Українська душа Маяковського

Загальновідомо, що поет Володимир Маяковський сформувався між трьома культурами — російською, українською та грузинською. Народився він у селі Багдаді в Грузії в родині високопоставленого російського царського чиновника. Бабуся по батькові — Єфросинія Данилевська — з роду козака Данила із Подільської губернії (Вінницької області), двоюрідна сестра письменника Г. Данилевського. Батько поета, який народився уже в Грузії, служив лісничим. Мати — Олександра Павленко — також донька україн-ця — Олексія Павленка, який загинув під час російсько-турецької війни. По матері він був козаком-гречкосієм, з тих 100 тисяч українців, переселених Олександром II, по батькові — нащадком запорізьких козаків, переселених Катериною II, скоріш за все, з роду козаків-характерників. Можливо, рід Маяковських пішов від тих козаків, що стояли на сторожі на курганах при маяках, що підпалювалися при татарських нападах.

За спогадами самого Володимира Маяковського, батько ніколи не забував про своє українське коріння: вдома ходив у вишиванці, жодне застілля не обходилося без українських пісень, гумору, розіграшів. Одна з улюблених пісень, що звучала за столом у родині Маяковських, — «Баламуте, геть із хати!». Родина матері — козака-гречкосія — наповнювала його з дитинства силою рідної землі, родина батька — козака-січовика — давала майбутньому поетові войовничість і силу духу. Вдома Маяковські говорили україн-ською мовою, з друзями Володимир освоював поліфонію грузинської, а російську вивчив уже в гімназії.

Ось такий родовід великого українця Володимира Маяковського, народженого в Грузії в сім’ї стовідсоткових українців, закинутих імперською волею завойовувати Кавказ.

Він — видатний класик радянської літератури, завжди писав російською мовою...

— Але ніколи не вважав себе росіянином. Підтвердження цього — в його поезії. У вірші «Нашому юнацтву» Маяковський свідчить:

Я не з кацапів-роззяв
Я дідом — козак,
другим — січовик,
А за народженням — грузин.

(Я не с кацапов-разинь
Я дедом — казак,
другим — сечевик,
А по рожденью — грузин).

А у вірші «Росії», написаному в грудні 1917 року в Москві, вже після жовтневого перевороту, пише:

Я не твій, снігова потворо…

(Я не твой, снеговая
уродина...)

Тож, космічне мислення Маяковського — родом з України...

Вечорами над горами Грузії частенько лунала улюблена пісня вимушених переселенців Маяковських:

Дивлюсь я на небо —
та й думку гадаю:
Чому я не сокіл,
чому не літаю?
Чому мені, Боже, ти крила
не дав?
Я б землю покинув
і в небо злітав.

Українська мрія про божественну височінь летить над світом. Українська душа з високою самооцінкою просить не лише долетіти до Батьківщини, вона просить самореалізації — сотворити людину в собі за образом і подобою Божою:

Далеко за хмари,
подальше від світу,
Шукать собі долі,
на горе привіту.
І ласки у сонця і зірок прохать,
І в світі їх яснім себе покохать.

У жодної нації нема такої кількості народних пісень, які впродовж тисячоліть підживлюють душу народну. «Дивлюсь я на небо» — найвищий пасіонарний і соборний задум для України, мелодія, в основі якої космі-чне мислення і програма-максимум — стати рівним зіркам і полюбити себе у їхньому ясному світі.

Космічне мислення Маяковського — родом з України. Українська душа поета проявляється у віршах російською мовою. Він ставиться на рівних до Бога, до зірок, до Сонця, яке кличе його до себе на дачу («Надзвичайна пригода, що сталася з Володимиром Маяковським на дачі»). Його зустріч із Сонцем на дачі — це результат його космічного ставлення до життя...

Як людина космічного масштабу могла стояти на сторожі комуністичних ідей і служити режиму?

Володимир Маяковський вступив у партію більшовиків зовсім юним, чотирнадцятилітнім, і не затримався там надовго — через два роки вийшов з неї й ніколи більше не був комуністом. Справжнього комуністичного духу в Маяковському дуже мало, і керманичі відчували в ньому небезпечний індивідуалізм. Хоча його політичні вірші просякнуті, звичайно ж, революційним та атеїстичним пафосом, вони тільки на поверхні пофарбовані в соціалістичні кольори. Маяковський не гуморист: у своїх сатирах він нападає, а не висміює... Але щоб вижити при радянській владі, потрібно було не висуватися, бути таким, як усі — а Маяковський виходив за будь-які рамки. Його творчість — це таємниця.

