«Там, де степ віковічний обняв сині води Сухого лиману...»

Уже давно посходились друзі, потрохи підтягуються шанувальники поезії, просвітяни… «Просвіта» в Чорноморську потужна, хоч місто й невелике. Пропонували навіть «взяти на буксир» одеську «Просвіту», але ж нема такої в Одесі — занапастили її «патріоти», тож привільно тепер почувається у «Південній Пальмірі» «русскій мір»…

У затишній бібліотечній залі панує аура щирої приязні, душевної доброти. На великому стенді — книжки місцевих авторів, колективні збірники… Добрячий, сказати б, літературний ужинок! Інна розповідає про себе. Вона — з Вінниччини, й одразу на пам’ять спадають Лесині слова: «Красо України, Подолля!». Поетичний, чудовий край, що дав нашій країні багато літературних та мистецьких талантів.

А формувався поетичний талант Інни Василькової усе-таки тут, на чорноморському березі:

Там, де степ віковічний обняв
Сині води Сухого лиману.

Ще в ранньому дитинстві уперше побувала в цьому краю, отоді й запали у серце їй ці краєвиди і це несподіване відчуття — енергія, завзяття народження нового міста. Відтоді мрія про нього не полишала її. Отак і опинилась тут по закінченні тоді ще педагогічного інституту ім. Михайла Коцюбинського. Й саме тут вона формувалась як особистість.

— Я присвячую цю нашу зустріч місту, яке полюбила всім серцем, з раннього дитинства, коли мене сюди привезли батьки. Безкрає синє море, дивовижний степ… Я завжди знала, що житиму тут.

Місто, зіткане з сонця й роси,
Я у віршах своїх оспіваю…

Любов і поезія невіддільні; властиво, поезія — це і є любов. До життя, до людей, до Батьківщини, до коханої чи коханого, до матері… Це і є поезія Інни Василькової.

Матінко, подільська сива пташко…

Який глибокий, чистий поетичний образ! Інна Василькова читає свої вірші, і чути в тиші, як хтось у залі упівголоса озвучує слово якесь, чи й цілий рядок, відчувається: ці люди знають її поезію. Тут, назагал, люблять поетичне слово, не випадково ж у Чорноморську віддавна заіснувало літературне об’єднання імені Володимира Домріна. Тут, як мовиться часом жартома, чи не найбільше поетів, і не лише поетів, на квадратний метр. Звісно, жарт, але, направду, літературно обрамлене, образне слово тут шанують. З літоб’єднанням тісно пов’язана й творча доля Інни Василькової. Спочатку ходила на заняття літстудії, а відтак й очолювала її.

«Поетеса моря і степу» — сказав про неї у передмові до однієї з книжок поет і мовознавець Олекса Різників. І це — далеко не вичерпне визначення. Від чистої лірики до поезії високого громадянського звучання, віршів глибоко патріотичних — такий діапазон її творчости.

А втім, чи можна визначити поетичний діапазон — від і до? Поезія — як оце море, і цей степ, і як те й те разом. Поетеса відкрита, відверта, як сама природа, як щира людська душа. У її творчості багато громадянської поезії, а поема про війну є фундаментальним твором. Вона пише з серцем, з болем, це вирізняє її в нашому поетичному світі… Без сумніву, це пов’язане з тим, що поезія в цьому місті розквітала від самого його заснування. Вона — одна з прекрасних гілок саду української поезії в Чорноморську…

Так говорили на тому вечорі про творчість та особистість Інни Василькової. Її поетичні образи, глибокі почуття, з яких народжується поезія, торкаються людських сердець, й вони відгукуються, немов струна, що на доторк легесенький готова зронити чисту ноту. Мабуть, саме так народилась пісня в серці фахового музиканта Олександра Голубєва — романс «Не залишай мене одну». Його з почуттям, під «Браво!», виконала Ксенія Стеценко. Ще одну пісню на вірш Інни Василькової виконав композитор Сергій Батура.

Мабуть, кожен людський осідок — хоч і не кожне людське серце, на жаль — зачепила війна. Нинішня, підла, що названа гібридною. Інна Василькова писала поему про війну — так, як це відчуває вона своїм не лише поетичним — своїм українським, патріотичним, а передовсім — жіночим серцем. І раптом — чорна звістка своїм чорним крилом накрила Чорноморськ: місто втратило часточку свого майбутнього. Віталій Шум…

Кажуть, поетичне серце здатне вмістити і всю любов, і весь гнів, і весь біль багатьох. З її зболеного серця вихлюпнулись ті почуття, які неможливо стримати, інакше воно може розірватись, і не має значення, твоя це дитина, чи ні, — ті діти, котрі там, на тій неоголошеній нам війні, вони всі — наші…

Уідтак з тих рядків народилась пісня…

Вже десь посередині цієї зустрічі, коли школярі один по одному виходили з рядів й читали її вірші — їх було багато, всіх не назвеш — вийшла дівчина, Софія Аназарова і заспівала… Тиша в залі… І — немовби хвиля прибою, зоддалік, стрімко, несподівано — невтримні емоції в душах… «Мамині очі чекають тебе…». Лишень ті материні очі вона бачила в залі — більш нічого. Судомний плач стиснув горло, обірвалась пісня, як… Як що?.. І чи могла до кінця довести її чиста, юна, прекрасна душа? Відповіддю на ці запитання можуть бути сльози на очах у багатьох. Співпереживання батькам… Як обнадіює, що наша молодь — ще далеко не вся, але ж від кого, як не від нас, це залежить — не втрачає цю особливість душі, що вона ще зберігає здатність до мислення… І ще одна відповідь: ті сльози — це те найдорожче, що може отримати поет за почуття, вкладені у поетичні рядки. Найвища нагорода.

А членство в Національній спілці письменників України, куди недавно прийняли Інну Василькову і з чим всі вітали її на тому вечорі, — це як запорука майбутніх книжок та нових вдячних читачів.

Наостанок очільник письменницької організації Одещини Сергій Дмитрієв сказав: «Критична маса членів НСПУ, яка нині є в Чорноморську, дозволяє створити тут міський осередок спілки — відділення обласної організації НСПУ зі своєю печаткою».

А де ж базуватиметься нова організація? «Та, звісно ж, у цій бібліотеці», — приязно загукали у залі.

Роман КРАКАЛІЯ.