Ірина ТОМА. Час болю

Одні хрести, німі хрести,
Колосся збите,
А чорні ворони крильми
Толочать жито.
 
Прокинулася віді сну,
Палають груди.
Гадала думку лиш одну:
«Та що ж це буде?».
 
Закрила очі, але враз
Те саме бачить.
Піднялася, а дядько-Час
Все розтлумачив:
 
«Ридають церкви — то біди
Чекай для себе,
Хрести — то душі назавжди
Підуть до неба».
 
«А що ж робити, бути як?
Як запобігти?».
«Молися й вір, а я дам знак,
Як далі жити.
 
У багатьох дітей твоїх
Стемнілі душі,
Від цього дуже тяжкий гріх
Сплатити мусиш».
 
«Та як же так? Невже у всіх?!
Є ж світлі діти!».
«Тоді скликай скоріше їх,
Треба спішити!».

II

Людей прибуло на Майдан
Велика сила.
У Київ правди відшукать
Душа летіла.
 
Із різних міст і різних сіл —
Вся Україна.
І мати, й донька, й батько,
й син
Відчули: «Гинем!».
 
Країну треба рятувать,
Дійшли до згоди:
«Вже олігархам розкрадать
Країну годі!
 
Несправедливі в нас суди —
Ганьба до віку!
Вже стільки скоїли біди —
Немає ліку!
 
І за екзамени платить
Уже набридло!
Комусь вже дуже нас кортить
Тримать за бидло!
 
Де крок ступив —
давай хабар.
Немає правди!
А їм то що? То ж олігарх!
Жирує завжди!».
 
Сказали слово, а взамін —
Їм кулі в груди,
І падає геройський син…
Та що ж це буде?
 
Стріляють кулі у людей,
Що хочуть правди…
Заради праведних ідей
Лягли назавжди…
 
Так важко стало на землі,
Морозно стало.
А серце болісно в крові
Затрепетало.
 
Від горя небо загуло,
Вся Україна.
І не одного тут було
Убито сина.
 
Він був Вірменин, відчував —
Стояти треба,
І високо плакат підняв
У синє небо.
 
«Борітеся! — кричав усім. —
Народ — це сила!
За долю нашу, отчий дім,
За праве діло!
 
Не бійтеся, пора мовчать
Давно скінчилась!
Вставайте, годі вже чекать,
Ідемо сміло!».
 
Читав Шевченка й надихав
Народ завзято.
Але не знав, але не знав —
Буде розплата.
 
За волю вистояв тут син,
Йому лиш двадцять,
А у замін — убитий він,
Пора прощаться.
 
А другий, в нього що за гріх?
Він був Львів’янин.
Його вже били за усіх,
Стогнали рани:
 
«Злодюги, не боюся вас,
Усіх за грати!
Побачите, прийде ще час,
Прийде розплата!».
 
У ліс глибокий затягли,
Там мордували,
У рот ганчір’я натовкли
І прив’язали!
 
Він встать хотів, але не зміг —
Нерівні сили.
Свої своїх, свої своїх
Звіряче били.
 
А третій хлопець — Білорус —
За Україну
Стояв з народом відчайдух
Аж до загину:
 
«Я Україну полюбив.
Моя ти нене!
Тебе кидати в тяжкий час —
Це не для мене!».
 
Він дужий був, він молодий,
Йому б ще жити.
Замість любові —
постріл злий
Його відмітив.
 
У другий світ пішли борці —
Країна плаче…
За що померли люди ці?
За що, козаче?

III

І слід гранат, і дим, і газ —
Ще всього буде!
«Не переб’єте усіх нас!» —
Кричали люди.
 
Та скільки згине ще таких
Борців за волю?
А скільки замете ще сніг
В лісах, у полі?..
 
Їх було троє — молодих,
Три перші жертви…
А скільки вбито після них?!
Їх кров не стерти!
 
Геройськи полягли сини
За матір рідну.
А зараз із небес вони
Говорять гідно:
 
«Наш дух не вмер, ми всі живі,
Ми над світами.
Ми маки в полі, солов’ї,
Ми поряд з вами.
 
Ми сяємо у небесах,
Коли вам темно.
За правду наша боротьба
Є недаремна.
 
Ми досі віримо у час,
В щасливу днину!
Наш дух любові не погас
До Батьківщини!».
 
Знов матері наснився сон,
Спокійний, тихий.
Співали церкви в унісон,
І гнали лихо.
 
Стояли люди у церквах,
Молились слізно,
І голуб миру, білий птах
Летів на тризну…

2014

* * *

Коли слово розходиться
з ділом —
Гинуть держави.
Коли слово є неправдивим —
Меркне душа.
І стає вся черства,
і стає вся іржава,
І не може вже дать ворогам
відкоша.
 
Коли слово розходиться
з ділом —
Гинуть народи.
Коли слово є струхлявілим —
Плаче весь світ.
І приходить зневіра,
і неслава приходить,
І притягує все остогидне,
наче магніт.

01.2014

* * *

Біда народу — кожного біда.
Коли земля встеляється
синами,
Тоді весь світ навколішках
рида…
І залишає найстрашніші
шрами.

І я молю, щоб кожен відчував
Той біль, ту кров,
того життя нестачу.
Хай буде болісно,
як хтось упав,
Бо покоління інші
не пробачать.

А той, хто біль народу
відкидав,
Навіки залишається
незрячим.
Біда народу — кожного біда.
Байдужим світ ніколи
не пробачить!

2014.