Він любив життя, і воно його любило...

— Байдуже, познайомишся. Я там відпочиваю.

А після павзи:

— Отакий чоловік! — великим пальцем правої руки стверджує цю думку.

Розумію товариша, бо ж він і сам художник. Не лише Слова — як майстер прекрасної прози, а й малярства.

Широкими сходами піднімаємось на останній поверх, до майстерні. Чуємо приязний голос:

— Увіходьте, відчинено.

Це було в його стилі: не зачинявся під час роботи, завше був готовий до спілкування.

Заходимо. Господар, лишень скоса поглянувши у наш бік, продовжує працювати. Пропонує присісти, вибачається:

— Ще кілька мазків, поки думка не втекла… Бо ж пропаде назавжди.

Сідаємо навпроти картини. У кількох метрах від нас горить на полотні підбитий танк, танкісти квапливо зіскакують з броні, один поточивсь, на одежі розповзається кривава пляма, інший ще лише вибирається зсередини; від танка зміїться густий чорний дим. Художник поквапливо щось підправляє пензлем. Наразі каже:

— Олексо, постав там що-небудь…

Перебираємо бобіни на столику. Висоцький, Пугачова, Івасюк… Народні мотиви, класика… Все, що тоді слухалось, про що нерідко сперечалося, а почасти ставилось понад усе… По хвилі зринає голос Дмитра Гнатюка — «Чом, чом, чом, земле моя…». Без відриву від мольберта Григорій Зіновійович показує великим пальцем: те, що треба, мовляв…

Музика супроводжувала його упродовж цілого життя, вона постійно звучала вдома — з обов’язкової традиційної тарілки-радіоточки, відтак з телевізора, також і на концертах. У робітні його мистецькій народжувалась в гітарних акордах. Він чув її в плюскоті моря, у весняному цвітінні дерев…

Горів танк на полотні, горіла земля сама… Той танк він тоді вернув сюди зі своєї так само обпаленої юності, котра згоріла десь там, далеко, натомість вийшов з того вогню вже інший чоловік. Вернув того танка через багато років, коли заспокоїлась пам’ять та влігся біль від утрат, і вже міг більш-менш спокійно вповідати і про свій танковий екіпаж, і про те, як сам горів у танку, і про оточення, після якого довго та прискіпливо перевіряли його ті, кого боялися найвідважніші вояки, котрі не пасували перед нацистами. Саме тому, певне, й не вповідав ніколи і про той наказ, що забороняв танкістам вистрибувати з підбитого танка: хто не витримував, рятувався в такий спосіб — розстрілювали.

Ми не знали того всього, ми тоді багато чого не знали про війну. І багато з нас свято вірили в те, що про неї говорилося на офіційному рівні, так би мовити. Бо й самі фронтовики, за рідкісним винятком, остерігались виказувати якісь давні фронтові таємниці. Може, під підпискою перебували, а може — несправжніми були фронтовиками, а з тих, котрі ото перевіряли оточенців та автоматами гнали солдатів на ворожі доти…

Григорій Крижевський був з тих, котрі пішли на війну з власної волі, маючи змогу залишитися в тилу. Пішов зі студентської лави, написавши листа-прохання, щоби дозволили воювати. А про все, що з ним відбувалося там, говорив скупо і без видимого задоволення.

Ми сиділи за кавою, часом бувало щось і гарячіше, та говорили про мистецтво. Про його рідний Харківський художній інститут. Про Крим і Карпати, які найбільше полюбляв малювати.

Сьогодні ми розуміємо: художник Григорій Крижевський був беззастережно вписаний у свій час, був його породженням, його сином. Час той був і бурхливий, і неспокійний — такі часи завжди були в Україні, та й нинішній час не кращий, а так само неспокійний, тривожний. Але ми живемо в умовах свободи. А тоді совєтські люди навіть не знали, що воно таке — свобода. Основна маса їх йшла «вірним курсом», накресленим партією. Щодо художників, назагал — мистців, то декотрі з них свідомо йшли супроти течії, інші — їх також було небагато — творили, бува, на рівні підсвідомости. Хоча… Справжнє мистецтво дуже близьке до медитації. І, мабуть, саме так творилася картина «Сім’я».

