Остання зустріч

Але черга мала свої неписані правила: якщо почув — не носи в собі.

Здавалося, навколо наче свої, та, видко, серед своїх затесувався і не зовсім свій, бо добре нащурив вуха й зумів передати слово в слово. Далі починали перешіптуватися сусіди, на вулиці, згодом гуділо все селище, а з базару вже розбігалося селами: на те й базар, аби не тільки продати-купити, а й почути і своє щось доточити.

Чутку в селищі не стриножиш. А в білому домі постійно шукали тих, хто підриває авторитет партійців. На другій сторінці їхніх квитків було викарбовано: «Ум, честь и совесть», хоча та партія ніколи не мала ні розуму, ні честі, ні совісті.

Тут і союз «нерушимий» зібрався почити в бозі. Язики враз розперезалися, ними молотили, як ціпами.

Забалакали про те, що роками було зачинено на колодку. Дехто навіть бігцем поспішав першим почути новину. Бо ж таке в районці не прочитаєш, і місцеве радіо не розголосить.

Отож біля універмагу черга довга, як шлях до Одеси. Тиждень тому з міжрайбази завезли товар, але не торгують, вичікують, ще, видко, не склали список: кому і скільки.

Коли вметили: Микола, селищний голова, з протилежного боку до чорного ходу посунув і щез за дверима.

У черзі загуділи: скоро будуть давати. «Голова недарма туди подався. Хоче сам проконтролювати, щоб і вовки були ситі, й вівцям дісталося», — прорік хтось.

Народ очікував, переминався з ноги на ногу, коли вже той Микола вийде і відчинять. Але двері наче приросли до одвірків. Тут комусь і прийшло в голову: як це голова так довго тримається — не п’є?

— Може, ампулу вшив?

— Або лікарі попередили: не пий, бо ґиґнеш.

А тут всезнайко вклинився, такий скрізь є.

— П’є, не п’є — то його справа! Чоловік тримався, але після довгого посту знову наступив на корок.

— Невже?

— Мо’, якась молодиця обкрутила?

— Робота в нього така.

— Невже якусь оборудку мав і довелося обмити?

— Без цього ніяк не вийде.

Але сусід голови признався:

— Микола був у мене на гостинах і розднився. Нам після столу закортіло пройтися селищем. Дійшли до стадіону. Там якраз наша команда грала з сусідами. Ми на доброму підпитку — вирішили своїх підтримати. Суддя Миколі не сподобався. Зірвався з місця і бігцем на поле з криком: «Суддю — на мило!». Всі реготали, аж ворота трусилися. То, відчувши підтримку, схопив суддю за майку й почав штовхати, підбігли два міліціонери, взяли його під руки. Він впирався, кричав:

— Як ви смієте!

Глядачі в один голос волали:

— Лягаві! Не чіпайте мера!

Тільки чоловік закінчив оповідку, показався голова і пішов у той бік, звідки прийшов. А двері й не думали відчиняти.

Тут і друга новина з’явилася. Всі притихли, а той далі провадив. А черга слухала, дивувалася: звідки він знає, бо чесав, як по писаному:

— На днях у Балабанівці — збори.

— Які? — питали.

— Загальні. Будуть посувати Макогона.

— А що — стерся?

— От время настало, та його ж тільки півроку, як поставили.

— І що? Така ниньки мода: будуть міняти двічі на рік, ніби сани на зиму, віз — на весну.

Хтось поцікавився:

— За що попався?

Його підтримали:

— Кажи, як обізнаний.

— Прокрався!

— Коли ж він устиг?

— Дурне діло — нехитре.

За дверима калатнуло штабою, але колодка не заскрипіла. Чергу маринували далі.

Всезнайко міркував: казати, чи змовчати, щоб на горіхи не перепало? Новина цікава. І таки наважився:

— Щось у білому домі Барбула розійшовся, кидається на всіх.

— Видко, йому скоро кінець присниться, — хтось дейкнув із середини й зразу голову втягнув у плечі.

Той вже не стримувався:

— Ви знаєте, що кожна контора отримала вказівку прополоти в колгоспах по два га на працюючого. Але та робота йде, як мокре горить. Мусів Барбула зібрати нараду, аби підкрутити хвости. Зробив перекличку. Нема редактора газети. Питає заворга:

— Де?

— Лежить у гіпсі. Зламав ногу.

А він як стукне кулаком по столу:

— Їдь у лікарню. Нехай здіймуть гіпс, і негайно притарабань його сюди…

Барбула відчував: влада доживає останні тижні. Що робити? І кинувся по колективах збори збирати.

Наказав заворгу:

— У Будинку культури готуй зустріч із жителями. Реклама повинна бути приваблива.

Оголошення розмалювали на півстіни. А наступного дня Барбула розпікав підлеглого:

— Я тобі що доручив? Ах ти такий-сякий, розгільдяй! Чим займаєшся?

— У чому справа? Я все підготував.

— Тоді йди до Будинку культури й своїми очима подивися.

Вийшов, підійшов, подивився. По обидва боки від вхідних дверей сперті два великі щити. Ліворуч — оголошення про зустріч; праворуч, того ж самого числа, — кінореклама: «Остання зустріч».