Переглядів: 2295

Чорноморські шляхи Антона Головатого

Цього року відзначається 275-ліття славетного козацького отамана Антона Головатого, одного з фундаторів Чорноморського та Кубанського козацьких військ, учасника штурму фортеці Хаджибей та засновника містечка Біляївка на Одещині. Головатим його назвали, вочевидь, за природний розум та освіченість.

Народився майбутній отаман у містечку Нові Санжари, що на Полтавщині, близько 1744 року (за іншими джерелами — 1732-го). Походив з родини заможного козацького сотника і мецената Андрія Магденка, що дозволило Антону здобувати знання в Київській духовній академії (за іншими даними — у бурсі). Під час навчання хлопець захопився оповідями про лицарську службу козаків у Війську Запорозькому і в 1757-у подався на Січ, де спочатку навчався в січовій старшинській школі. Виявив неабиякі здібності у військовій справі та інших науках, мав літературний хист, писав вірші й пісні, співав і добре грав на бандурі.. З огляду на осві-ченість і природні дані, незабаром молодого козака обрали курінним отаманом. У 1764-у отримав звання полкового старшини і був обраний військовим писарем.

Як відомо, справжній козак не міг здобути собі пошану лише своєю кмітливістю та адміністраторськими здібностями, якщо ті кмітливість та здібності не підкріплені військовою славою. Так ось, уперше Антон Головатий по-справжньому заявив про себе як про воїна в 1764 році, коли, очоливши загін із трьох тисяч козаків, повів його під Бердянськ і розгромив досить велику орду кримського хана, не дозволивши їй здійснити черговий грабіжницький напад на козацький край.

Змолоду добре вивчив морську справу та досвід морських походів. Як один з найдосвідченіших козаків у чині наказного отамана брав участь у поході полковника Третяка на Очаків і в поході Якова Сідловського у квітні 1771-го на Дунай. В останньому вів «Журнал воєнних дій», складав лоцію району плавання й відзначився відвагою та військовою майстерністю в бою з османською ескадрою під Тульчею. Його авторитет як бойового морського командира почав надзвичайно швидко зростати.

Антін Головатий був полковником Самарської паланки. Під його керівництвом у Самарі (сучасний Новомосковськ) збудований Свято-Троїцький собор.

Коли російська імператриця Катерина ІІ почала роздавати українські споконвічні землі своїм чиновникам та іноземцям, то тоді було б козакам узятися за зброю та відстояти свої права. Але вони чомусь терплять підступну наругу й посилають до Петербурга делегацію у складі осавулів Сидора Білого, Логина Мощенського та військового судді Антона Головатого. Тоді Головатий особисто познайомився з князем Григорієм Потьомкіним, який згодом зіграв важливу роль у його долі.

Пів року бідолахи домагалися правди, тупцюючи у передпокоях вельмож. Але всі намагання були марними.

Про хитрощі, до яких вдавалися царські чиновники, згадував сам Антон Головатий. Князь Потьомкін приніс дві книги, де в одній написане те добре, що робили запорожці, а в іншій — погане. Друга книга виявилася товстішою, бо в ній «Тiлькы, хитра писачка, що ж вiн зробив з нами? Погані справи Січі написав строчка від строчки пальці на два і словами величиною з горобців, а що доброго Січ зробила, так те было написано часто і мілко, наче посипано маком, а від того наші погані справи й зайняли більше місця, ніж добрі».

У квітні 1775 року Катерина II видала указ, яким... вимагала роззброїти українське козацтво, позбавити його всіх земель, а саму Січ назавжди ліквідувати. А вже у червні війська генерала П.А. Текелії оточили Січ і заарештували кошового отамана Петра Калнишевського разом із старшиною; багато запорозьких полковників були віддані під суд і позбавлені майна. Про ліквідацію Січі спові-стив делегацію Григорій Потьомкін.

Тоді делегати вирушили з Петербурга додому, не знаючи ще, де їм доведеться схилити свої буйні голови. Головатий їхав разом із Сидором Білим, й обидва перебували в такому стані, що навіть вирішили накласти на себе руки. Зарядили два пістолі й домовилися, щоб Головатий прочитав уголос щоденну молитву, і коли дійде до «Вірую», обом приготуватися, а по слову «Амінь» стріляти. Вибравши в лісі зручне місце, вони попрощалися до швидкої зустрічі в кращому світі, де нема ні москалів, ні турків, ні поляків, і читання молитви почалося.

