальших сусідів. На жаль, вона й досі залишається не суб’єктом геополітики, а її об’єктом. І лише якнайшвидший вступ до ЄС і НАТО гарантуватиме нашій державі незалежність, суверенітет і територі-альну цілісність, а відтак і її повноправну суб’єктність у міжнародній політиці.

Схоже, що новообрана і новопризначена українська влада, через брак достатнього досвіду у сфері державного управління, деякими нашими партнерами сприймається як доволі слабка й така, що може піддатися певним маніпуляціям і тиску, щоб нарешті якось врегулювати російсько-український збройний конфлікт у центрі Європи. Звісно, нове українське керівництво, як і попереднє, не може сподіватися на розв’язання цього конфлікту силовим способом, зважаючи на величезний воєнний потенціал РФ. Однак Збройні сили України мають бути достатньо сильними, щоб дати гідну відсіч можливій широкомасштабній російській агресії. В цих умовах основну ставку ми повинні робити на дипломатичні шляхи розв’язання конфлікту за підтримки наших європейських та американських партнерів. Утім, це не означає, що українське керівництво має погоджуватися з тими пропозиціями і рекомендаціями наших партнерів, які суперечать національним інтересам України. Тому українська дипломатія має стати більш наступальною і своєчасною, а також швидко діяти на випередження та нейтралізацію негативних намірів і загроз. На мою думку, бажано посилити співпрацю насамперед зі східноєвропейськими і балтійськими державами, зокрема в рамках «Балто-Чорноморського союзу», «Ініціативи трьох морів» та міжнародного проєкту високошвидкісних магістралей «Китай — Україна — ЄС».

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат
історичних наук.