Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ. Новели

— Їлено! Ти в мій бік не дивися.

— Я зовсім не зирю. Бачу тебе, навіть коли очі заплющу.

«Спасу від неї нема, ніде не заховаєшся, — бідкався, — гірше сільради, лише податком не обкладає».

Сидить Матей під хатою, на зиму теплом запасається. Як його не вистачить і тіло ще затребує, на лежанці добавить. Зберіг її, не викинув, як інші. Вона — ліпше ліків.

Коли з припону зірветься Явдоха, й буде три дні несамовито гарцювати навколо хати, що й носа не висунеш, замете по самі вікна, як добре тоді крижі випражити.

Нехай собі у димарі вітер висвистує, хай клямкою шарпає, і мороз на вікнах малює дивовижних птиць. Навіть надвір нема чого рипатися. Водою запасеться, хліб — свій. Дрова нарубані й складені стосом у другій половині хати, що слугує за комору; звідти — дверцята до козячої хижки (сіно на подрах), і десяток рябоцебеньких курей з когутиськом — у теплі.

Якщо по правді — в колгоспі не наробився, сильно не впрягався. То старшим конюхом обтирався, то голову возив. Ото житуха: щодня хтось кликав на могорич, голова сам не пив, удвох налягали. Коли колгосп розпався, у товаристві з обмеженою відповідальністю на тоці сторожував. Уранці з порожніми кишенями додому не повертався, курям вистачало.

Згодом стеріг сільраду. У ній на вузькій лавці обидва боки стовк. А час підпрігся і хребта зігнув, вуса обвисли й очі засумували, як осіннє тло.

А колись дівки впадали. І пригадав, як селом пробіг поголос, що буде сватати Ганьку Цибульку. Її тато з ним у шопі на подрах застав.

Те почула Галька Лабата й побігла до ставка, стрибнула й хотіла втопитися. Матей теж їй обіцяв, що жениться, устигав обидвох за ніс водити.

Кривов’язий Соломко поруч худобу пас, побачив і витяг її з намулу. «Дівко! На мілкому — не топляться. Тут води старому жабуну по яйця. Як ще надумаєш, біжи до млина, там глибоко».

Галька, мабуть, цим надіялася стримати парубка. Не змогла. Він добре попався, ніби лис у курнику. Назад ходу не було. А то розфицкався дівками.

І занурився у спогади…

Вони собі любилися, і дух свіжого сіна — заколисав. Кого мали боятися? Старий Цибулько з Ганнусиними братами на заробітках у сусідньому селі, там і ночують. Мама смерком на двір не виходить, а тут, ні сіло ні впало, на фронтоні рипнули дверцята.

Матей зірвався, ледве головою бантину не переламав, кинувся до другого виходу, шарпнув, а його знадвору підперли. Взявся рвати страпаки, а вони міцно припасовані, не зміг зрунтати, щоби поміж латами вислизнути.

Коли почув голос її тата:

— Не рунтай покрівлю, все їдно не вилетиш. Виходь!

Довелося йти.

— То що будемо робити? — запитав старший син.

— Чого міркувати? — озвався середульший. — Зараз дамо йому доброї бубни і нехай йде.

— Ні! — Як відрубав тато. — Це йому легка кара. Ми його зачинимо в льосі, наче злодія, а вранці покличемо голову сільради. Той складе акта й подамо в суд. Там розберуться. Справа — не шутейна, років на три.

— То як, Матейчику, чи ти, бува, не хочеш з нами породичатися? — засміявся котрись.

Той закрутив головою.

— Бачиш. Не хоче. А тлумити дівку хто дозволив? Знацця, хотів нас ославити. Ведіть до льоху й киньте туди порожній мішок від кубинського цукру, наче він з ним прийшов, і міцно зачиніть, аби не втік, — розпорядився тато. — Вранці розберемося. — І запитав: — Ганю! Що він тобі казав?

— Обіцяв сватати.

— То нехай завтра і засилає сватів, якраз неділя.

Завели, кинули мішок, замкнули на колодку, ще й двері підперли. Через прадуху не вилізе, вузька, заплішиться…

«Ото влип, наче муха в мед, — гриз себе. — Видко, Ганька настрапалила братів, ті й постаралися».

Уранці підійшов голова з дільничним, що навідався у село. А в печі вже домлівав когут, смажилися яйця для закуски. Власть дарма нічого не робить, хіба за добрий могорич.

Відімкнули двері. Цибулько наказав:

— Бери мішок і виходь!

Вийшов і ховав очі, позичені у Сірка.

— Бачите, з яким ходить мішком, — вклинився голова колгоспу, йшов до контори, побачив на подвір’ї дільничного й собі заскочив.

— Та він ним пів комори винесе, — уточнив дільничний. — Йому допри не минути.

Матей зрозумів: начальство не шуткує, і проказав:

— Посилайте за татом, буду свататися.

— Зараз і засватаємо, — потер долоні дільничний. — Я буду старшим сватом. Ти не проти?

«Диви, насміхається, — і геть приопав. — Цілий рік доведеться його могоричити».

Надійшов Матеїв тато. Швидко все владнали й сіли за стіл. Як розходилися, дільничний розкрив планшетку, витяг зошит, вирвав листок і простягнув жениху.

— Осьо розпишися.

— За що? Він чистий.

— Не твоє діло. Допоки чистий. Дивися, не вибрикуй, бо тоді стане списаним. Пойняв?!.

Рипнули сінешні двері. Ганна покликала:

— Зводься на ноги, йди обідати, бо всю призьбу протреш.

Матей нехотя підвівся.

— Бабо! Чого дерешся?

— Ти мені не бабай! Видко, забув, як на подовому сіні гануськав, — вколола.