«Білим і чорним хотів би я бути...»

Презентація новодруку відбулася в Золотій залі музею (ведуча Катерина Єргеєва).

— Сьогодні людство святкує Міжнародний день рідної мови, який у 1999-у проголосила Генеральна асамблея ЮНЕСКО, — розпочала свій виступ директорка Одеського літературного музею Тетяна Ліптуга. — Для нашого колективу нині радісна подія, яка має стосунок до багаторічного вивчення такої теми, як творчість Михайла Івановича Жука. Багато що, пов’язане з його творчістю, вперше відбувалося саме в Одесі. Тут експонувався найвидатніший його твір, чудовий зразок українського модерну — панно «Біле і чорне». Саме одесити із середини 1980-х почали друкувати літературні твори Жука...

Користуючись нагодою, хочу подякувати тим людям, які сприяли поверненню імені Михайла Жука. Унікальну колекцію рукописів і графічних творів зібрав відомий колекціонер, дослідник Сергій Зенонович Лущик, якого вже з нами нема. За життя він надавав можливість нашим науковцям працювати в його архіві, подарував кілька експонатів нашому музею. У 2010 році за допомоги почесного громадянина Одеси та Одеської області, мецената Сергія Гриневецького до музею наді-йшов літературний архів Жука-письменника. Це вагомий внесок у вивчення української культури, української літератури.

Хочу подякувати співробітникам, науковцям музею за підготовку цього видання: укладачеві Олені Яворській, її помічниці Оксані Козаченко. Наша дяка також обласному управлінню культури, яке профінансувало випуск цієї книжки. Музей реалізував близько ста видавничих проектів, з яких лише чотири — за рахунок бюджету, решта — за кошти меценатів. У наших планах — видання двотомника Жука.

Вітаю усіх з народженням нової книжки та святом рідної мови.

— Ця книжка вийшла вперше за дев’яносто років, адже остання побачила світ у 1928-у, — наголосила Олена Яворська. — Доля митця водночас щаслива і трагічна. Він займався тим, до чого мав хист — малярством, керамікою, створював прозові і віршовані твори, захоплювався перекладацькою діяльністю. До останніх днів свого життя мріяв видати свою книжку, але цьому не судилося збутися. Створив п’єсу, але її постановка була заборонена. Михайло Жук був працелюбом, у нього по п’ять-шість варіантів оповідань!..

Олена Яворська нагадала окремі факти біографії митця: арешт 1930-го, пресинг тоталітарної системи, який призвів до поступового згасання Жука як різнопланової у творчості особистості. Він, фактично, відмовився від малярства і графіки, перестав писати прозу. Єдиними віддушинами була кераміка, педагогіка та писання віршів (останній був створений у 1950 році).

— У ті часи люди спалювали фотографії, листи, щоб не стати «ворогами народу», — продовжила пані Олена. — Жук нічого не спалив, зберіг портрети діячів «Розстріляного відродження» Миколи Зерова, Леся Курбаса, Валер’яна Підмогильного. Рукописи Миколи Зерова і Павла Тичини теж збереглися в його родині. Саме в Одесі вперше було видано «Панахидні співи» Тичини, рукопис яких вважався втраченим. Зберіг їх Жук, а видав Лущик…

Книга «Білим і чорним хотів би я бути…» побудована винятково на рукописах з фондів музею. До неї увійшли оповідання, які Михайло Іванович мав намір включити до своєї книги прози (два оповідання друкуються вперше) та п’єса «Легенда» (публікація К. Романової). У виданні вміщені також вірші з першої книжки «Співи землі», «Вінок сонетів», окремі сонети з циклу «Море» (чи не перші сонети в українській літературі), казки, щоденникові записи та спогади, його нотатки, спогади про Коцюбинського. Це видання — перша спроба зібрати під однією обкладинкою тексти, що дають уявлення про постать письменника Михайла Жука.

