Як складати пазли мовного відродження

— А чому ти не розмовляєш українською? — запитую.

— Г-ги, не знаю…

— Ой, та балакає вона, — підключається мама. — Та хто ж в Одесі на ній говоре?

— Як хто? Я.

— Ой, ну ти, ладно... Але то мало, а їй же в інститут в Одесі йти, а шоб у люди вибитись, треба говорить по-рускі…».

Коротенька розмова, а реалії, як кажуть, «наліцо». З одного боку, виразна проросійськість молодих провінціалів з одеського півдня. Навіть україномовних від народження! З іншого боку, наразі ще нема ворожості до українського. Але на такому ґрунті і вона з часом може з’явитися. Бо слабкість рідного (чи умовно «рідного») середовища провокує. А є ж випадки, коли ворожість до українського навіть не приховується.

Той же Андрій описав атмосферу останніх виборів:

«Приїхав на рідну околицю голосувати. Виходжу з маршрутки й відразу чую голос продавчині сорока п’яти років, яка торгує китайськими дрібничками:

— Молодой чєловєк, вам для дома нічєго нє нужно?

— Ні, дякую, — відповідаю. — Мені треба пошвидше проголосувати.

— А ви ето откуда, што здєсь голосуєте?

— Із сусідньої вулиці.

— Ой да ладно, у нас тут всє разговаріают на русском, а у вас какой-то западенскій акцент.

— І все ж...

— А за кого хоть голосуєтє?

— За Порошенка.

— Я ж говорю: западенєц. У нас тут всє протів войни…

— На все добре.

— Мойо «добре» уже наступаєт, ми вас побєдім і будєм дружіть с Рассієй.

— На все добре.

— А у тєбя «доброго» нє будєт. Ви будєтє знать свойо мєсто. Ви уже задралі нас своєй мовой, навязиванієм чуждих нам ценностєй…».

Можна ображатися і щиро дивуватися: а що ж в Одесі робить СБУ, чому ніхто не звертає уваги на явні прояви сепаратизму? У якій ще державі таке можливе?

Вважаю, причина тут глибша. Що залишається робити «органам», коли існує консенсус більшості? Та ще й у гарній, блискучій упаковці. Та ще й столиця проявляє «розуміння». Для наглядності зацитую дещо з «Чорноморських новин» від 1 березня 2018 року. Стаття Дмитра Мартинюка має назву «Чужинецьке сонце сходить...». Автор також наводить приклади коментарів у Фейсбуці. Ось такі, виявляється, є українці: «Я учил украинский наравне с русским, знаю его, но он мне не нужен. Если бы было двуязычие, то о нем три четверти территории Украины уже забыли бы. Язык, высосанный из пальца дедушки Грушевского». Цьому персонажу активно підспівує українка з Одеси: «Если одессит, то только на русском! Одесса — многонациональный город, тут все языки в почете, а главный — русский!».

Бачите, яке вишукане словоблудство? Всі мови, які мали б звучати в місті, але не звучать, бо кожна людина цінує своє життя, виявляється, тут «в почете». А головна (і, по суті, єдина) російська всіх нібито мирить. Ніхто не ображений, й акценти розставлені як слід. Спробуй переступити цю, для одеситів майже консенсусну, мовну установку, відразу відчуєш спротив проросійських, імперських сил. Тому й «переступають» лише одиниці, а вони погоди не зроблять.

І все ж, боротися з брехнею можна і треба. Місцеве українське середовище повинно рости і зміцнюватися. Не треба боятися контактів — за них ще поки що не розстрілюють. Разом приходити до українсько-одеського консенсусу. Зрозуміло, що наодинці проти шовіністів не попреш (Сергій Стерненко вже пробував), але це не причина опускати руки. Є багато поміркованих одеситів — от з ними і варто працювати. Втім, те ж саме стосується і киян, дніпрян, запорожців, мешканців Херсона та Миколаєва... Апелювати до тих, хто готовий мислити й категорично не терпить брехні. Пригальмовувати і своїх неадекватних радикалів, які допомагають «русскому миру», бо на першому місці в них не інтереси справи, а власна самореалізація. Стерненко — теж радикал, яких ще пошукати, але в мене й сумніву не виникає, що Україну він любить по-справжньому. І набагато більше цей хлопець зробив би з відповідним супроводом громадськості.

Ось дивіться, як росіяни інформаці-йно супроводжують свою асиміляторську політику в Криму. Вони пишуть такі статті, що кожен український патріот готовий плакати від замилування. Наприклад, «Комсомольская правда» від 22 січня 2019 року починається великою передовицею: «Проблем немае. Крымские украинцы спокойно носят вышиванки и поют щедривки». Так ось, значить, куди треба їхати одеситам, спраглим за українським словом! Це нічого, що до 2014 року там ніхто не співав щедрівок і не носив вишиванок (хіба що під час культурницьких заходів, але точно не на вулицях!), — тепер уже можна! Виходить, це саме Росія гарантує міжнаціональну гармонію. А ми вічно лякаємо народ своїми мовними законами, які нічого не встигають змінити. Бо ще не змогли, як слід «розкочегарити» мовні процеси, а маятник уже пішов у зворотному напрямку. Одних цей закон встиг налякати, а інших... розслабив. Бо навіщо, мовляв, об’єднуватися, коли закон ось-ось запрацює?!

У такому підході якраз і криється головна причина українських негараздів. Мову треба відроджувати знизу, а не згори. Про це калатав в усі дзвони і писав до львівських газет одесит Володимир Вітковський ще в 1992 році. За його уявленнями, саме міцність українського середовища є визначальною, а не те, хто там править на Банковій. Саме захист «своїх» є питанням №1. А постійне виховання «мовних» кадрів — питанням №2. Саме гуртування, а не розпорошення та недалекоглядне розкидання сил українського суспільства по мовних «полюсах».

Схоже, що при новому президентові мовний закон, у кращому випадку, працюватиме у півсили. А в деяких регіонах його без особливих проблем взагалі ігноруватимуть. Тому є сенс попрацювати саме в цьому напрямку. Гуртувати своїх, боротися з брехнею, невтомно шукати все, що є цінним для української справи. Разом і до кінця!

Сергій ЛАЩЕНКО.