Переглядів: 555

Наталя ЧАМЛАЙ «Марокканські апельсини»

Оповідання

ЗУСТРІЛИСЬ ці двоє в шаленому вирі буремного помаранчевого дві тисячі четвертого року. Здавалось, вони були створені одне для одного. Щоправда, вона була на два роки старша і тому любила жартувати: «Це означає, що ти створений для мене, а не навпаки». І він з радістю приставав на цю думку, а все решта було неважливе. Навіть імена їхні були співзвучні: його звали Руслан, а її — Руслана. Від самого початку знайомства обоє були впевнені, що такий збіг не буває випадковим.

Тоді, в дві тисячі четвертому, вони не могли не зустрітися, хоча й мешкали в різних містах: Руслан зі своєю сім’єю — у великому портовому місті, Руслана — на той час уже розлучена — в містечку районного масштабу неподалік. За певних часів вона переїхала сюди з Дніпрових берегів — поближче до моря. Після свого невдалого раннього шлюбу і доволі болісного його розриву вона втікала від того всього до великої води.

З самого малечку батько, рибалка з риболовецької артілі, навчив її добре плавати, і пропадала Русланка на Дніпрі разом з сільською ватагою хлопчаків від травня до вересня. Іноді батько брав її з собою на шхуну, і вся ватага стиха заздрила їй. У свої неповні дев’ять літ Руслана нарівні з хлопцями-однолітками перепливала Дніпро, щоправда, в один бік. Ввечері батько знаходив її в Дніпрових плавнях всю закляклу від вечірньої прохолоди, з мокрим розпущеним хвилясто-рудим волоссям і доправляв моторним човном додому. За те все і прозвали дівча на селі Русланка-Русалка.

Отож після розлучення, щоб не залишатись в одному селі з колишнім чоловіком, вирішила вона податися ближче до моря. Тут і нагода слушна трапилась: у містечку біля моря жила з сім’єю її давня подруга, з якою вони разом навчалися в інституті, вона і покликала її до себе. Звідтоді Руслана працювала бібліотекарем в технічній бібліотеці на підприємстві.

Навіть у юності Русалка ніколи не належала до першорядних красунь, проте вміла легко знаходити контакт з протилежною статтю. За всіх часів полюбляла вона займатися спортом, мабуть, тому у свої тридцять з хвостиком зберегла легку, майже дівочу поставу, на якій не раз зупинялися чоловічі погляди. Втім, один раз обпікшись, не поспішала Русалка створювати нову сім’ю, мешкала одна в крихітній «малосімейці».

Руслан жив у великому місті завжди, тут він і народився, тому часто у розмові, жартуючи, називав себе аборигеном. І все у Руслана в житті йшло як годиться: здобув непогану освіту, мав пристойну роботу. Спочатку — в торгівельному тресті, куди прилаштував його батько, а в новітні часи — в потужній зовнішньоекономічній структурі, де працював начальником відділу. За дружину він узяв собі дівчину з інтелігентної, знаної в місті, родини: батьки її були викладачами престижного юридичного вишу.

Весілля молодим справили на славу. Гості були поважними, а значиться грошовитими — задарували молодих, як належить. Проте, найцінніший подарунок молодятам зробила улюблена тітонька нареченої. Вона переписала на племінницю свою двокімнатну квартиру, а сама переселилась у невеликий, але добре облаштований котедж у дачному районі міста.

Цей будиночок разом з присадибною ділянкою орендувала вона ще за радянських часів, так би мовити, по партійній лінії. Належала тоді тітонька до партійної номенклатури — очолювала відділ пропаганди в якійсь високій структурі. У смутні часи перебудови їй, як і багатьом іншим «номенклатурникам», тишком-нишком вдалося приватизувати той будиночок, не втративши при цьому в центрі міста простору «сталінку». А оскільки була тітонька старою дівкою, сім’ї ніколи не мала, то й ощасливила єдину свою небогу доволі цінним дарунком. Тепер, на схилі літ, вона відійшла від партійно-пропагандистських справ і переметнулася «в стан ворога» — стала правовірною богомолкою.

Саме тітонька напоумила молодих повінчатися. Молодята, хоча й не мали на той час серйозних стосунків з жодною церквою, але досить лояльно ставилися до переконань своєї благодійниці — були ж бо хрещені обоє. Вони не збиралися суперечити тітці і таки обвінчались у препишному православному храмі.

