«Коли смерть так близько, головне — душа...» (українські п’єси про гібридну війну)

У цьому сенсі доповідь професора філології з Рівного Євгенія Васильєва, виголошена під час недавніх ХХ Фащенківських читань в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова, видається вельми цікавою та пізнавальною під нинішню пору.

Трагічні події Революції Гідності та гібридної війни знайшли своє відображення у різноманітних за стилем та жанром поетичних, прозових, драматичних творах. Останні відомі менше, оскільки мають стати надбанням передусім глядача, а не лише читача (як писав Гоголь, «драма живе тільки на сцені, без неї вона як душа без тіла»). Найяскравіші з п’єс про війну увійшли до двох виданих у Києві антологій: «Майдан. До і після» (2016) та «Лабіринт із криги та вогню» (2019), що мають у своєму складі по дев’ять п’єс, які є рефлексіями новітньої історії України.

Одну з перших драм про гібридну війну Надія Марчук назвала «Вертеп—2015», наблизивши її тим самим до українського вертепу. Текст п’єси (повністю віршований) розпочинається за канонами традиційного вертепу. У зоряну Різдвяну ніч старий пастух із маленьким пастушком зустрічають двох солдатів Ірода, які виконують царський наказ («дітей до років двох нам треба вбити»). Згодом з’являється троє волхвів, які повідомляють про те, що «новий Цар вже сяє променисто». Проте вже у наступній картині замість євангельських часів перед глядачем постає сучасна Україна. Спочатку на сцені сільська українська дівчинка, що колядує, і хлопчик — біженець із Донбасу, чий батько воює проти України; згодом — поле бою на Сході, на якому зустрілись Український солдат і поранений Сепаратист — батько того самого хлопчика. Потому знову постає українське село, на тлі якого з’являються і сходяться у суперечці чорти та ангели, а також Путін-цар, який є варіацією традиційного Ірода, і чиї репліки та монологи насичені сучасними по-літичними реаліями: «Я не уйду! Земли мне мало, денежек и славы! Без Украины нет Империи, увы, Хотя, вообще-то, нет такой страны, А есть Окраина! Она моя по праву». Але імперські амбіції Царя руйнуються під впливом згуртованого українського народу та алегоричного персонажа Смерті, від якої тікає і Війна, а згодом і сам Цар. Завершується «Вертеп—2015» тріумфом сил добра: Ангели, Волхви, Богородиця проголошують перемогу українців. А в фінал виходить ще один звичний вертепний персонаж — Міхоноша. Проте Надія Марчук вкотре нагадує глядачам про події сьогодення: «Я щойно із фронту — волонтер-міхоноша! Хай діти співають, а ми допоможем, Солдатам, що мерзнуть, що гинуть від ран… Святій Україні, що нині — мов Храм…».

Деякі з п’єс про гібридну війну тяжіють до документальної драми: «Каштан і Конвалія» Олега Миколайчука або «Люди й кіборги» Олени Пономаревої та Даріо Фертиліо відображають актуальні події, не вигадуючи (на це у митця просто немає часу в шаленому темпоритмі геополітичних подій та змін!), а користуючись документальною основою, документальними матеріалами та свідченнями. Олег Миколайчук, наприклад, прагне документальної точності у позначенні часу й місця дії кожної яви («Хрещатик. Травень 2014 року», «Луганщина. Місто Щастя. Червень 2014 року», «Госпіталь в Ірпіні. Червень 2015 року» тощо).

«Люди й кіборги» являють собою документальну театралізовану оповідь. Власне традиційна драматична дія у тексті відсутня. Уздовж сцени із зображенням руїн Донецького аеропорту розставлено три пюпітри. За середнім постійно знаходиться Пані в чорному. Вона стоїть нерухомо упродовж всієї дії і лише повідомляє глядачам актуальну інформацію (наприклад, про групу україн-ських бійців, які від серпня 2014-го по січень 2015 року захищали оточений ворогом Донецький аеропорт і від самих обложників отримали назву кіборгів), вибудовує історичні та літературні паралелі з двома світовими війнами. Вона ж вступає в діалог із дійовими особами, які час від часу з’являються на сцені за правим і лівим пюпітрами. Це завжди безіменні, але впізнаванні персонажі, адже вони є учасниками або жертвами гібридної війни. Серед них українські герої-кіборги та прості українці; росіяни, одні з яких підтримують Україну, а інші розв’язують (як Путін) або виправдовують агресію. Персонажами є й іноземні громадяни, що так чи інакше пов’язані з гібридною війною: Італійський бізнесмен, який як «представник вільного підприємництва» потерпає від економічних санкцій щодо Росії; Європейський історик, що, побоюючись нової війни Європи з Росією, закликає не підтримувати й озброювати Україну, а «простягнути руку Росії»; Голландська мати, чий син та його дівчина загинули на борту літака рейсу «МН17» Малайзі-йських авіаліній, збитого російськими військовими на Донбасі.

Велику роль у драмі «Люди й кіборги» відіграє поезія. В оповіді використано вірші поетів війни Бориса Гуменюка, Сергія Жадана, Романа Семисала, Євгена Семеніва. Понад десять разів вірші звучать, щоправда не зі сцени, а поза нею. Лише в останньому епізоді навколо Пані в чорному стають інші дійові особи й, тримаючись за руки, декламують поетичні рядки Р. Семисала, які перегукуються з назвою «Люди й кіборги» та містять квінтесенцію всього драматичного твору:

Це мій вирок і вибір:
Я не покину борт;
Я не людина, я — кіборг
За мною — аеропорт <…>
Навіть, роздертий на скиби,
Я не віддам Донбас.
Звати мене кіборг;
Але я один із вас.

Одним із жанрів у драматургії про гібридну війну є монодрама, в якій наодинці з глядачем перебуває лише один актор (актриса). Монодрамами є «Кицька на спогад про темінь» та «ОTVETKA@UA» Неди Нежданої, які мають відповідні жанрові визначення: «прощальний монолог Донбасу» та «Монобомба». Перша з них пов’язана з темою біженців та війною на Донбасі, а поштовхом до її написання, зізнається сама драматургиня, «стали документальні історії, зокрема історія жінки, яка побувала в полоні російських бойовиків. Із іншого боку — бачила, що з українськими воїнами, які відступали після підписання Мінських угод, йшло багато тварин (покинутих котів і собак)». Героїня «Кицьки на спогад про темінь» залишилася на окупованій території через кішку, яка народила трьох кошенят. Після полону і втечі вона намагається продати їх — це все, що лишилося з її дому, статків, минулого життя. І це образ тих етапів війни, які вона пережила. П’єса є пристрасним, відвертим, надзвичайно емоційним монологом героїні, яка пройшла крізь підвал і знущання, підлість і зраду. Жінка втратила майно, дім, але не втратила гідності. І Донбас в її пам’яті має смак та запах кавунів із абрикосами, але сьогодні ця земля має інших запах — запеченої крові.

Монодрама «ОTVETKA@UA» має посвяту талановитому оперному співакові «Василю Сліпаку з позивним «Міф», який загинув на війні. Героїня твору — жінка невизначеного віку (за ремаркою, 20—40 років), що розгортає свій монолог як відповідь на лист подружці, яка мешкає в Росії і запрошує на своє весілля. У ньому постають її гіркі думки й оголені емоції про гібридну війну, що йде не за території, а за мозок («кібератаки, фейкові новини, фабриковані терористи, підтасовка виборів»), а разом із нею про «гібридні поняття» (братні народи і дружба) та «гібридний час» із мільйонами біженців та тисячами вбитих і поранених. Виявляється, героїня кохала митця, співака, який добровільно пішов на війну: «Знаєш, Він не був військовим, Він співак, і його не призивали, як інших… Сам пішов. Якось його запитали, от як так, що Він, митець, і взяв у руки зброю? А Він відповів, що у митців часто є велике відчуття справедливості». Цей образ безперечно навіяний долею Василя Сліпака.

Після загибелі свого коханого вагітна від нього героїня відчуває цілковитий морок і порожнечу. Вона хоче заповнити їх і вдається до різних засобів: музика і карате, вінчання із померлим нареченим та помста його вбивцеві, що, за її переконанням, виявляється нареченим подруги. Проте все це не приносить бажаного зцілення. Героїня приходить до усвідомлення того, що справжньою «отвєткою» є її поки не народжена дитина: «Я більше не відчуваю провину, я маю свою «отвєтку». Коли смерть так близько, головне — душа… Мені більше не потрібна схованка для скарбів. Бо єдиний скарб, який маю, у мені…».

Долю талановитого музиканта зображує Ігор Юзюк у п’єсі «До-дієз шостої октави». Це 25-річний Андрій з позивним «Піаніст», який після ворожого полону і поранення повернувся додому, у невеличке українське місто. Він вижив у полоні завдяки музиці — командир сепаратистів «Меломан» виявився її шанувальником. Війна надломила Андрія. Він не може інтегруватися у мирне життя, бажає повернутись до своїх побратимів у зону АТО. Андрій не вірить більше в музику — його віра тільки в силу зброї. Сестра Оксана, спільно з донецьким біженцем Малиною, планують контрабанду товарів в зону АТО, але їх затримують при перетині лінії зіткнення. Андрій звинувачує сестру в зраді, а в Малині впізнає ненависного «Меломана». Після розправи з ним за допомогою Оксани «він сідає за піаніно і грає «Місячну сонату» Людвіга ван Бетховена».

Отже, сучасна українська драматургія відгукується на гострі соціально-політичні події сьогодення. На жаль, цього не можна сказати про сучасний український театр: актуальній вітчизняній драмі вкрай важко пробитись на сцену, а особливо державних театрів, які віддають перевагу українській репертуарній класиці (від «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка до «Фараонів» Коломійця) або відверто розважальній зарубіжній драматургії (на кшталт фарсів Рея Куні). Дуже б хотілось вірити, що різноманітні за стилем і жанром, потужні й проникливі твори україн-ських драматургів, що звернені до подій гібридної війни 2014—2019 років, знайдуть своє гідне місце як на нашій, так і на зарубіжній сцені.

Євгеній ВАСИЛЬЄВ,
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії світової літератури Рівненського державного гуманітарного університету.