Ось уже Головатий дійшов до «Отче наш…», до слів «Але визволи нас від лукавого…», як раптом його осяяла нова думка. Він опустив пістолет і запитав у Білого:

— А знаєш що, батьку?

— А що?

— Ось се ми постріляємося...

— Еге.

— І нас тут знайдуть мертвих…

— Еге!

— І скажуть: ось два дурні, запорожці, напилися до нестями і пострілялися, самі не знаючи, чого, і ніхто не дізнається, навіщо ми пострілялися, і не буде нам ні слави, ні честі, ні пам’яті.

— То що ж робити? — запитав його Білий.

— А цур йому стрілятися, батьку; поїдемо далі.

— Справді, цур йому, поїдемо, — сказав Білий.

Помолилися Богу, випили горілки з дорожньої баклажки і вирушили в путь-дорогу до рідних куренів.

А рідні курені стояли в руїнах. Частина козаків, не знаючи іншого життя, крім колишньої козаччини, пішла до турків, за синій Дунай; інша, підкоряючись долі, повісила на цвях свої шаблі і взялася за плуги. До останньої пристав і Головатий зі своїми товаришами, не втрачаючи надії коли-небудь воскресити на Україні колишнє вільне козацтво. Як би там не було, але Головатий зумів зберегти своє майно і великі володіння на запорозьких землях, а також уникнути болісних судових процедур.

У 1777 році Потьомкін клопотав перед Державною військовою колегією про надання військових чинів окремим колишнім запорозьким старшинам, «які в злочині кошового і його спільників не брали участь». Серед них був і Антон Головатий, якому був подарований чин поручика разом з дворянським званням і якого потім призначили капітаном-справником у Новомосковську (начальником земської поліції). Подальша його доля тісно переплелася з діяльністю інших колишніх запорозьких старшин, що також здобули царську милість. Це колишній військовий осавул Сидір Білий і полковник Протовчанської паланки Захар (Харько) Чепіга.

Російський уряд згадав про козаків, коли в 1783 році повстали кримські татари й виникла загроза нової війни з Туреччиною. Потьомкін прикликав до збору в Херсоні колишніх козаків для формування нового підрозділу. У 1787-у Катерина II ще встигла зробити помпезний вояж по «новопридбаних землях»; 3 липня в Кременчуці перед ясні очі цариці з’явилися колишні запорозькі старшини з проханням про відновлення Війська Запорозького. Його автор Антон Головатий писав: «Це вже не буде Січчю, але особливе військо з колишніх запорожців, вони матимуть свою осілість і порядок служби, згідно з часом і обставинами». Катерина дозволила козакам заснувати Кіш у Василькові, що поблизу Херсона, і відновити 38 куренів. Але оскільки царський маніфест від 3 серпня 1775 року забороняв саму згадку про Січ і запорожців, нове формування називалося Кошем вірних козаків, оскільки їх протиставляли невірним, тобто запорожцям, що пішли за Дунай у турецьке підданство і потім воювали проти Росії. 27 лютого 1788-го «вірні» козаки урочисто зустріли військові клейноди — символи влади й атрибути статусу козачого війська.

У грудні 1788 року встановилося найменування «Її Імператорської Величності військо вірних Чорноморських козаків», або простіше — Військо Чорноморське. Його очолив Сидір Білий, який на той час був уже великим поміщиком і предводителем дворянства Херсонського повіту. Антону Головатому була надана друга за значенням посада — військового судді. У чорноморців встановився розподіл на кінні і піші полки, з яких утворили човнову команду. Якщо завданням козачої кінноти було бойове забезпечення основної армії, включаючи утримання постів на комунікаціях, доставка кореспонденції, розвідка і диверсії, то човнові козаки перетворилися, кажучи по-сучасному, на морську піхоту, що призначалася як для ведення бойових дій на морі, так і для десантування на узбережжя. Запорожці чудово знали північну частину акваторії Чорного моря, мілини, глибини, особливості берегової лінії Дніпра, Південного Бугу і дельти Дунаю. Ці знання і досвід мореплавання стали у великій нагоді російському командуванню в той час, коли Чорноморський флот Росії був ще в зародковому стані.

