«Рукою дістати до неба»

«В одинадцять років я втратила матір…». Переживши сильний стрес, дівчина заглибилась у світ літератури і почала писати сама. На папір лягли перші поетичні рядки — зболені, змістовні, витончені. У формі верлібра — жанру важкого, але вдячного.

«Влітку 2018 року я написала свою першу книжку в жанрі фантастики — про боротьбу добра і зла. Переважно пишу про потойбічне життя, схильність людей до необдуманих вчинків, про реальні історії, які змушують замислитися про наслідки. Нині працюю над збіркою віршів під назвою «Вигнані з раю» російською мовою — про людей, від яких відвернувся весь Божий світ, які втратили сенс життя. Паралельно працюю і над збіркою віршів українською мовою «Рукою дістати до неба» різної тематики», — оповідає про творчі плани-клопоти юна поетка.

Діану Бог обдарував не тільки талантом передавати світ, у якому вона живе, фарбами слова, а й фарбами художника. Про це свідчать її малюнки і портрети, які вже складають об’ємний альбом.

Живе серед нас юнка, яка мріє «стати художницею та поетесою, відкрити свою книгарню і кав’я-рню, де родзинкою будуть безкоштовні кекси».

Браво, Діано! Хай збудеться твоя мрія. І ця, й ота — «Дістати рукою до неба».

Відомо ж: той щасливий, чиї мрії збуваються.

Сергій МЕФОДОВСЬКИЙ.

Діана НЕСМАШНА

Лети!

Лети, душо моя, лети!
Літай під зорями
Та над тихими водами.
Підкорюй серця, що
У грудях затаїлись
І не мають бажання
Співати у такт.
Лети із заходу на схід,
Із півночі на південь,
Шукай щастя, яке згубила.
Прошу, не зупиняйся,
Лише лети,
Підкори попутний вітер,
Який спіраллю тебе обгортає.
Підкори вершини
Своїх таємних мрій —
Бо знаєш: у нас життя одне.
Лети, душо моя, лети!
Дужче розправляй крила
І якомога далі лети!
Тільки запам’ятай на все життя:
Тікай від зневаги —
Лети до поваги.
Крийся від бурі —
Сонце з усмішкою зустрічай.
І кохання від фальші
Навчись розрізнять.
Живи, моя мила, живи:
Ти найчарівніша на цій землі!

Свій час

Тихо й лагідно вітер колише діброви,
Наспівує їм колискову.
Все живе вже давно заснуло,
Лише зорі в небі ліхтариками миготять.
Місяць — повний красень —
Здіймається з-за обрію,
Освітлює землю сяйвом своїм,
З клітки випускає диво-птахів.
Ті птахи над світом кружляють,
Заглядають у вікна в будинках,
Де спокійно дрімає малеча.
Птахи незвичайні,
Над світом кружляють,
Лихі думки від людей проганяють,
На правильний шлях наставляють.
Прокидається ранок,
Місяць хутко птахів збирає,
В клітки запирає,
Зорі в торбу ховає,
Ніч проводжає
І швидко назад за обрій тікає.
Вітер здійметься над світом,
Прожене тумани лихі,
Розбудить знову діброви,
Розпустить нові плітки.
Сонце здіймається вгору,
День новий вітає,
Щастя та радості йому бажає.
Знову життя по-новому забурунить,
Знову залунає дзвінкий сміх!

Моя мила Україна

Моя мила Україно,
Ти слізьми гіркими ще змалечку вмита.
Проклинали та вбивали
Синів твоїх рідних,
На руках твоїх малі діти від голоду гинули,
І терзали, й розпинали твою душу в кайданах,
Стрілами й гарматами
Тебе закидали,
Мотузками зв’язували
І в море буйнеє тебе під шторми викидали.
І змолоду ще голівонька твоя
Сріблом вкрилась.
І все в тебе було:
І сміх, і плач, і чуйність,
Жорстокість і знову плач.
Та, навіть кров’ю стікаючи,
Ти твердо на ноги вставала
І лютим ворогам прямо в вічі сміялась,
Бо ні тебе, ні народ твій ніхто не в силі здолати.
Ти дітей своїх,
Ніби лебідка, під крилом своїм ховаєш
І всі болісні удари на себе приймаєш.
О моя мила Україно!
Моя нене, мій янголе,
Ти єдина у світі така:
Нездоланна, могутня
Й мрійлива, Україно моя!
І нищили тебе вороги кляті,
І дітей своїх ти один за одним ховала,
Та під вигуки славні «Мила, вставай! Ми з тобою!»
Ти завжди з колін підіймалась,
Майже знедолена,
Майже вбита.
Ти гімн свій з народом, покірним тобі,
Голосно співала
І рвалася до бою,
Як люта вовчиця,
Що вовченят своїх захищає.
О моя мила Україно!
Твої діти навіки з тобою!