Нам ще потрібно побачити, що було сховано всередині рядків з революційним та атеїстичним пафосом.. На надзвичайний у світовій історії подвиг геніального поета — висміювати вождів комунізму та їхні ідеї під виглядом похвали — вказував ще професор Лондонського університету Дмитро Святополк-Мирський у своїй книжці «Історія російської літератури з давніх часів по 1925 рік». Волелюбний професор невдовзі загримів до ГУЛАГу, де загинув у 1939-у. А слухняним літературознавцям було видане завдання: все, що написане поетом-бунтівником, трактувати як вірність та похвалу режиму. Нав’язувати поета почали так агресивно, що незабаром відбили у людей бажання його читати.

Щоб знешкодити Маяковського після смерті, Сталін справедливо назвав його кращим, найталановитішим поетом і тим самим канонізував його. Статус «державного» поета виводив його поза критику, ніхто навіть не мав сумнівів щодо його служіння радянській утопії. Безперервна канонізація почалася з перейменування Тріумфальної площі, селищ, вулиць, площ, скверів — усе, що тільки можна, називали ім’ям Маяковського. Можливо, з усіх пам’ятних місць Маяковського найбільше відповідав його характеру пік Маяковського на Памірі. Ім’я поета присвоювали також літакам, танкам, підводному човну...

Нині настав час, коли Маяковський зазвучав по-новому…

Подвиг Маяковського в тім, що він витратив життя, щоб зробити створену ним поезію народним скарбом. «Мастак життя», він навчив живих розуміти свій голос і «змайстрував» для людей поезію, гідну творців нового світу. Мастак життя — це не означає, що він був майстром свого власного щастя, він був майстром великого, загального життя і спалив своє серце на його влаштування.

Якщо хтось має бажання, може розібратися у надзвичайно складній, захопливій творчості борця інтелектуального спротиву Володимира Маяковського, уважно читаючи його між рядків.

Скажімо, така-от відома фраза з «Лівого маршу»:

— Тихіше, оратори,
Ваше слово,
товаришу маузер!
 
(— Тише, ораторы.
Ваше слово,
товарищ маузер!)

Жоден історик не розповість вам, чому революційний матрос готовий розстрілювати ораторів не з «рідного» нагана, а з маузера — табельної зброї німецьких офіцерів. Чому німецький маузер став товаришем революційного матроса? Як до нього потрапила зброя, якщо вона видавалася лише за особистим розпорядженням канцлера Німеччини?..

А вірш про радянський паспорт? А «Товаришу Нетте — пароплаву і людині»?

Це словесне диво генія — коли в одній групі слів, пов’язаних тими ж знаками, вкладено два сенси, які взаємно виключають один одного.

Сьогодні, через сто років, як і належить геніальним творам, його вірші знову набули актуальності, особливо у світлі конфлікту з Росією...

Вірш Володимира Маяковського «Борг Україні», написаний у 1926-у, читають по телебаченню, він навіть був викладений на сторінці Міністерства закордонних справ України. Ще 90 років тому поет висміював великодержавне ставлення до України у тодішній Росії:

«Товаришу москаль, на Україну жартів не скаль» (переклад Леоніда Первомайського).

Найголовніше, що хочу порадити, — читайте Маяковського. Тільки читаючи Маяковського, можна почати розуміти його небувалий на землі громадянський подвиг — коли за зовнішньої покірності режиму й нібито підтримки, той же режим висміювати. Багато чого сховано між рядків. Він був українцем не стільки за походженням — він зберігав ніжну любов до своєї історичної Батьківщини і найголовніше — своє українське світосприйняття. Нащадок козаків за своєю природою не може бути лакеєм у безрідної ідеї, він — справжній борець інтелектуального спротиву. І сьогодні настав час повернути Маяковського у шкільні підручники. Своєю космічною величчю він викликає інтерес у наші дні. Загадковий невичерпний поет-футурист ще не раз усіх нас здивує.... Зруйнувавши казенний п’єдестал, поет з часом посяде гідне місце у народній пам’яті.

Записала
Ольга ФІЛІППОВА.