Військовий хист Антона Головатого яскраво розкрився під час російсько-турецької війни 1787—1791 років. На її початковому етапі, під час облоги турецької фортеці Очаків, у 1788-у героїчно загинув Сидір Білий. За традицією, козаки зібралися для виборів нового кошового отамана. На раді було двоє претендентів — командувач чорноморською кіннотою Захар Чепіга і військовий суддя Антон Головатий. Прихильники Головатого крикнули: «Антона оберемо! Він розумний, добре буде порядкувати кошем!». — «Що ваш Антон?! Хоч і розумній, але школяр, а війську треба військовий отаман. Поставимо Харька, що б’є і в полон бере бусурманів!» — наполягали інші. «Та не дуже харькайте, — чулося у відповідь, — Головатого кошовим!». Але не переміг ні той, ні інший. Найчисленніша частина чорноморців — човнові козаки — обрали кошовим Івана Сухину. Тоді Потьомкін, що якийсь час байдуже спостерігав за чварами чорноморців, втратив терпіння і призначив, без жодного схвалення козаків, кошовим отаманом Захара Чепігу, а Головатого затвердив у статусі військового судді. В управлінні першого була кіннота, а другий став командиром флотилії.

Кровопролитні бої під Очаковом тривали. Коли російський генерал Суворов намагався штурмувати добре укріплений острів Березань і щоразу зазнавав поразки, йому і сяйнула думка: чого це ми маємо мучитися і втрачати російських солдатів, як є на світі українські козаки? Так Антон Головатий і дістав наказ здобути Березань штурмом.

На той час під командою українського полководця було лише 800 воїнів. Посеред білого дня, збивши своєю зухвалістю турків з пантелику, Головатий відрядив команду на Березань на маневрених і приземистих човнах, що вдало уникали обстрілу важких турецьких гармат. Коли ж козацькі човни досягли березанських круч, турецька батарея виявилася безсилою для відбиття десанту. Головатий стрімко заволодів гарматами, які негайно були повернуті проти цитаделі ворога на Березані. Її гарнізон капітулював. До ніг Антона Головатого впали 13 турецьких корогов, було захоплено 21 гармату, великий запас провіанту і боєприпасів.

Завдяки блискучій операції, проведеній військовим суддею, був повністю розчищений шлях до успішного штурму Очакова, що відбувся 6 грудня 1788 року. Падіння цієї турецької твердині дозволило Росії встановити контроль над чорноморським узбережжям від Хаджибея до Дніпровсько-Бузького лиману.

Після падіння Очакова частина турецького флоту перейшла в гавань Хаджибея, і ця фортеця стала важливим стратегічним пунктом. Потьомкін наказав генерал-майору, командувачеві авангардом російських військ Хосе де Рібасу захопити фортецю. 14 вересня 1789 року шість козацьких полків, очолюваних отаманом Чепігою і військовим суддею Головатим, зайняли Пересип. Наступного дня до них приєдналися два батальйони російської армії з польовими та облоговими гарматами. Гарнізон фортеці складався лише з трьохсот осіб, але його підтримував з моря турецький флот з понад 30 кораблів.

Російські війська просувалися приховано, і їхня поява стала для турків повною несподіванкою. Де Рібас розмістив свою артилерію на Пересипу, спрямувавши її проти флоту, а інші сили о 4-й годині ранку кинув на штурм твердині, яка відразу ж була підкорена. Турки не встигли зробити жодного пострілу з гарнізонних гармат. Наступного ранку турецький флот почав обстріл фортеці, але потрапив під вогонь російської артилерії. Втративши два кораблі, туркам довелося відійти.

І знову гриміла відроджена козацька слава, нагадуючи про доблесні часи Петра Сагайдачного й Івана Сірка, що перемагали турків у морських і сухопутних битвах. Сам Потьомкін, головний руйнівник Запорозької Січі, тепер вручав Георгіївський хрест колишньому запорозькому старшині і сподвижнику ув’язненого на Соловках Петра Калнишевського, а зараз — армійському полковнику Антону Головатому.

