Незагоєна рана — Іловайськ

У зйомках брали активну участь бійці «Донбасу», які підказували оператору-постановнику Олександрові Земляному (фільми «Позивний «Бандерас» і «Гніздо горлиці») та художнику-постановнику Вадимові Шинкарьову, як усе відбувалося насправді, й виправляли, якщо були якісь неточності. Головним консультантом був боєць «Донбасу» Дмитро Єсаулов «Камиш».

Весь «зелений коридор» був відзнятий на полігоні батальйону «Азов» під Маріуполем. Іншу велику частину батальних сцен знімали біля села Липняжка Кіровоградської області, на території колишнього цукрового заводу і в покинутій багатоповерховій забудові, що занепала разом з підприємством-банкрутом. Для зйомок цього епізоду закупили 20 машин, від військових до «пожарки» й «швидкої», і до кінця знімального процесу всі їх було розтрощено.

Прикметно, що кінострічка не отримала жодної копійки з державного бюджету. Продюсери, не розголошуючи прізвищ небайдужих жертводавців, які допомогли коштами, зазначають лише, що серед них є приватні фонди, інвестори та учасники АТО. Зрозуміло, що бюджет при цьому менший, ніж у «Кіборгів» — близько 1,1 мільйона євро (33 мільйони гривень).

Як на мене, це чи не перший український художній фільм, після якого, незважаючи на певні проблемні моменти, не виникає якоїсь шкрябаючої внутрішньої незручності за нього.

Картина, базуючись на реальних подіях, усе ж таки є мистецьким твором і містить низку художніх узагальнень. Сценаристу Михайлові Бриниху та режисерові Івану Тимченку, для якого «Іловайськ» став дебютом у повнометражному кіно, вдалося вибудувати досить струнку сценографію й торкнутися багатьох больових точок нашої сучасності — сприйняття людьми подій у Києві; сформованого ворожою пропагандою образу українського «карателя», що розсипається при реальній взаємодії; долі в різних українських бійців та жителів окупованих областей; особистих трагедій людей-заручників ситуації; ролі командирів батальйону тощо.

Автори не хотіли акцентувати уваги на якомусь певному героєві — вони вимальовували колективний портрет всього батальйону «Донбас». Однак так вийшло, що все ж основним персонажем став командир штурмової групи батальйону Тарас Костанчук (позивний «Бішут») — бізнесмен, який продюсував фільм й від початку був ідейним натхненником його створення. Грає він (а чи грає?) дуже лаконічно, якось дуже «компактно», не пафосно, і саме завдяки його роботі стрічка отримує свою цілісність.

«На відміну від акторів, мені доводилося згадувати себе в подіях 2014 року: як у мене на очах Шульц біжить і падає від кулі, в мене шок — але це бій, і я кричу: «Стояти! Всім!. Бо хлопці ж кидаються до пораненого, а снайпер тільки цього й чекає. Ми потім витягнули і Шульца, і Скіфа, під кулеметним вогнем… Я все це згадував. І діяв на знімальному майданчику, як у реальному бою… Я згадував, як у мене боліла поранена голова, вводив себе у той стан, коли мені постійно було погано, я втрачав свідомість… І так дубль за дублем…» — розповідає Тарас Костанчук.

Фільм закінчується пронизливою піснею Юрія Здоренка, колишнього музиканта гурту «ВВ», а на екрані на тлі фінальних титрів одне за одним відпливають у чорноту фото бійців, які загинули, захищаючи цілісність нашої Держави.

І коли після перегляду стрічки, на сцену виходять п’ятеро реальних учасників Іловайського котла, яким чудом вдалося вижити, — глядачі встають і зустрічають їх оплесками.

На запитання із зали, чи відображає ця картина дійсність, хлопці кажуть: «Так, відображає... Тільки в дійсності все набагато страшніше...». А єдина жінка серед учасників тих подій сказала: «Я щаслива була побачити хлопців знову живими, адже багато побратимів загинули вже після зйомок фільму…».

Дякую людям, які зняли цей фільм, дякую тим, хто показав, дякую тим, хто організував.

Ярослава РІЗНИКОВА.