За земні діла — і вінці небесні

На омосковленому й закомунізованому Півдні це було вкрай небезпечно, але це була правда, яку знала я і не знав світ. І я повинна була її казати.

Знаєте Ви, Ваша Святосте, і мою позицію щодо Томосу. І знову ж я була чи не єдиною, хто висловив цю позицію вголос, попередньо запитавши Вашого дозволу, аби не нашкодити інтересам нашої Церкви. Моя мета була — звернути увагу наших єпископів на те, що ми отримуємо і що втрачаємо, аби на Соборі вони приймали продумане, зважене рішення.

Прийняли. Не таке, як хотілося б мені. Але прийняли. Соборно.

Головний його позитив — причому безмірно великий — це визнання неканонічності підпорядкування Української Церкви Московському патріархату й скасування всіх московських анафем і заборон.

Наша Церква звільнилася від трьохсотлітньої духовної залежності від Москви та її облудної політики, що перетворювала українських вірян у ворогів свого народу і своєї Вітчизни.

Це історична перемога.

Якщо нам Господь дасть розум закріпити її, то сотні поколінь будуть вчити про неї з підручників історії, як вчать нині про Визвольну війну Богдана Хмельницького, бо те, що ми під Вашим проводом пережили за майже 30 років, — це теж було Визвольною війною, хоч і (хвала Богові й Вашій мудрості!) безкровною. Й ім’я Патріарха Філарета як поводиря й натхненника нашого духовного визволення теж буде сяяти в цій майбутній історії.

Це — те, що ми здобули. А що втратили? На жаль, теж чимало. Втратили Патріархат. Для мене — це до сліз гірко. Але питання про Патріархат повинне було ставитись на початку переговорів із Константинополем. У крайньому разі — на Соборі. Можна було всім Собором сказати: «Або Патріархат — або нічого не треба». Вся аргументація була в моїй статті. Це була б гідна позиція. Тим більше, що Константинополь уже на весь світ заявив, що приєднання нашої Київо-Руської Церкви до МП було неканонічним. Кожен, хто має хоч трохи лою в голові, зрозумів би й те, що й права Константинополя на нашу Церкву дуже сумнівні нині, з огляду на його 300-літнє зречення своєї дочірньої Церкви. Отже, наша позиція була б цілком зрозуміла світові.

Собор на таку позицію не спромігся. Можливо, для того були якісь вагомі підстави... Погодився на митрополію. Чи гоже нам тепер ставати в опозицію до рішень Собору? Я не говорю вже про те, що соборні рішення, відповідно до церковних правил, мають бути обов’язковими до виконання всіма чадами Церкви — від найвищого ієрарха, до найнижчого мирянина. Я зараз говорю про думку світової громадськості про нашу Державу, Церкву й увесь народ. Москва на цілий світ обзивала нас «розкольниками», «порушниками канонів» і навіть «служителями диявола». Вселенська Патріархія взяла на себе сміливість спростувати ці звинувачення. Невже сьогодні ми маємо дати світові доказ того, що ми таки є, за самою своєю природою, справжніми розкольниками й порушниками і канонів, і законів моралі, для яких немає ні канону, ні закону, ні морального припону? Бо про яку моральність Церкви як суспільної інституції можна казати, якщо вона за місяць зрікається своїх власних рішень?

Я розумію, що гірко, прикро, сумно… Але цього разу рішення приймав не Московський собор, а наш — Український, Київський. І ми, щоб не срамитися перед світом, маємо підкоритися цим рішенням, як би це нам не було боляче.

Ми не маємо права робити те, до чого нас спонукають і про що мріють Агафангели й Новінські, аби зганьбити нашу Церкву й домогтися відкликання Томосу, вносячи розбрат у наші релігійні громади, провокуючи бунти ієреїв один проти одного та проти єпископів.

Знаю, що до Вашої Святості неодноразово приїздили й одесити — буцімто «борці» за Київський Патріархат. Та чи не зауважили Ви, Ваше Святосте, що в перші їхні приїзди про Патріархат не згадувалося? Тоді були тільки скарги на єпископа Павла (Юристого), який нібито кривдить отця Віталія (Сеника), котрого я також ревно захищала, коли у нього були неприємності з Владикою Яковом. Отець Віталій — справді талановитий священик, який має такий підхід до людей, що можна подумати, ніби він навчався не в духовній семінарії, а в єзуїтському коледжі. Але справа була не в його талантах, а в тім, що владика Яків тоді публічно (й не по правді) зганьбив його, звинувативши в тому, чого священик не робив. Оскільки на парафії здійнялася буча, я мала стати на бік несправедливо скривдженого.

Але ж і з єпископом Марком отець Віталій конфліктував, аж доки не «виїв» його з єпархії.

Сьогодні причина піднятого о.Віталієм бунту полягає не тільки в його настійному бажанні перетворити наш храм у свою «сімейну вотчину» й у власну годівницю, як, ясна річ, і не у вболіванні за Київський Патріархат.

Бунти, сварки, бійки й розбрат у наших храмах, зафільмовані й викладені в інтернет, потрібні так званим «опозиці-онерам» (Медведчукам, Бойкам, Новінським, Агафангелам і Ко) для відкликання Томосу. А син о. Віталія — член «Опозиційного блоку» – у 2014 році став за партійним списком депутатом Одеської облради. Тоді, довідавшись про «родинні зв’язки» нашої Церкви з «Опоблоком», багато дуже солідних прарафіян на знак протесту покинули нашу парафію.