Після одруження молода сім’я вирішила не зволікати з народженням дітей, уже через рік у них народилась дівчинка — справжня принцеса. Ледь-ледь «принцеса» зіп’ялася на ноги, для неї найняли досвідчену няню, яка переважно й займалась дитиною. І хоча Руслан заперечував, дружину настійливо підтримували її батьки. Завдяки їм вона зробила стрімку кар’єру і згодом уже очолювала одну із солідних юридичних установ, що росли на той час у місті, як гриби після дощу. Як керівник була вона в усьому вимогливою не лише до підлеглих, а й до себе. Ця жінка ні в чому не визнавала напівтонів — усе в неї поділялось на біле і чорне. Навіть в одязі — якого у неї було більше, ніж треба — молода бізнес-леді віддавала перевагу класичній чорно-білій гамі. І в їхній квартирі після ремонту теж переважали чорно-білі тони. А тому поза очі Руслан жартома називав дружину «моя Шахова Королева».

ПІД ЧАС славнозвісних подій дві тисячі четвертого року, які сколихнули геть-чисто всіх в Україні, Руслан відразу примкнув до помаранчевого табору. Хвиля патріотизму підхопила його ще на початку дев’яностих. Тоді він разом з невеликим гуртком інших студентів відвідував усі патріотичні заходи, які відбувалися в місті, а часто молодь і сама виступала ініціатором різних акцій. Щоправда, після одруження Руслану довелося дещо поступитись своїми переконаннями, які його дружина ніколи не поділяла. «Люди живуть сім’ями, і ми тут нічого не змінимо, — таким було її кредо. — Кожна нормальна людина повинна перш за все жити для своєї родини». А Руслан неодмінно додавав: «…точніше, для її збагачення». Так гумор допомагав їм долати розбіжності у поглядах.

На тих незвичайних виборах, що запам’ятались своїми надзухвалими фальсифікаціями, Руслан, незважаючи на спротив Шахової Королеви, впродовж двох турів був спостерігачем на дільниці: спочатку у своєму місті, а під час другого туру — на Луганщині. Після того, що йому там довелося побачити, він у перший же день акцій протесту оформив на роботі відрядження до столиці. Його директор мав деякі бізнесові інтереси, пов’язані з перемогою помаранчевого табору, отже проблем із відрядженням не було. Й ось Руслан разом зі своїми однодумцями — ще зі студент-ських часів — уже на Майдані.

Руслана ж до теперішнього часу була геть аполітичною особою. Під час виборів її, як і багатьох інших представників інтелігенції, запросили в члени комісії від одного з кандидатів. Пізніше вона пошкодувала, що дала на це згоду. Той зухвалий цинізм, з яким їй довелося зіткнутися під час двох турів виборів, збентежив її безкомпромісну натуру, надто чутливу до будь-якої несправедливості.

Отож, як тільки хвиля протестів охопила всю Україну, починаючи з її серця — столичного Майдану, — Руслана нашвидкуруч оформила частину відпустки і подалася разом з новими друзями, які з’явились у неї під час виборів, до столиці.

Там, на бунтівному Майдані, де щодня відбувалися нові й нові знайомства, вона і зустріла його. Це було, як спалах блискавки в похмурому, передчасно засніженому, небі, немов багаття посеред холодного осін-нього мороку…

Він грів їй руки в десятиградусний мороз, діставав через знайомих штабістів теплі шкарпетки, коли в неї геть промокли ноги, а ще десь добув шапку-вушанку, яку сам зодягнув на її хвилясте яскраво-руде від природи волосся, що стало йому надто близьким за ці кілька днів. Вона — майже одразу після знайомства — віддалилася від своїх друзів, з якими приїхала, і примкнула до його гурту. У неї був із собою фотоапарат, у нього — відеокамера, і вони фіксували на плівку всі важливі події, в епіцентрі яких доводилось бути, знімали нових і старих знайомих, фотографували одне одного. А ще — пили з одного пластикового стаканчика гарячу каву і ділили навпіл шоколад, смакували разом вогненні марокканські апельсини — все це і багато іншого привозили сюди кияни-підприємці, що поділяли ідеї Майдану. І тільки після опівночі, коли весь Майдан — окрім тих, хто залишався у наметах, — роз’їжджався на ночівлю, їм доводилось розлучатися. Ця коротка розлука обом здавалася нестерпною…

На третій день протистояння нарешті настала мить першої, дуже крихкої, але все-таки вагомої, перемоги протестувальників над фальсифікаторами: Верховний Суд заборонив друкувати офіційні результати другого туру виборів. Тоді, у захваті від п’янкого аромату їхніх спільних успіхів, вони вперше поцілувалися.

