Сонячна виставка

«Сонця! Ще сонця!» — невтримне бажання Марини Яндоленко, що втілилось у назві її роботи, немовби протнуло виставкову залу промінням світла. «Я бачу цю картину, і мені хочеться сонця цієї весни», — це з виступу історика Володимира Полторака, хоч стояв у ті хвилини спиною до стіни з експозицією.

А поряд — у завше трохи притемненому кутку — цього разу наче осяяному невидимим світлом — «Сонячна» дівчина, витворена не так уявою та пензлем, як більше внутрішньою потребою Лариси Дем’янишиної. Легко, невимушено, витончено, як завжди.

Художники не лише препарують час теперішній чи прозирають у майбутнє — вони вповідають про себе та висловлюють людські прагнення.

— Кожна картина — це окремий світ, і в кожному з цих світів ти ніби в якомусь емоційному передчутті чогось, — це продовження того самого виступу. — Я дійшов висновку, що мистець є творцем світу, і він прогнозує цей світ, з хаосу світу формує ідею, яка наповнює сенсом сьогодення… Я перед цим спілкувався з дітьми в гімназії, і побачив, що не всі розуміють ці сенси, не відчувають, що таке пам’ять, тому що пам’ять як основа цивілізації на певному етапі почала втрачати свою енергію маховика, і можемо зараз відчувати, що цей постмодерний світ починає гратися з нами. Пам’ять має енергію, яка накопичується і продовжує крутитися… Коли люди починають гратися з нею, то це небезпечно…

Пам’ять і Примирення, яке в той день було на устах у цілого світу… Дві, здавалось би, несумісні речі, а насправді дуже навіть близькі, і в цьому самому ряду — вже за кілька днів — День Матері.

— Ми святкуємо своїми творами, — цими словами відкрив виставку очільник одеських малярів Анатолій Горбенко (хоч, можливо, не надто доречним було там слово про свято). — Тут кожен твір говорить про це, адже художник відчуває такі моменти душею і серцем.

Так, за кожним твором стоїть душа художника — як у тій прекрасній пісні, де «неначе яблуня розквітла, стоїть душа моя в полях». В Олександра Вербича це «Дика груша» посеред степу, а в Сергія Кириченка — розквітлий бузок, і в Оксани Аль Хаджі буяє «Бузковий травень», і Лесине «В душі цвітуть якісь квітки урочі» звучить у диптиху Асі Гудименко. І жінка, вічна трудівниця, в кирзакиах та куфайці, що тягне полудрабка з хмизом, бо «Скоро зима» — досить велика горизонтальна картина, що вже стало рідкістю. І загадковий травневий «Мотив», що забринів у душі Сергія Савченка…

Художники, назагал, бачать світ весняним квіто-граєм, вони немовби прикрашають його. І хто ж розкаже про це краще від фахівця-мистецтвознавця, дасть ключ до глибшого розуміння цих творів — важко уявити відкриття будь-якої виставки без такого коментарю. Ось слова із виступу на відкритті вернісажу кандидата мистецтвознавства Ганни Носенко (на знімку):

— Кожен твір, який тут представлений, чи він створений в абстрактному напрямку, чи в реалістичному, має одну спільну якість: це якість декоративності. Декоративність не означає лише тільки прикрашання. Це якість преображення видимого світу. Це бажання кожного мистця преобразити — а корінь слова тут є образ, це образ Бога, — це бажання побачити особливий колір, який відтворює внутрішній світ мистця, його відчуття цього світу, в якому він живе. Ці якості прикрашають світ… Тут було мовлено про те, що твори мають особливість формувати майбутнє (формулювання Сергія Савченка, заслуженого художника України, у вступному слові. — Авт.). Гадаю, що представлені тут твори загалом преображені отим внутрішнім світлом, яке несуть в собі мистці… Бо в ньому є надія. І я хочу кожному з вас побажати надії в душі, завдяки цій надії ми будемо відчувати і формувати наше майбутнє і преображення світу.

Дивовижна виставка у травні, радісна, світла, спокійна і чиста, як молитва української Матері, молитва, яка справіку охороняє синів у їх найсвятішому обов’язку, що випадає на долю кожного покоління — наче у спадок переходить.

Роман КРАКАЛІЯ.