Коли дзвони не змовкають...
Нинішній помічник митрополита Української помісної церкви та священик храму Теплої Софії Іван Сидор відомий українцям як дзвонар Майдану. Він, тоді аспірант Київської православної богословської академії (на той час Київського патріархату), в грудні 2013-го бив у дзвони, скликаючи людей перед загрозою розгону Майдану.
Так склалося, що номер саме його мобільного телефону стояв на сайті Михайлівського монастиря, і саме за тим телефоном дзвонили кияни, коли намагалися приїхати, прийти, привезти щось чи когось забрати з Михайлівського чи в Михайлів-ський монастир. Про най-трагічніші дні Майдану — дні розстрілу Небесної Сотні — ми говоримо сьогодні з їх учасником та очевидцем.
— Отче Іване, якими ви запам’ятали криваві дні Майдану?
— Ми десь розуміли, що влада піде на вбивства — в січні вже були вбиті Жизневський і Нігоян, — але до людських смертей неможливо підготуватися. У ніч з 19 на 20 лютого почали привозити розстріляних воїнів. Ми зі студентами складали їхні тіла біля гуртожитку (мається на увазі семінарії). Хотіли чимось накрити. Побігли в гуртожиток — взяли простирадла та покривала…
Потім хтось каже, що нам слід взнати їхні імена, а тому — шукайте по кишенях документи. Ми знаходили документи і писали на тих простирадлах маркером імена загиблих.
Я запам’ятав ще такий епізод. Син на плечах приніс застреленого батька. Ми прийняли його тіло, а він каже: «Зачекайте. Я не хочу, щоб потім йому приписали смерть від сердечного приступу. Всі мають знати, що його вбили». Він попросив принести камеру, перевернув його на живіт та дістав дві великі свинцеві кулі. Випущені зі зброї, з якою ходять на полювання на дикого звіря…
Двадцятого прийшов старенький монах та відслужив по них панахиду. А потім їх забрали.
Імпровізований пам’ятник-барикада Небесній Сотні біля монастиря, коли на хрест накладали фото загиблих, поповнювався новими фотографіями. Це були дні, коли не було страху, коли всі робили свою роботу. Коли був найвищий серед бачених мною днів взаємодопомоги, співчуття та милосердя.
— Нагадайте, що відбувалося у Михайлівському…
— Приносили поранених. 19 — 20 лютого «швидкі» доїхати не могли. Люди на авто заїжджали через дзвіницю, а виїжджали через Економічну браму. Привозили все: медикаменти, молоко (казали, що його слід пити, щоб справлятися із наслідками задимлення), їжу, одяг, картки для мобільних телефонів...
В одній частині люди відпочивали. В іншій — були контужені. У храмі Іоанна Богослова був мобільний шпиталь для операцій, лікарі постійно оперували. Я бачив, які вони втомлені…
Ці дні мені якимись фрагментами запам’яталися, як у тумані: кров під іконами, молодих хлопців привозять у Михайлівський, один з них — без руки…
Уночі починають усім бажаючим робити майстер-клас: як надавати першу медичну допомогу.
І ранок 21 лютого. Похмура погода змінилася на сонячну. Я збираюся зранку на лекцію в уні-верситет Шевченка, бо паралельно ще там вчився. Всіх померлих забрали. Тиша стояла така, що аж різало вуха… вже звик до гамору. Й у дворі монастиря стоїть дванадцять машин «швидких». А я дивлюся на них і думаю: «Ну де ж ви були вчора?».
Мені часто кажуть, що, мовляв, дякуємо церкві та монастирю, що були відкриті та віддані. А я кажу: ні. Давайте подякуємо нашим хлопцям, усім отим, які жертвували собою, щоб змінити наше життя і дати нам цю надію.
Післямова
Для Церкви час Майдану буде хоч і драматичною, але найсвітлішою її історією. Деколи мені здається, що саме тут, з Майдану, почалася наша визнана автокефалія.
У Церкви завжди є вибір: бути з владою, що означає бути в теплі та затишку, чи давати прихисток ображеним та приниженим. Цей вибір зробила майбутня Помісна церква України. Очі-льник тоді Київського патріархату — патріарх Філарет — дав дозвіл постійно приймати поранених та не зачиняти двері монастиря. Всі монахи, студенти, аспіранти були помічниками лікарів, вони робили найважчу роботу. Отець Іван Сидор пості-йно дзвонив у дзвони (його змінювали інші студенти), під час тривоги мобілізуючи киян.
Так довго дзвони дзвонять лише на Великдень. Можливо, попри трагедію та страшні жертви, оплакавши та поховавши наших Героїв, з цих днів і почався Великдень для України та Церкви.
Лана САМОХВАЛОВА.
Джерело: www.ukrinform.ua.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206
