Історик духу

Дмитро Чижевський належав до тих інтелектуалів, світогляд яких формувався під впливом духовного світу родини. В одній зі своїх біографій він відзначав, що духовні інтереси його батьків досить рано обумовили його власну спрямованість.

У 1911—1913 роках вивчав математику та астрономію у Петербурзькому університеті, але в 1914-у змінив місце навчання та фах — перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира, який закінчив у 1919-у.

У передреволюційному Києві Дмитро Чижевський брав участь у діяльності студентських та робітничих гуртків. У 1917-у входив до Української Центральної Ради. Активний член партії меншовиків та представник цієї партії в Малій Раді українського уряду (1918), мав перспективу стати міністром праці. Паралельно викладав філософію в Київському університеті та мовознавство на Вищих жіночих курсах. Як згадує товариш Чижевського Панас Феденко, ще тоді у спілкуванні та листуванні вони свідомо перейшли на українську мову.

Після зайняття Києва більшовиками Дмитра Чижевського було ув’язнено й засуджено до смертної кари. Завдяки випадковості йому вдалося врятуватися.

1921 року, після окупації УНР військами більшовиків, Чижевський виїхав до Німеччини, де поглиблював студії філософії у Ясперса, Гайдеггера, Гуссерля та інших у Гайдельберзькому та Фрайбурзькому університетах. Із 1924-го викладав у Празі: в Українському педагогіч-ному інституті ім. Михайла Драгоманова, а з 1929-го — в Українському вільному університеті. Був дійсним членом Слов’янського інституту в Празі. Згодом — знову Німеччина, де викладав в університеті в Галле (1932 — 1945), зосередившись на філософії. Зокрема, досліджував вплив Гегеля на сло-в’янську науку та вплив німецької філософії на російську літературу. Працюючи над німецькою містикою, віднайшов в архівах численні рукописи чеського філософа й педагога Яна Коменського і сам зацікавився містицизмом у творах Сковороди, Гоголя та Достоєвського.

Із 1945-го — у Мюнхені. По війні Дмитро Чижевський — чинний професор-гість у Марбурзі (1945 — 1951). У 1951 — 1956 роках працює на посаді професора Гарвардського університету (США), завідує філософським відділом Української вільної академії наук у Нью-Йорку. Із 1956-го й до кінця життя обіймає посаду професора, керівника Інституту славістики Гайдельберзького університету (ФРН). Дійсний член Гайдельберзької академії (з 1962-го), почесний її професор (з 1968-го) й одночасно почесний професор (з 1970-го) університету в Кельні. На своїх посадах у Галле, Марбурзі і Гайдельберзі заснував і розбудував славістичні інститути.

У багатогранній науковій діяльності Чижевський виявив велику ерудицію і зробив значний внесок у дослідження історії літератури, у критику, філологію, естетику й філософію. Прикметно, що із тисячі його наукових досліджень найбільша частка — близько 200 — присвячена Україні. Дмитро Чижевський — автор фундаментальних праць «Філософія на Україні», «Нариси з історії філософії на Україні», «Філософія Сковороди», «Історія української літератури від початків до доби реалі-зму» та інших, а також «теорії стилів».

Як уже мовилося, у 1956 році Дмитрові Чижевському запропонували очолити Інститут славістики Гейдельберзького університету, на що він охоче погодився. Власне, він і створив цей інститут, оскільки до його приходу той існував лише номінально. Ця робота стала справою життя вченого. «Він віддав інститутові всю душу, інститут був для нього домом, дружиною і дитиною», — писав сучасник Чижевського поляк А. Вінценз. За рекордний термін бібліотека інституту зібрала понад 30 тисяч томів.

Наукова діяльність була основою життя Дмитра Чижевського: професор Українського вільного університету, викладач університетів Галле, Єни, Марбурга, Гейдельберга, Кельна. Паралельно й сам вчиться у мислителів XX століття К. Ясперса та М. Гайдеггера (основоположників екзистенціалізму), Е. Гуссерля (фундатора феноменології). Вчений був самовідданим бібліофілом. Скажі-мо, у Гарвард привіз із собою 13 тисяч рідкісних книг, зібраних з усієї Європи.

Чижевський першим відкрив слов’янське, й зокрема україн-ське, бароко. Феномен україн-ського бароко він ставив у загальноєвропейський контекст, не вичленовуючи лише стилістику, а підкреслюючи тотальність барокового мислення у ті часи. Історію української літератури вчений намагався побудувати як історію стилів, підкреслюючи початковий зв’язок з візантійською культурною сферою та вказуючи на співзвучну зміну стилів із західними впливами (із XVI ст.).

Дмитро Чижевський уперше здійснив систематизацію історико-філософського процесу в Україні. Його загальне бачення становлення й розвитку української філософії відзначає реальний початок історико-філософського українознавства як самостійної галузі. Недарма він позиціював себе як «історик духу».

В еміграції Дмитро Чижевський уже не займався політикою, але мав певні переконання, які постійно проявляв у своїх діях. Він завжди принципово відрізняв українську культуру і мову від російської й вимагав слідувати цьому своїх німецьких колег. Натомість у приватному житті та в стосунках з оточенням ніколи не ділив людей за етнічною ознакою.

Водночас радянські та східнонімецькі славісти розгорнули справжню пропагандист-ську кампанію проти Чижевського, звинувачуючи його в українському націоналізмі й засуджуючи та замовчуючи його праці.

Упродовж усього життя Дмитро Чижевський вкрай вороже ставився до радянського ладу і не приховував цього. Інколи навіть дозволяв собі влаштовувати скандальні публічні демонстрації. Так, у 1968 році, піднявшись на трибуну міжнародної наукової конференції для виголошення запланованої доповіді, заявив про неможливість виступати в присутності вчених з Радянського Союзу, оскільки вони паплюжать науку. За збігом обставин цей демарш стався у Празі, за тиждень до того, як у місто увійшли радянські танки.

Підготував
Ярослав ШЛАПАК.

До речі. У рамках проекту «Сузір’я історичних імен» у довідково-інформаційному відділі Одеської національної наукової бібліотеки з 4 по 18 квітня експонуватиметься книжково-ілюстративна виставка «Дмитро Іванович Чижевський — фундатор поняття «філософія серця»: до 125-річчя від дня народження».