«Мовна» поліція чи мотивовані ентузіасти?

Далі знову пішло-поїхало: «Электоротовары. Лампочки. Батарейки», «Продукты. Мороженько. Печенька». Погляд з надією чіпляється за рідне: «Чай. Кава», але за цим кіоском знову пішло «руськомирівське»: «Сигнахи. Кафе. Город любви», «Вероника. Добро пожаловать!» тощо. Суто україн-ських написів, як-от: «Ремонт одягу. Хімчистка» — мало. Переважає російське або компромісне: «Товари для дітей. Школьная форма». Традиційне для Києва торгашесько-проросійське виглядає так: великими літерами «КОФЕ С СОБОЙ», а поряд — значно меншими: «Кава з собою».

В Академмістечку паспортних українців ніяк не менше, ніж 80%. А з Ірпеня, Ворзеля, Бучі, Гостомеля сюди прибувають майже стовідсоткові нащадки козаків. То чому такі перекоси на користь мови країни-агресора?

Наведу інший приклад. Відразу при виході з центрального залізничного вокзалу підприємливі киянки пропонують для винаймання житло. Враження таке, що переносишся на Київський вокзал Білокам’яної. Скрізь чуєш: «ква-А-рціра, ква-А-рціра...». Для нашої столиці така вимова не є характерною. Сказали б «квартира» або «квартіра», але точно не «ква-А-рціра».

Про що це говорить? Житло здають винятково вихідці з Московії, які трепетно зберігають рідну говірку? Зовсім ні. Останніх лише невеличкий відсоток, але вони природно домінують. З огляду на свій національний характер «русская баба», як відомо, «коня на скаку остановит, в горящую избу войдет», і внаслідок потужної підтримки всюдисущого «русского мира». Й ніші, для цього «міра» існують практично в кожному великому українському місті. А від міста русифікаційні хвилі розходяться по селах і містечках.

Якось спостерігав, як молода жінка рекламує свій товар, їдучи в електричці: «Чяй, кофє, ма-А-ккофЄ...». Поки їхали через Святошино і Вишневе, це не надто впадало у вічі. Але коли вже далеко позаду залишилися Київ, Боярка і Фастів, а попереду були суто україномовні Ольшаниця, Рокитне, Миронівка, така вимова почала дратувати. Попросив кави — відповіла українською. Не схожа на мігрантку. Просто ця людина безкінечно далека від «Просвіти» та «Свободи», від Павла Мовчана та Ірини Фаріон.

Утім, біда не в цій жертві побутової русифікації, яка автоматично плодить собі подібних, а в тому, що люди терплять таку неприродно-принизливу «двомовність». З ними ж ніхто не працює! Ми сліпо віримо, що держава за нас зробить те, що повинні робити ми самі. Існувала ж колись «Молода Просвіта» на чолі з Володимиром В’ятровичем, подавала надії, креативила, скільки могла, але її час минув. У В’ятровича нині інша робота й інші турботи. А хто тепер замість нього та його колишніх однодумців? Постмайданна «С-14»? Хвала їй за наполегливі спроби захищати честь і гідність українців. Але вона занадто радикальна для роботи з масами. Когось захистить, але водночас налаштує проти себе вдесятеро більше людей. І не тому, що аж так перегинає палицю, а через те, що Мураєви, Вілкули, Рабиновичі, Червоненки в інформаційному сенсі набагато потужніші. Кожен наш промах використають, навіть невеличкий.

Отже, існує велика ніша для вуличного просвітництва, але вона, за іронією долі, й досі незаповнена. Воюють небайдужі одинаки — в Києві, Харкові, Дніпрі, Одесі — лізуть на барикади, судяться за мову і, як правило... програють усі суди. Бо боротьба за мову — це не місія одинаків. Або навчимося працювати з масами, або програємо битву за ідентичність. А це надто небезпечно в умовах постійного «нависання» над нами путінської Росії.

Розповідаючи про вивіски, я ніби наштовхував читача на думку про велику потребу в «мовній» поліції. Насправді ж, не певен, що це кардинально вирішить справу. Та ще знаючи невисокий рівень національної свідомості суспільства. Хто б потрапив до такої поліції в умовах, скажімо, Одеси? Невже неодмінно це буде такий патріот, як Сергій Стерненко? А я не виключаю, що можливі люди і з протилежного табору. Свідомо доведуть ситуацію до абсурду, налаштують електорат проти «українізації» або ж елементарно переорієнтуються на заробляння грошей.

З іншого боку, двоє-троє мовних інспекторів на Київ точно не зашкодило б. Інші міста почекають, головне — щоб у столиці вийшло. І річ не в штрафуванні, а в тому, щоб показати Україні незворотність тенденції. Інспектори повинні бути в тісному контакті із засобами масової інформації, передусім телебаченням. Відеосюжети повинні транслюватися по всій території України. Можна попутно розповідати глядачам про те, який відсоток українських вивісок у Краснодарі, Ростові, Ставрополі... Згадати про окупований ворогом Сімферополь і Донецьк. Там є 80% українського? То чому стільки російської може бути у Бердянську чи в Мелітополі? А то й усі 90%, як в Ізмаїлі?

Втім, перегинати палицю також не можна. Треба добре знати специфіку міста, в якому працюєш, знати «мовну» передісторію. Наведу приклад. У Харкові сорок років тому відсоток україн-ських вивісок був удвічі більший, ніж тепер, а в Одесі — вдвічі менший. І це при одному й тому ж Щербицькому. Тобто зовні Одеса за цей час суттєво українізувалася, Харків же навпаки — регресував. Та це не означає, що така ж ситуація зі школами чи з мовою спілкування на вулицях. Тому наголошую: за справу повинні братися дуже мотивовані ентузіасти, а ще важливою є координація дій у масштабах України.

«Якщо становлення української нації відбудеться БЕЗ української мови та культури, значить, воно відбудеться... з російською мовою та культурою. Такі реалії. Бо становлення нації у принципі неможливе без мови та культури. Нація не може бути безликою і без’язикою, хоч як її не називай — громадянською, політичною чи суперкультурною...». Цими словами молодого письменника Андрія Бондаря і хочу закінчити свої роздуми.

Сергій ЛАЩЕНКО.