...А життя триває!
«Між берегами самоти тече ріка Печаль» — це у пісні. А поміж людей це називається старістю. Похмурий, безрадісний відрізок земного життя, бо — останній у череді попередніх десятиліть.
Про неї у народі прийнято більше мовчати, ніж говорити: не чіпай лиха, доки воно тихе.
СТАРІСТЬ приходить тишком-нишком, небажана, незвана, неочікувана, й виносить свій безжальний присуд: і ранок, і полудень, і вечір твої — вже позаду.
Хоча хтось у наші тяжкі, турбулентні часи її навіть чекає. Мовляв, ось вийду на пенсію й поживу для себе. Наївний! По-перше, ніколи не підганяй час. А по-друге, поглянь на отого старенького, що збирає викинуті кимось пляшки, або он на ту бабусю, яка разом із голодними бездомними собаками риється в альтфатерах, щоб знайти щось їстівне. Не приведи, Господи, але, як то кажуть, від тюрми та суми… Втім, навіть і ця категорія, наївних й ошуканих, свідома: старість не така вже й страшна, якщо не хворіти. Відомий український актор, який грав героїчні ролі, будучи невиліковно хворим, сказав перед кончиною: «Старість — найпрепаскудніше, що є у житті людини». Скільки людей — стільки й думок. І тут, як зелений паросток на суходолі, — обнадійливе: старість закономірна й прийнятна, якщо знати, як нею краще скористатися. А це вже філософія, і цікава філософія…
З РЕАЛЬНОЮ старістю уперше впритул довелося зіткнутися у 1970-х у тоді ще Іллічівську, а нині Чорноморську, куди привели мене журналістські обов’язки.
Іду центральною вулицею, в голові — жодної думки, й ураз, як іскра: Іллічівськ…центр… Тут, давно чула, живуть Вітвіцькі.
Й, треба ж таке, саме в цей момент мені назустріч сіренькою пташечкою рухається жіноча постать десь під сімдесят років. На обличчі — зморшки, в очах — байдужість і пелена відчуженості. Порівнялися. І я несподівано для себе — до неї:
— Здрастуйте! Ви — Вітвіцька?
Жінка буквально остовпіла:
— Здрастуйте! А звідки ви мене знаєте?
І я, вже впевненіше:
— Ви ще до війни жили у Новій Маячці, на Херсонщині?
Здивуванню стрічної не бу-
ло меж:
— Жила! А звідки ви…
— У вас із чоловіком було двоє діток — Вадик і молодша Зося. А на вашій спині була коса, товста, розкішна, до пояса.
Старенькій набридла ця загадка, й вона ніби аж з викликом спитала:
— Хто ви?
— Та ми ж з вами були сусідами! Ви ще завжди брали молоко від нашої корови…
Життя іноді підкидає нам подібні сюрпризи. Дороги розводять людей, а, буває і влаштовують зустрічі. Як оцю.
Старенька мовби ожила. Навіть посміхнулася. З очей спала байдужість. Повідала, що Вадим і Зося, обоє, закінчили морехідне училище, стали спеціалістами. Вона живе у Зосиній сім’ї. Донька працює в порту.
Але мою давню сусідку явно цікавило щось інше, й вона не стрималася:
— Як ви мене впізнали? Невже це можливо після десятків років?!
Потім вона ще кілька разів поверталася до цього запитання. Здавалося, воно для неї було вкрай важливим. І тому я, не моргнувши, збрехала їй просто у вічі:
— Звичайно, упізнала! Ось тільки косу ви обрізали…
Ні, не каюсь у сказаній неправді. Бо в старості змінюється не тільки якість життя, а часто — до невпізнаності — й сама людина, її обличчя. Насправді ж свою сусідку я просто вирахувала. Подумалося: Іллічівськ — місто молодих, бо постало зовсім недавно. Тут на кожному кроці як не моряки, то портовики, будівельники — хлопці й дівчата. Звідки ж узятися старій людині? Хіба що чиясь мати чи гостя. Як добре, що я вчасно зорієнтувалася: людина пішла від мене окриленою, усміхненою. Увесь її вигляд наче кричав: «Люди, мене впізнали! Життя триває!».
ОХ, ЦІ ЖІНКИ! Якщо вже старий пень у весняний день деревом хоче стати, то що вже казати про них. Їм і в сімдесят, й у вісімдесят сняться п’янкі сорок і п’ятдесят. Не випадково ж називають їх ніжною статтю.
А хіба і я у свої дев’яносто три не почуваюся окриленою, коли чую з вулиці закличне:
— Здрастуйте, Майєчко!
То моя молода сусідка, побачивши мене із сапкою на грядці, вітається, як із ровесницею. Чули ж: не «Володимирівно», не «бабусе Майє», а просто «Майєчка». Дякую тобі, голубонько, за цю жіночу солідарність і за те, що тьохнуло моє серце, бо здалося: ось-ось махну крилами й полечу — життя триває!
ОДНОГО мудрого чоловіка, до речі, теж пенсіонера, запитали, що для нього щастя. Відповідь була несподіваною:
— Щастя — це подолання самого себе.
