Великі жести дрібних людей

Соціальні норми в західноєвропейських країнах називають «європейськими стандартами». Досягнення таких стандартів у суспільствах не можливе на основі «пролетарської теорії Маркса» чи очікувань на кшталт того, що «Сталін прийде — порядок наведе». «Європейські стандарти» творяться людьми, а не диктаторами чи фюрерами. Вони постали на ґрунті досягнень європейської культури через соціальне партнерство, як у рамках великих корпорацій та компаній, так і у відносинах із самостійними фермерами та індивідуальними підприємцями.

Гарантом європейських стандартів виступає саме суспільство, формуючи в інституціях держави своє представництво — аж до органів Європейського Союзу — як гаранта єдності в різноманітті. Європейський досвід соціального партнерства випромінюється на країни інших континентів і сприймається там.

А тому нам залишається тільки дивуватися, коли велика країна, яка сама, причому добровільно, відмовилася від побудови комунізму, раптом кинулася у «бій кривавий» за віджилі ідеали сталінізму, якщо не царизму. Гляньмо на один із чинників такої поведінки: росіян вдалося переконали, що весь світ змовився супроти них, щоб оволодіти їхніми природними ресурсами, а мудрий вождь захищає все і вся. Не про віру в Господа Бога і любов до Нього, а про природні ресурси думав Владімір Гундяєв, вигукуючи на площі в Києві гасло «Вмєстє ми — сіла!». Хто б сумнівався!

Сучасна психологія мас в Україні така, що традиційні методи просвіти людей (можна вжити термін «пропаганда») здаються віджилими і неефективними. Головна причина такого стану свідомості коріниться у неприйняті ними пропаганди, зміст якої політизований, на що у народних мас, з огляду на комуністичну пропаганду, давно виробився імунітет. Крім того, нема потреби вести пропаганду серед своїх же прихильників, як це було у випадку з Владіміром Гундяєвим. Пропаганду потрібно спрямовувати на незнаючих і неофітів, як це чинили місіонери церкви, називаючи поміж собою роботу серед невіруючих пропагандою віри — «propaganda fidei».

Якщо ж найважливішою метою пропаганди є залучення для певної ідеї людей, які ще не стали її (ідеї) прихильниками, то знання психологі-чного стану тих, кого потрібно схилити на свій бік, стає важливою передумовою успішної пропаганди. У сьогоднішній ситуації можна очікувати, що для втомлених від політики людей повсюдна і нав’язлива пропаганда може мати ефект, протилежний до бажаного. Водночас, досвід і логіка не заперечують потреби у веденні пропаганди. Хоча б тому, що вибори — це змагання, конкуренція між кандидатами і партіями. Що не роблять одні, те зроблять інші.

Звісно, в пропаганді можна і потрібно уникати грубих і безсоромних натяків. Не прийнятні також залихвацькі і гонористі маневри, про орга-нізаторів яких кажуть, що вони не знають, куди гроші подіти. Але не потрібно і не гоже уникати представницьких виходів до громад, які організуються творчо, креативно, як, наприклад, вручення ключів від квартир, куплених партією для воїнів, багатодітних родин. Важливо, щоб такі благодійні акції стали відомі суспільству. При цьому потрібно оцінювати і враховувати логіку мас, адже частина людей почне «бурчати» про передвиборні «подачки». Хиткий виборець може побачити у таких акціях прояв «слабкості» того, хто дарує, і стане на бік того, кого вважатиме «сильним». Інакше кажучи, поки є політичні групи, які беруться маніфестувати свою присутність у виборах, існує необхідність демонструвати себе на людях (а «Як?» — питання творче).

Звісно, найкраща пропаганда для партії, її представників-мандатників — реальні досягнення партії та її функціонерів у період до виборів. І розповідати про ті конкретні справи, результати потрібно весь період між виборами, а не тільки за два-три тижні до них. Не таємниця, що більшість виборців погано проінформовані про обсяги житлового будівництва, об’єктів освіти, охорони здоров’я, доріг, нових промислових підприємств тощо. Не партія будувала всі ці об’єкти, але партія, будучи при владі, створила необхідні умови для економічного зростання в країні. Цифри росту експорту, якість імпорту мали б бути показані наочно — у вигляді діаграм, у графічній і словесній формах. Не обличчя мандатників повинні висіти на вулицях, а звіти про їхню конкретну роботу за період каденції. Наприклад: ухвалені закони дозволили збільшити асигнування на соціальні потреби, покращити структуру експорту та підвищити якість імпорту, збільшити збір податків тощо.

Ще одна проблема пропаганди — доступ політиків до слова (до преси, телебачення, радіо, інтернету). Не секрет, що виступ якоїсь «гоп-компанії» на стадіоні збирає аж значно більше молоді, аніж виступ мудрого політика. Як наслідок цього у законодавчому органі країни — парламенті — може опинитися більше артистів, аніж професіоналів, потрібних для прийняття ефективно діючих законів.

Щоб люди розуміли загрози від невірно прийнятих ними рішень, мали б сказати своє слово провідні національні театри, кінотеатри. Полі-тичну культуру народу потрібно виховувати. Щира розмова кандидата в депутати у «вишневому саду фермера» за склянкою чаю (показана по телебаченню) мала б явно не менший успіх у телеглядачів, аніж купання кандидата в депутати у міському водограї міста Маріуполя.

Чого не варто використовувати в передвиборній пропаганді, то це зневажання конкурента. І друга недозволена річ — роздавання нездійсненних обіцянок. У виборців, особливо у молоді, вже давно прижилося щеплення проти подібної агітації. До того ж, українці не люблять великі жести дрібних людей.

Є чимало макіавеллістів, які запевняють: той робить найкращу виборчу пропаганду, хто вважає людей за дурних й апелює до їхніх ницих інстинктів. Роздуми і досвід останніх виборів не переконують у протилежному.

Оксентій ОНОПЕНКО.