У 1790 році наш герой знову відзначився під час штурму іншої турецької фортеці — Ізмаїла. 11 грудня він очолив нічну атаку першої лінії оборони ворога. Під градом ядер і картечі, що сипалися на нього, зміг правильно висадити десант, що складався з двох тисяч чорноморських козаків і частин регулярної армії. 600 козаків, оснащених саперними інструментами, були відправлені на знищення фортечного палісаду. Головатий, який брав у цьому бою особисту участь, зміг не тільки поруйнувати це укріплення, а й захопити турецькі батареї та частину міських оборонних споруд, що дало йому можливість (як і при штурмі Березані) обернути захоплені гармати проти ворога. За особисту відвагу і блискуче проведення десантної операції Антон Головатий був нагороджений орденом Святого Володимира.

Саме тоді, у 1790-у, чорноморцям уперше виділили довгоочікувану територію для поселення — землі сучасного Придністров’я з центром у місті Слободзеї. Тут, за запорозьким звичаєм, постала церква, був розміщений кіш, якому підпорядковувалися три адміністративні округи — паланки. До Слободзеї Головатий перевіз свою сім’ю. Там він руками простих козаків зводив будинки, поставив олі-йню, вітряк, облаштував хутір, закладав сади, завів чотири рибних заводи, займався лихварством. Попри статус і маєтність, його дім був завжди відкритий для козаків. Під час свят дружина Уляна Григорівна з дочкою Марією й слугами накривали столи, пригощали всіх, хто переступав поріг.

Мав він і безпосередній стосунок до сучасної Одещини. Як відомо, на місці нинішнього міста Біляївки стояв хутір Головківка. Існує кілька версій походження найменування першого поселення, однак усі вони пов’язані з іменем Антона Андрійовича Головатого. Кіш і канцелярія Чорноморського козацького війська розташовувалися за п’ятдесят кілометрів від Біляївки. Є також інша версія, нібито він особисто розбив хутір на місці сучасної Біляїв-ки. Хутір отримав назву Головківка за ім’ям власника. Можливо, зараз цим місцем пролягає вулиця Зелений Хутір. Утім, офіційних підтверджень цьому нема.

Українські селяни в надії звільнитися від гніту кріпацтва стрімким потоком колонізували степові простори, випалені й розорені двома російсько-турецькими війнами. Тільки-но Придунав’я було звільнене від турків, там почали з’являтися російські поміщики, виглядаючи землю під маєтки. Чорноморське козацтво, яке так інтенсивно використовувалося у війні за інтереси Росії, тепер виявилося під загрозою розформовування. Його становище погіршилося після смерті Потьомкіна, який вважав Військо Чорноморське одним з кращих своїх творінь. У цих умовах Антону Головатому довелося їхати до Петербурга, щоб клопотати про майбутнє чорноморців.

Вийшло так, що ще перед смертю Потьомкін додав до виділеної Чорноморському війську землі «округу Єнікольську з Таманом», тобто околиці сучасної Керчі і Таманський півострів. За цей дар і вхопився Головатий, розуміючи, що тільки переселення з Придністров’я врятує чорноморців від розформовування. Він знав, що просив. Кубанські землі були добре знайомі запорозькому козацтву за часів останньої Січі. Запорожці рибалили там «без виходу», попри те, що ця земля належала Кримському ханству. На річці Єї вони будували курені і заводили рибні заводи. Від кубанських ногайців до них втікали невільники — грузини й вірмени. Розлючені цим ханські намісники і курені їхні палили, і в Петербург скаржилися, але марно. Кількість запорожців на правобережжі Кубані не зменшувалася. Деякі з них благополучно пережили там і руйнування Січі, і дві російсько-турецькі війни. От чому, перебуваючи у Петербурзі і вільно орієнтуючись у географії Кубані, Головатий вибив цю землю для поселення чорноморців.

30 липня 1792 року Катерина ІІ підписала грамоту Чорноморському козацькому війську про дарування кубанської землі. І вже 16 серпня, після закінчення ремонту в Миколаєві, 51 судно козацької веслової флотилії (без урахування транспорт-них і приватних човнів) із трьома тисячами переселенців вирушило, обминувши Крим, до берегів Кубані. 25 серпня ескадра дісталася Таманського півострова. Кошовий отаман очолив другу партію, яка рухалася сушею через землі Війська Донського. Антон Головатий вибрався з останньою групою, що складалася із 20 колон. Частина чорноморців, які не встигли або наполегливо не хотіли переселятися, осіла в Одесі, взявши участь у будівництві цього міста на місці зруйнованого Хаджибея. Багато хто просив «звільнення від тієї дороги». Бувало, що чорноморська старшина за хабарі відпускала тих, хто не хотів переселятися, деякі виписувалися з козаків, перейшовши в розряд поселян. Але траплялося й таке, що козаки, які переселилися на Кубань, перебиралися за турецьку межу і селилися на землях черкесів.