А далі знову були тривога і розчарування, нестерпне очікування, проте були й нові перемоги, щоразу присмачені палкими щирими поцілунками. То вже не була раптова блискавка — то був полум’яний вогонь, що спалахнув від неї — помаранчевий вогонь...

Й ось урешті-решт настав світлий момент істини, коли Верховний Суд прийняв остаточне й незворотне рішення про визнання результатів виборів недійсними і про призначення повторного голосування. Це був справжній тріумф — тріумф справедливості, до якого і вони були причетні. Він полум’янив їхні серця натхненним вогнем нових сподівань.

А потім вони одним потягом повертались додому. Знаючи, що їм дуже скоро доведеться попрощатись, вона майже всю дорогу проплакала у нього на плечі. Він, намагаючись її підбадьорити, жартував: «Ти ж Русалонька, а всі русалки дуже люблять воду…».

Після розставання кожен занурився у своє звичне життя. Час пролітав непомітно, і невдовзі після переголосування всі однодумці раділи остаточній перемозі. Їхні віднедавна спільні друзі запросили Руслану на святкування до міста — його міста. Був і Руслан. Гуртом згадували своє «майданування», передивлялися фотографії і відео; під гітарний супровід Руслана переспівували «майданівських» пісень; пригощались жовтогарячими помаранчами, що назавжди лишилися для них символом Майдану і революції — революції свідомості, революції духу, яка творилася на їхніх очах й учасниками якої вони були.

А незабаром Руслан і Русалка разом з товариством прибули до столиці на інавгурацію. І знову — як і раніше — цілунки від захопливого видовища величного священнодійства, яке вже ніколи більш не повториться і яке зараз вочевидь відходило в історію. Вони ще сподівалися, що то були суто дружні цілунки, але кожен з них розумів, що так, як було на самому початку їхнього знайомства, вже не буде… Вони були приречені на любов, бо ж дихали одним повітрям — повітрям свободи.

РУСЛАНА від самого початку знала про існування Шахової Королеви і їхньої маленької принцеси-донечки. Але хіба вона могла щось змінити? Хіба могли вони разом подолати ту вогненну стихію, яка спопеляла обох? Русланка-Русалка була впевнена, що це її доля, і не її вина, що вони десь розминулися раніше.

Цього разу прощались уже не так болісно, бо заздалегідь домовилися про нову зустріч і, нарешті, обмінялися телефонами. Були їхні побачення у великому місті не надто частими, а тому ще бажанішими. Ніхто з них не сумнівався в щирості почуттів одне одного, між ними існувала повна довіра і цілковите порозуміння, навіть дещо містичне як для людей, які ніколи не мешкали під одним дахом. Руслан був дуже уважним до своєї Русалоньки, незмінно при кожній зустрічі приносив їй, окрім інших ласощів, полум’яні, як її волосся, марокканські апельсини.

Минав час. Ось уже і першу річницю тих знаменних подій відзначили, і перші розчарування настали… І хоча кожен з них жив, як і раніше: Руслан — зі своєю сім’єю, Русалка — одна у своїй квартирі, — вони вже просто не мислили існування нарізно. Варто було б подумати про подальше спільне життя. От-от Руслан мав поговорити з дружиною, але все не траплялася слушна нагода: спочатку захворіла їхня п’ятирічна донечка, потім Шахова Королева раптом зламала ногу — не міг же він травмувати і так травмовану людину, натомість доводилося доглядати за нею, возити на процедури тощо.

Руслана не наполягала, не прискорювала подій, бо була впевнена, що так чи інакше вони будуть разом. А дещо продовжити їхні романтичні зустрічі не завадить. І навіть народити своєму коханому сина — він же так хоче цього — вона ще встигне. Зараз медицина все може…

Не зчулася, як і весна настала. Останні кілька місяців їм з Русланом ніяк не випадало зустрітися: то він у тривале відрядження їздив, то вона наглядала за дітьми хворої подруги. Проте, періодичні телефонні дзвінки коханого, як і раніше, зігрівали Русалоньку навіть на відстані. А тепер, напередодні Великодніх свят, вона, як завжди, збиралася до батьків на гостину.