Йдеться тут зовсім не про те, що художник Григорій Крижевський був якимось революціонером у мистецтві, писав для спецхрану. Зовсім ні. Це був чесний талант, з вродженою порядністю; він відображав життя. А тодішнє життя — в широкому, суспільному значенні — було дуже неоднозначне. Фронтовик із забинтованою ногою та його молода дружина сидять перед хатою, позаду них — напіввідчинені двері, і за тими дверима ячіє чорна пустка. Просто чорнота. Обличчя героя відображає цілковиту зануреність у себе, в свої думки. Його погляд засвідчує і трагічні випробування, через які довелось пройти, і задуму над тим, що буде попереду, і запитання: як змиритися з тим, що є тепер і що їх іще чекає. А змиритися треба буде.

На позір полотно не надто вписується у контекст його соковитого, кольористого письма та енергійного мазка, його філософії життєлюбства, поклоніння красі природи і красі душі людської, хоча внутрішній гармонійний світ цих двох ми бачимо. Тут мінімум художніх засобів, скупа колористика, а от не відпускає від себе це полотно, спонукає до роздумів. Ці двоє, що сидять мовчки у глибокій задумі — кожен про своє, звісно, хоч думки їхні часто переплітаються, — це уповні реальні, живі люди, його сучасники, можна сказати. Але саме через цей погляд картину критикували, її відмовилось купити міністерство культури. Нема, мовляв, оптимізму, віри в майбутнє не вистачає, а радянські люди мусять бачити перспективу.

Ну от, нібито цілком унормований, можна сказати, безпроблемний художник, багато виставок, популярність, а — отаке. І, до слова сказати, якийсь час навіть був невиїздним, хоч і не за творчість, але, як мовиться, одне до одного… Не пустили з виставкою за кордон. Батьків поглинула воєнна завірюха, загинули десь у П’ятигорську, а де поховані — не міг точно вказати місце. Не вірили фронтовикові…

Звичайно ж, ми тоді не говорили на такі теми, хоч кожен міг би розповісти свою правдиву та водночас і сумну історію. Григорій Зіновійович охоче розповідав про колег-художників — Філатова, Власова, Ломикіна, Шелюто… А найбільше любив згадувати Ацманчука, якого вважав своїм учителем. Говорив про нього із захватом, емоційно. Хоч назверх наче й не був таким аж емоційним — швидше, спокійним, виваженим. Згадував навчання у рідному Харкові і тамтешніх своїх вчителів, а надто — славетного Дерегуса.

Ми розглядали картини, розвішані на стінах майстерні, складені попід стінами. У кожного художника це можна побачити. Він мовчав, не питав про враження: скажеш кілька слів — погодиться або ж ні, промовчиш — так і буде. Подобалося все, ми провадили якісь розмови — хто наскільки був освічений у цій царині. Коли не лишалось вільного місця на білих стінах, майстерня наче виповнювалася м’яким світлом, відчувалося якесь душевне піднесення, прибувала немовби життєва енергія. Його «Старі яблуні» — покарлючені, гнуті вітрами дерева, що цупко тримаються за рідну землю й уперто пнуться увись, також па-м’ятаються ще відтоді.

Радість життя — цей стан притаманний багатьом його творам. То було відчуття людини, котра вміла цінувати кожну хвилину життя, а вірніше було б сказати — любити кожну його хвилину. Його пейзажі — то виплески радості життя, замилування білим світом, рівнож білою барвою. Але водночас і данина часові, коли море мусило бути на картинах «трудівником», тобто обов’язково з кранами, різними суднами та суденцями. Любив небо, його безмір, голубизну, хмари. Любив життя. І воно його теж любило.

Роман КРАКАЛІЯ.