Ось так: не захмарні капітали, як у наших офшорних королів, не дорожезні автівки, яхти та палаци з басейнами, а — подолання самого себе, тобто безлічі земних спокус.
Ці слова мудра людина явно адресувала й пенсіонерам. Мовляв, досить стогнати й позіхати! Досить згинатися перед старістю!
Згадаймо ще зі шкільних років: найнадійніший спосіб існування та збереження матерії — рух. І тому фізична зарядка перед уроками завжди була законом. Тож — рухаймось!
Не лякайтеся: наша фізична розминка (а вона для нас ой як потрібна!) починається з нашого ж теплого ліжка, лежачи. Перша вправа — біг. Для цього долоні для опори — під сідниці, ноги високо вгору і — побігли, намотуючи десятки метрів і розганяючи застояне за ніч повітря кімнати. Тільки й чути, як скриплять суглоби, та потріскують кісточки.
Це — лежачи. Сівши починаємо працювати над тулубом — крутимо вправо, вліво, наче зав’язуючи у тугий канат. А як ри-плять суглоби передпліч, коли розминаємо їх круговими рухами! Стоячи біля ліжка, знову приводимо до тями тулуб, згинаючись праворуч, ліворуч. А чого тут варта вправа «розмахнись, рука, розпрямся, плече»! Руки, як крила, літають над кімнатою. І знову щось тріщить-рипить, а в оселі вже справжній буревій.
Що, вже втомилися? Потрясіть кистями рук — їм теж потрібна розминка, й нахиліться додолу так, щоб долоні покласти на підлогу.
Розминка, як правило, має закінчуватися водними процедурами, бо добре пахне та людина, яка нічим не пахне.
Чашечка кави — і гайда на кухню, в повній бойовій готовності. За якісь півгодини на плиті у вас уже щось кипить і смажиться. Смачного вам і всій вашій родині!
МАЙТЕ на увазі: така вранішня розминка, можливо, і не додасть вам років життя, але, без сумніву, додасть життя до років, енергії й сили. І не тільки фізичної, а й духовної. А ці якості ой як потрібні у нашій нинішній непростій і непередбачуваній круговерті. Бо ж доводиться воювати на два фронти. Один, як ви вже знаєте, — це старість. А другий, як у це нелегко повірити, — так звані слуги народу, наші парламентарі.
Один із них, з дурості чи сп’яну, просторікував, що всі наші біди — від пенсіонерів. Їх, мовляв, у нас дуже багато, десь
14 мільйонів. Пенсії їм щомісяця плати, продуктові набори під час виборів — давай…
Якби ж то серед тих «народних слуг» знайшовся лише один такий, але ж чутка, — що нібито в парламенті дехто носиться із законопроектом про позбавлення пенсіонерів виборчого права, бо вони, мовляв, не платять податків. Люди! У якій країні ми опинилися за ці 27 років? У якому тисячолітті? Держава обікрадена, народ бідує, а старим — копійчані пенсії, непосильні податки та ще й без права голосу? Чи під такими гаслами збиралися наші Майдани? Чи за це боролася Революція Гідності? Це ж, по суті, викреслити мільйони із списку живих.
І все ж таки добре, що той йолоп назвав цю цифру — 14 мільйонів. Не тисяч — мільйонів! А це — яка сила! Й у кожного з нас є надійна зброя — виборчий бюлетень. Загалом — мільйони голосів! Ось де вихід, де наш єдиний шанс — обрати найдостойніших.
І ХОЧ передвиборна кампанія офіційно ще не почалася, але, за опитуваннями, в перегонах за президентське крісло вже вирвалися двоє наших знайомих: Порошенко і Тимошенко. Дещо відстає від них Гриценко.
У перших двох довгі шлейфи компромату, про які добре знають і бурхливо обговорюють у суспільстві.
Є шлейф і в Гриценка, але зовсім іншого ґатунку. Він був кращим міністром оборони України — це думка військових, перед-усім рядового складу. Бо дбав про вишкіл, екіпіровку й добробут кожного, дбав про реформування армії. Політик, лідер партії «Громадянська позиція». Людина слова: якщо пообіцяв — обов’язково виконає. Капітан, якому потрібні не скарби у трюмі, а штурвал, щоби щось змінити.
Я і моя родина (а ми всі — пенсіонери і завсідники аптек) упродовж усіх років Незалежності прискіпливо придивлялися до цієї людини, як до політика і громадського діяча, як до високоосвіченого професіонала у військовій справі, щоб узнати — чи вартий нашої довіри. Вартий! І тому в березні наша сім’я голосуватиме за Анатолія Степановича Гриценка, справжнього державника, якому Україна болить вдень і вночі, як роз’ятрена рана.
А знаєте, як цей державник, людина-кремінь привітав з ювілеєм свою Юлію Мостову, яку заслужено вважають першою скрипкою української журналістики? «Мій друг, моя дружина, моя коханка до останніх днів мого життя!». То після цього — як не довіряти такій людині?
…А ЖИТТЯ ТРИВАЄ. І ще є час зважити всі «за» і «проти» та привести до влади найдостойніших. Будьмо гідні цієї нашої великої місії!
Майя ФІДЧУНОВА.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206