Інший чільний учасник проекту Оксана Козаченко зазначила, що кілька років тому їй запропонували описувати архів, і спочатку вона поставилася до цієї роботи як суто технічної, але з часом її захопила творчість Жука, яка стала для неї справжнім відкриттям. Нині науковець працює над темою «Михайло Жук — перекладач».

— Михайлові Жуку «не пощастило» вмерти тоді, в 1930-ті, бо інакше б його ім’я винесли на першу шпальту, він був би у багатьох антологіях, але йому пощастило залишитися живим, — наголосила доцент ОНУ ім. І.І. Мечникова Ірина Нечиталюк. — Це повноцінна книга, і маємо ту ланку, яка єднає українську літературу ХІХ століття з літературою 60-х років ХХ сторіччя. Маємо також представника дитячої літератури. У ті карколомні 1930-ті — яка дитяча література?! Маємо зв’язок: Коцюбинський — Тичина — Жук — трикутник, який постає завдяки цій книзі. Бачимо українську Одесу, Одесу в українській культурі, українській літературі. В нашому університеті писатимуть дипломні роботи про Жука-письменника, вже готується дисертація про його творчість…

— Михайло Жук — фігура величезного масштабу, як на мене, він є найпомітнішим представником українського сецесіону, величина загальноукраїнського, а то й, це моя думка, європейського класу. Його поезія — чудовий зразок символістичної поезії, якою вона й була за його часів, — емоційно вступив у розмову відомий журналіст Євген Голубовський. — Говорилося, що він модерніст. Модерніст — це щось загальне. Жук ніс у собі традиції австро-угорської, польської, чеської і німецької сецесій, які, крім нього, ніким іншим в Україні так потужно не були представлені. Радий, що мав можливість ознайомитися з трьома значними колекціями Жука в Одесі: вдома у Сергія Зеноновича Лущика, у Тараса Івановича Максим’юка і ще в одному. Що стосується особистої колекції Тараса Максим’юка, то вона має бути осмисленою, знайти притулок — чи то на базі Одеського художнього музею, чи Муніципального музею Блещунова, а може, Літературний музей підтримає цей проект? Єдина умова, яку ставить колекціонер, — щоб він був керівником «Тарасового дому». Зрештою, ця ідея все ж має бути здійсненою, адже такий музей Одесі необхідний!

— Хочу подякувати Олені Яворській за її працю, адже цією темою в Одесі ніхто не переймався, хоча, здавалося б, матеріал був на поверхні, — зазначив у своєму виступі Тарас Максим’юк. — Хотів би ще раз нагадати про виставку однієї картини у 1998 році, коли в Одеському художньому музеї вперше демонструвалося панно Михайла Жука «Біле і чорне». До цього виставка однієї картини на східноєвропейських теренах відбувалася лише один раз — маю на увазі представлення пейзажу Куїнджі «Ніч на Дніпрі».

Серед тих, хто активно сприяв реалізації цього видавничого проекту, — лікар, колекціонер Віталій Лісничий: «Велика дяка усім, хто здійснив це видання. Наразі маємо також повноцінний альбом, який підготувала харків’янка Людмила Сокалюк (Одеса в очікуванні на його презентацію — В.К.). Принагідно нагадаю, що саме зусиллями Тараса Івановича Максим’юка була встановлена меморіальна дошка на будинку, де жив Михайло Жук. 1917—2019 роки — це століття діяльності заснованої М.С. Грушевським Української академії мистецтв, у якій Михайло Жук був професором. Маємо надію, що широкомасштабна виставка його творів відбудеться й у стінах Національного музею образотворчого мистецтва в Києві. Зазначу, що для мене, як колекціонера, творчість Михайла Івановича стала визначальним вектором мого життя.

У цьому контексті назву ще двох піонерів, які після Лущика взяли ім’я Жука «на щит» і які, на жаль, не були названі під час згаданої презентації. Це — світлої пам’яті Сергій Шевельов і, дай йому Боже здоров’я, Іван Козирод. Уже після Другої світової війни вони випустили перший альбом про Михайла Жука.