Тої весняної днини лагідне сонце ніжило своїм промінням усе суще на землі. Автобус, яким вона їхала, був достатньо комфортним, і попутниця — миловидна жінка статечного віку — виявилася приємною співрозмовницею. Вона якось відразу прихилила Руслану до себе. Розговорилися. Жінка розповідала, що їде до сина — рятувати його сім’ю. Невістка подала на розлучення, а вони ж вінчані, дітей у них двійко — хіба ж можна?.. Розривати сім’ю, де є діти — завжди гріх, і це ніколи не проходить безкарно. Але порушувати обітницю вінчання — то страшний злочин в очах Господа. А з Богом жартувати не годиться. Іноді такі «жарти» закінчуються трагічно. Буває навіть, хтось гине або помирає передчасно. Та ще страшніше, коли це відбивається на дітях…

Жінка й далі щось розповідала, здається, наводила приклади з життя, але Руслана вже не чула її. У скронях відлунювали, мов тривожний церковний дзвін, уривки почутих фраз: «…не проходить безкарно…», «…страшний злочин…», «…хтось гине або помирає…». А що, як це буде він, її коханий, єдина і неповторна любов усього життя?.. Ця несподівана думка просто вибухнула в її голові. Та ж її… тобто, не зовсім її… Руслан вінчаний зі своєю Шаховою Королевою. Він сам розповідав їй про це. «Я злочинниця! Це я штовхаю його на страшний злочин». Чому вона раніше не замислювалась над цим? Чому лише тепер слова ось цієї незнайомої жінки вразили її так глибоко, аж у самісіньке серце? І якби зараз у вікно цього автобуса раптом нагло постукали прибульці, напевне, це схвилювало б Руслану не так сильно, як щойно почуте.

Вона обов’язково серйозно поговорить з Русланом, коли повернеться. Але… як жити далі без його очей, його рук, його слів і навіть без його марокканських апельсинів? Вона не зможе…Одна вона — ні. Але разом — так. Швидше б сказати йому про своє рішення.

ВОНИ зустрілися, тільки-но вона повернулась від бать-ків. В улюбленій кав’ярні замовили каву, але чомусь не пили її. Руслан, як завжди, поклав перед Русланою на стіл два яскравих апельсини — до пари. Обоє були дещо збентежені і навіть забули поцілуватись при зустрічі.

«Воно й на краще», — подумала Руслана, бо якби він зараз обійняв її, вона б уже не змогла сказати йому те, що намірилася.

— У мене для тебе є дві новини, — розпочав Руслан розмову, напружено посміхнувшись.

— У мене для тебе теж є — одна, — посміхнулася у відповідь Руслана.

— Говори ти перша, — запропонував Руслан.

— Кажу: ми не повинні більше стрічатися, — вимовила аж занадто чітко. — Ніколи…— додала вже тихіше.

— Але чому?!

Хотіла все пояснити йому, та слова застрягли в горлі, сказала лише:

— Нічого не запитуй мене. Просто так треба — і все! Ти сам знаєш. Крапка.

— Русалонько, — ніжно взяв її за руку, — ти ж розумієш, що я не зможу без тебе…

— І я не зможу — одна, — Русалка вивільнила руку, — але удвох ми справимось. А тепер ти говори свої новини.

— Я написав пісню — вперше в житті — і слова, і мелодію. Для тебе. Ось тут усе, — поклав перед нею диск і замовчав.

— А друга новина? — перервала паузу Руслана.

— Друга?.. Моя дружина вагіт-на, — проказав знічено. — Трохи більше трьох місяців. Їй здається, що це буде хлопчик.

— Саме так і буде, — відповіла вона майже бадьорим голосом, потім рвучко піднялася і вже в дверях на прощання помахала йому рукою: «Бувай!».

І лише на вулиці дала волю сльозам…

Вони змогли — змогли більше ніколи не бачитись… І тільки вогненні марокканські апельсини щораз нагадували Русалці її незабутнє помаранчеве кохання, а ще нагадував його голос, який вона традиційно чула двадцять другого листопада, коли він набирав знайомий номер, щоб привітати її з Днем Свободи — їхнім днем.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net