Утім, як би там не було, переселення українців на Кубань тривало постійно аж до початку ХХ століття. Цей край поступово набував характерного для степової України вигляду, в ньому жваво звучала українська мова і свято шанувалися традиції запорозького козацтва. 12 червня 1793 року датується перша звістка про місто Катеринодар, побудоване за наказом кошового отамана Захара Чепіги як центр Війська Чорноморського.

Весь цей час Антону Головатому вдавалося залишатися на гребені хвилі. У 1794-у Захар Чепіга із загоном чорноморців вирушив приборкувати повстання в Польщі, а Головатий практично два роки залишався фактичним главою козачої влади на Кубані. Величезні зусилля він доклав для того щоб зберегти козацьку флотилію. Чорноморське військо залишалося єдиним козацьким формуванням Російської імперії, що мало власні військово-морські сили. Головатий вибрав місце для будівництва гавані біля Бугазького кордону на березі Кизилташського лиману. Цей перший в історії козацтва порт був названий на честь свого засновника — гаванню Головатого. Довелося йому ще й повоювати. Після повернення Чепіги з Польщі Головатий вирушив у Перський похід, отримавши під своє командування веслову флотилію разом із десантними загонами, що перебували на Каспійському морі. А наступного року, коли помер кошовий отаман Захар Чепіга, Антон Головатий обійняв цю посаду. Але не судилося йому, людині такої насиченої на події й перипетії долі, дожити до старості. 29 січня 1797-го, так і не дочекавшись грамоти, якою цар Павло І затвердив його на посаді кошового, Антон Головатий помер на 53-у році.

Складним і сповненим суперечностей залишається в нашій пам’яті образ Антона Андрійовича Головатого: у ньому поєднуються і найяскравіші доблесті, і найвідвертіші пороки. Він був справжнім сином свого часу. Як і більшість його сучасників, поєднував у собі хоробрість і прислужництво, безкорисливість та намагання розбагатіти, демократизм та чванливість. Гроші, нажиті неправедним шляхом, не принесли щастя родині Головатих: народжуючи сина, померла Уляна Григорівна, була отруєна дочка. Внук Клеофас Матвійович дослужився до чину полковника і володів островом на Старій Кубані, так званий «кут Головатого». Останній Головатий — Сергій Клеофасович — був офіцером Другого Чорноморського полку, а потім покинув військову службу і став машиністом. Саме в нього зберігалася сімейна реліквія — золота шабля Антона Головатого. Отже, хоча А. Головатий й залишив дітям величезний спадок, але з його смертю усе якось розповзлося, зруйнувалося, стерлося те, що найдорожчим було його серцю. Погасла навіть пам’ять про нього у тих храмах, які він, будучи релігійною людиною, будував. Та попри все, ім’я Антона Головатого, його справи і військові перемоги навічно залишиться на скрижалях історії.

Василь ВЕЛЬМОЖКО.

 При підготовці статті використано, зокрема, такі джерела:

  • В.А. Потто. Кавказская война. В очерках, эпизодах, легендах и биографиях. Т.1. Чепега и Головатый (Запорожцы на Кубани). — СПб: Альфарет. — 2010.
  • В. Грибовський. Кубанська гавань запорожця Антона Головатого. — «День», 21.02.2011.
  • Ю. Обелець. Маловідомі факти про Новосанжарський район — із розмови з краєзнавцем. — kolo.news (новини Полтави), 17.03.2019.
  • Біляївка. Історія міст і сіл Української РСР: Одеська область. — Київ: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії АН УРСР, 1978.
  • А. Ложешник. Спадок родини Антона Андрійовича Головатого — військового судді Чорноморського козацького війська (за матеріалами Державного архіву Одеської області). — «Чорноморська минувшина», №6, 2011.
  • Б.І. Сушинський. Антін Головатий, військовий писар, суддя Війська запорізького, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, бригадир російської армії // Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX століть. — Одеса: ВМВ, 2004.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@gmail.com