Про своє сумне дитинство повідала присутнім людина, без якої, як наголосила ведуча, ця подія не була би повною, — онука художника, донька його молодшого сина Юрія Наталія Ловейко-Жук.

— Я донька молодшого сина Михайла Жука, пізня, адже коли я народилася, батькові було вже сорок років, — розповіла вона. — Що я добре пам’ятаю, то це ті хвилини, коли дідусь брався читати мені українські казки і вголос перекладав їх російською. На жаль, матір я втратила дуже рано, і мені довелося опікуватися двома хворими чоловіками — татом і дядьком. Коли я була у восьмому класі, мого батька паралізувало, стрийко ще з часів війни мав контузію, був бездітним. Сталося так, що я юнкою залишилися з двома дорослими дітьми на руках… Я дуже вдячна, що знайшлися люди, які взяли в свої руки спадок мого діда, — колекціонери, музеї, і не лише зберегли той спадок, але й популяризують його, бо інакше не уявляю, якою була б доля плоду його життя. Що хотілось би сказати? Хочу поділитися радістю: я вже прабабуся!..

На презентації були присутні викладачі та студенти Одеського художнього училища (нині — коледж), — якому Михайло Жук був беззавітно вірним упродовж останніх чотирьох десятиліть свого життя.

— Така фігура, як Михайло Іванович Жук, — це й історія училища, — звернувся до аудиторії викладач, член НСХУ Віктор Гоманюк. — Тут присутні першокурсники колишнього керамічного, а нині відділення художнього формування середовища. Ми дуже вдячні за таку працю, і будемо дуже раді, якщо ця книжка буде в бібліотеці нашого училища.

Програма презентації передбачала й музичну частину, в якій взяли участь лауреат міжнародних конкурсів, солістка Одеської обласної філармонії, викладач ОНМА ім. А.В. Нежданової Олена Вишневська, студент академії Микита Волков, концертмейстер Олена Лісова. Звучали твори Миколи Лисенка «Нічого, нічого» на слова Миколи Вороного, з яким Михайло Жук був особисто знайомий — малював портрети батька і сина Вороних, створив обкладинки для поетових книжок. Серед інших творів — «Ой, ти, дівчино, з горіха зерня» на слова Івана Франка і музику Анатолія Кос-Анатольського. І знову дотичність: Франко—Жук. Саме Іван Якович у «Літературно-науковому віснику» надрукував перше оповідання Жука. Ця частина вечора дуже пластично вписалася у загальний контекст презентації і залишила яскраве враження у присутніх.

Володимир КУДЛАЧ.

П.С. Наступного дня в Літературному музеї була творча зустріч з відомим українським поетом Дмитром Павличком. Скориставшись нагодою, я продовжив розмову з Оленою Яворською про плани на майбутнє щодо творчості Жука.

— Мені як укладачеві, — сказала вона, — хотілося б розширити збірку, адже до неї, з огляду на різні об’єктивні причини, не увійшло багато перекладів і віршів Жука з нашого фонду. Сподіваємося, що цю дилему ми вирішимо другим випуском видання творів Михайла Жука. Хотіла б видати всі варіанти його автобіографії, написані в різні часи, його спогади, статті про художників, які він писав в Одесі. До речі, у середині вересня у Будинку Михайла Коцюбинського в Чернігові очікується наукова конференція, в якій сподіваюся взяти участь (17 вересня громадськість відзначатиме 155-річчя від дня народження М. Коцюбинського. — В.К.).

Якби був скоординований одноформатний проект наступних випусків за участі міст, з якими пов’язане ім’я Михайла Жука, а це Чернігів, Київ, Львів, Одеса, Харків, то ми створили б серію, яка гідно б ушанувала цього мистця.

В.К.