Нині синочок «дуже українського» священика мітить на прохідне місце в списку «Опозиці-йної платформи – за життя» на виборах до облради, та й до Верховної Ради в одному з округів. Але для цього потрібно, щоб його «корисну» діяльність побачили й оцінили очільники партії, які й формують ті списки. Ото і весь «секрет»!

Думаю, що до Вашої Святості їздять нині не тільки одесити, бо кампанія з дискредитації Української Церкви і розколу єдності, що зафіксована рішенням Собору, ведеться по всій Україні. І ведеться вона аж ніяк не заради утвердження Київського Патріархату і Вашого, Ваша Святосте, статусу як чинного Патріарха, а, навпаки, для остаточного поганьблення Української Церкви як «антихристової» і Вас як «невиправного корисливого розкольника», який і «єдність МП розколов» лише владолюбства ради.

Не вірте в щирість тих, хто нині клянеться у відданості Вам і Київському Патріархату та підбиває Вас на невиважені кроки! Зганьбивши нашу Церкву і Вас, вони задоволено смоктатимуть кожен свою цукерку чи кістку, зароблену на нашій спільній ганьбі.

Ваша Святосте! Ви були нашим прапором у нашій тривалій боротьбі з московською ордою на духовному фронті. Ми йшли за Вами й рівнялися на Вас. І ми перемогли в цій нерівній битві за духовне визволення.

Задля цієї перемоги Ви зреклися спокою і багатьох життєвих благ. Ви перетерпіли погрози й насильство, злослів’я й огуду.

І Господь незримо ішов поруч із Вами, даруючи довголіття, натхнення, силу і мудрість.

Вашу подвижницьку працю й вірність меті визволення Україн-ської Церкви від московського духовного ярма Господь уже в цьому, земному, житті увінчав довічною славою. Ваше ім’я може бути вписане в історію України як ім’я першого в історії нашої землі архієрарха зі званнями Героя України і Почесного Патріарха.

Це — земна слава, не зрівнянна з тією, що уготовлена на небесах. Але це — не суєтна дармо-слава. Це слава за діла, здійснені в ім’я Церкви, в ім’я Слави Божої і в ім’я народу Божого, українського. А саме за ці земні діла даються й вінці небесні.

У моїй поемі «Єлизавета», присвяченій життю доньки Ярослава Мудрого, є епізод, коли, ставши норвезькою королевою, дружиною коханого Гаральда-вікінга, Єлизавета дізнається, що у нього є позашлюбна жінка, яка народила йому первістка-спадкоємця престолу. Приниження, зрада, несправедливість, підступність рвуть її душу. В ці хвилини розпачу й обурення її духівник-чернець, застерігаючи її від необдуманих вчинків, говорить їй, згадуючи слова Екклезіаста:

«Все — суєта суєт…
Все в світі — тлінне…»
А ти — про вічне
мислити повинна.
Ти — королева.
Ти — донька Руси.
Предовго, і в невндомі часи,
Про тебе згадку
берегтимуть люди.
Чи світлу,
а чи сповнену огуди —
Про це вже нині, доню,
дбати треба.
Бо й вічність,
заповідана на небі,
Дається за великі і малі
Діла, що ми звершили
на землі.
Тож дбати слід про те,
щоб добра згадка
Тут, на землі,
залишилась нащадкам.

Щось подібне хотіла б і я сказати Вам нині, Ваша Святосте…

«Діла, що Ви звершили на землі», були великими. Ми гордимося Вами і тим, що Господь благословив і напоумив нас хоч малою мірою прилучитися до цих великих історичних справ.

Ми надіємося і віримо, що колись, у майбутньому, саме Ви, Ваша Святосте, станете небесним покровителем і захисником оновленого й визнаного світом Київського Патріархату, як були ним у земному житті для гонимого й хулимого, скорбного і світлого його предтечі, за який боролися Ви й Ваші славні попередники В. Липківський, М. Скрипник, В. Романюк та тисячі служителів Церкви і мирян. Не зруйнуйте, не зрадьте цієї нашої надії і віри! Не зрікайтесь нашої любові й шани до Вас! Не зневажте заслуженого Вами почесного місця в історії України і в пам’яті народу та світлого вінця, уготованого Вам Господом, заради тимчасового, суєтного й такого маловартісного! Не кидайте під ноги нашим недругам і хулителям НАШУ і СВОЮ гідність і честь, як Ви це робите зараз. Пересильте свій біль і образу заради нашого засмиканого, одуреного народу, заради нашої Церкви й України, та й заради свого славного імені в нашій історії й пам’яті нащадків наших.

З щирою повагою і впевненістю в мудрості й прихильності Вашої Святості до своїх духовних чад —

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА.

Післяслово. А всім своїм братам і сестрам по вірі хочу сказати: «Годі воювати самим із собою. Вірмо в ласку Божу й дякуймо Йому Милосердному за все, вже дароване нам. Не піддавайтесь на провокації й облудні обіцянки. Вірте разом зі мною в те, що наша Церква, яка має апостольське свячення, яка рознесла світло Христової віри на Північ і Схід — на Московію, на Урал, Сибір і Камчатку, — аж до Маньчжурії й Китаю, яка украсилась безліччю святих, не тільки в Українській, а й в інших землях просіявших, та має нині багатомільйонну паству вірних чад Христових, — обов’язково буде піднесена до гідності Патріархату, якщо ми зуміємо зберегти єдність і любов, заповідану Господом.

Господь посеред нас!

Ваша

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА.