Повернута з невіді Королева

Тим більшої уваги і схвалення заслуговує досить сміла і вдала спроба нашої землячки — письменниці Валентини Сидорук висвітлити життя і творчість Наталени Королеви (дуже мало, на мій погляд, досліджених…) у белетристичній версії. Зрештою, якщо вважати белетристикою гостросюжетні любовні чи детективні твори, писані для розваги та задоволення смаків масового читача, то роман «Королева» під це визначення очевидно не підпадає. Але є ще один вид белетристики, покликаний заповнювати прогалини в наших знаннях, не просто задовольняти, а й формувати смаки й зацікавлення читацького загалу; соковитою, образною, доступною мовою промовляти до читацького серця й розуму, як, наприклад, белетризовані біографії Котляревського чи Руданського, створені Іваном Пільгуком, чи епізоди з історії козаччини, представлені у белетристичній формі Андрієм Чайківським.

Роман В.Сидорук базується на дійсних фактах біографії Наталени Королеви, оживлених авторською фантазією, яка, до речі, ніде не дисонує з правдивістю життєвого образу прототипу, з контекстом епохи, про яку йдеться. Ненабридливе, ощадне й доцільне цитування тогочасних документів, уривків із листування подружжя Королевих з відомими діячами української культури сприяє глибшому розумінню не лише центрального образу повісті, а й усві-домленню суспільних суперечностей українського буття в ту трагічну, розбурхану епоху, коли гнаний долею українець-патріот, як матрос із розтрощеного бурею корабля в океані, не бачачи берега, навмання обирав напрямок своєї плавби, щиро переконуючи себе й інших, що саме цей, обраний ним напрямок і є правильним.

Загалом дотримуючись достовірної матриці біографії Наталени Королеви, п. Валентина зуміла проникнути у внутрішній світ своєї героїні, психологічно обґрунтувати її вчинки, розкрити порухи її душі.

Із 17-літньою Наталеною (чи Ноель, як її називають на французький або іспанський манір) письменниця знайомить читача в перший її приїзд до Києва в 1904 році. Попереднє життя дівчини подане побіжно. Через спогади самої героїні, репліки довколишніх читач дізнається про цілу низку цікавих, а подекуди й інтригуючих фактів її життя, які могли б надати повісті п. Валентини яскравого амурно- чи пригодницько-читабельного флеру. Але авторка жертвує цією можливістю заради концентрації уваги читача на речах «прозаїчніших», однак важливіших для розкриття характеру героїні та її досить не простих стосунків із новим оточенням.

Бо Україна, Київ — terra incoqnita для дівчини, що приїхала із сонячної Іспанії. Тут усе чуже, незвичне для неї. Незвична «сіра», сльотава погода наприкінці зими; незвичні носії на вокзалі, що без усякого респекту хапають речі пасажирів так миттєво і впевнено, що дівчата (Ноель та її подруга Луїза) навіть спершу прийняли їх за грабіжників; незвичні сумовиті пісні, що співає кобзар на вокзалі. «Про козаччину», — пояснив батько. А що таке козаччина? Та й сам батько, що врешті десь на дев’ятнадцятому році свого сумного вдівства одружився й повернувся в Україну, — також незвичний. Чистий тобі денді-аристократ, «застебнутий на всі ґудзики». Замість того, щоб ухопити в обі-йми так давно не бачену доньку, церемонно вклоняється й галантно цілує їй руку. Ще більше дивує безпосередню, щиру дівчину манірність і духовна убогість мачухи, всі думки якої кружляють довкола суконь, капелюшків та ще манер «а-ля аристократи».

І лише від служниці Марусі, дівчини-волинянки, що звернулася до Наталени теж незвичною, але чомусь близькою її серцю мовою, повіяло чимось теплим, до болю знайомим і радісним. Повіяло дитинством, духом лісів та озер, казками, дитячими пісеньками; природністю і щирістю народного побуту, серед якого у бабусі Теофілі на Волині промайнули п’ять перших років її життя.

Поїздка з батьком і подругами на Волинь не тільки оживила давні спогади, а й додала безліч нових вражень, а головне — повернула їй батька, що, мов казковий герой, відчарований волинською природою і сільським побутом, із холодного, стриманого аристократа перетворився на сердечну, відкриту людину — батька із щирою, люблячою, вразливою душею.

З настанням весни — замаяний зеленню, цвітом каштанів, оповитий духмянню липового цвіту й ніколи раніше не чуваним мелодійним переливом церковних дзвонів, увінчаний короною золотоверхих соборів — Київ входить у серце дівчини разом з історією Руси-України, що голосом давнини і сучасності промовляла до неї з книг багатої батькової бібліотеки, із розмов селян у Лаврі, з музеїв та галерей.

Майже пунктирно, концентруючи увагу лише на найяскравіших і найважливіших для розуміння становлення характеру й формування світогляду героїні епізодах, подає В.Сидорук карколомні повороти Наталениної долі, кожен із яких міг би стати основою розлогої розповіді з гострою інтригою та пригодницькими колізіями, якби авторка не обмежила себе «аскетичною» метою — показати становлення національної самовизначеності героїні, перетворення її із людини «без коріння» у свідому українську патріотку.

Хоч на крутих зламах життєвої долі героїня не раз ставала перед проблемою вибору і завжди робила цей вибір на користь своїх духовних потреб та утвердження особистої людської гідності, все ж екзистенційною межею, яка зумовила формування не лише особистісних, а й громадянських цінностей героїні, стали не особисті проблеми, а глобальні події народного буття: Перша світова війна й Українська національна революція, що задихнулась в лещатах більшовицької агресії й терору.

Саме на цій межі Наталена робить свій головний життєвий вибір, який Ж.П. Сартр називає «вибором СЕБЕ» як людини, свідомої своїх життєвих ціннісних пріоритетів і готової відстоювати їх у вчинках — тобто будувати власне життя відповідно до цих пріоритетів.

Життєвим кредо героїні повісті стає дія. Не плачі, не скорбота, не жалі за втраченим, навіть і за безмежно дорогим, а цілеспрямована дія, продиктована покликом серця, а ще — уміння бути вірною життєвому вибору і залишатися собою навіть у найтрагічніших і найбезнадійніших обставинах. Цей життєвий принцип надав переповненому трагедіями і втратами життю героїні роману нового змісту, виповнив його високою метою служіння літературі підневільного, але рідного вільнолюбній душі Королеви, щирого й талановитого народу.

Радо вітаю українських читачів з появою на наших літературних обширах нової цікавої книжки! Бажаю вам вдумливого читання, а що воно буде для вас і корисним, і приємним — це я вам гарантую.

А своїй щирій приятельці й колезі — Валентині Сидорук щиро бажаю натхнення і нових рясних врожаїв на її творчій ниві.

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
член НСПУ,
лавреатка літературних премій ім. В. Стуса,
І. Мазепи.