Болгарська сага на українському тлі

Насамперед, що означає Катаржино? Це назва болгарського поселення, заснованого у 1802 році на землях, відведених генералу Іллі Катаржи. Далі топоніміка села змінювалася: Катаржино, Сталіно (в тогочасній транскрипції), Краснознам’янка і, зрештою, Знам’янка, що в Іванівському районі. Одразу зазначимо, що багато жителів села не згодні з новою назвою і воліли б повернути первісне ім’я. Але свого часу належно оформити для цього документи не вдалося і поїзд, як то кажуть, пішов.

Монографія складається з восьми розділів: «Історія села», «Природне середовище», «Освіта», «Релігійне життя», «Медицина», «Архітектура», «Традиційна культура», «Персоналії», які, у свою чергу, діляться на підрозділи. Істотно доповнюють і розширюють відповідні тексти 36 додатків.

Книга має свою історію. У 2007 році автор видав фотоальбом «Катаржино», в якому представив коротку ілюстровану історію села. У 2012-у світ побачив альбом «Катаржино 2», що вдвічі переважив попередній за обсягом. Крім світлин, він містив і розвідки з минувшини села, основні її особливості в різні історичні періоди. Після виходу альбомів Олександр Візіров продовжив дослідження теми в державних архівах, зібрав колосальний пласт інформації методом опитування односельців. «Для мене історія, — написав він у передмові до видання, — це перш за все історія простих людей, їхні біографії і свідчення, тому я намагався зафіксувати якомога більше імен та фактів з життя односельців, попередніх поколінь першопоселенців, які творили історію села і країни в цілому. Жителі та уродженці села зможуть знайти в книзі багато відомостей, спогадів, сімейних історій, що пов’язані з нашою малою батьківщиною: про своїх близьких, сусідів та знайомих».

Літературний редактор новодруку Анатолій Глущак додає: «Ця пошукова, опитувальна і аналітична практика тривала більше десяти років: сотні задокументованих інтерв’ю і свідчень, виписок із протоколів, завірених у архівах, і офіційних довідок і копій автентичних джерел почали складати панораму двохсотрічної історії села. Варто лише зазирнути до змісту цієї книги, бодай годину-другу погортати її, щоб зрозуміти осяжність виконаної автором роботи, її комплексну доцільність»…

Принагідно зазначимо, що серед великої кількості використаних матеріалів є й згадки про публікації у «Чорноморських новинах» та їх авторів.

Чільний розділ торкається глибоких пластів історії і має енциклопедичне значення. Допитливий читач знайде в ньому ґрунтовний фактаж з вічної теми переселення народів.

…Уява хутко намалює картину Болгарії кінця ХVІІ — початку ХVІІІ століть: повсюди рискають банди деморалізованих вояків (кирджаліїв) на чолі з ватагом Османом Пазвантоглу, який, відмовившись визнавати владу султана, надумав себе правителем північно-західної території країни. Міста і села захлеснули грабежі, пожежі і вбивства. Рятуючись від наруги і смерті, населення тікає на територію сучасної України, де, зокрема, й засновує село Катаржино.

…А ось інша епоха. Рік 1951-й. Уряди СРСР та Польщі підписали договір №121 про обмін територіями: СРСР передає Польщі ділянку землі у Дрогобицькій області, а в зворотному напрямку переходить ділянка у Люблінському воєводстві. І знову — людська трагедія: валки возів бойків — субетнічної групи українців — зі скромними пожитками прибувають до найближчих залізничних станцій на Західній Україні. Над пероном стоїть плач жінок і дітей. Людей примусово зірвали зі своїх споконвічних, обжитих місць, щоб вивезти в несприятливі для горян спекотні райони південно-східних областей. За даними експерта з цього питання Івана Ніточка, того ж року на Одещину було переселено 1933 сім’ї, в тому числі до села Сталіно — 234. Це була остання депортація, яку встиг здійснити Сталін.

Історія продовжується. Сьогодні ми є свідками вимушеного переселення тисяч сімей з охопленого полум’ям війни Донбасу. І знову робити це їх змушують кремлівські правителі, які позиціюють себе правонаступниками верхівки СРСР.

Коли, нарешті, цьому, розтягнутому у часі злочину, буде покладено край?! Коли його вершителі отримають заслужене?

Монографія містить багато добрих і вдячних слів на адресу болгар, які були і є чудовими аграріями. Споконвіку земля мала для них велике значення і була основним багатством. Вони успішно порядкували на пшеничних полях, розвивали садівницт-во і виноградарство, вирощували відмінну городину, розводили коней, корів, овець та іншу худобу. І все було б чудово.

Але на початку минулого століття більшовики взялися перебудовувати світ, втілюючи в життя рядок зі свого гімну: «Кто был ничем, тот станет всем…». У книзі наводиться характерний приклад тієї трансформації. Зі слів Надії Друмової (Піпер): «Між 1930 і 1932 роками мого батька Піпера Івана Степановича, 1877 р.н., як куркуля арештували і відвезли у районний центр, там він пробув три дні, і його відпустили. Але з поверненням додому він особисто здав до колгоспу 4 корови, близько 20 овець, коней, волів, плуги, борони і гарби (підводи з високими бортами для перевезення сіна чи соломи), а також передав колгоспу свою землю, виноградники, які знаходилися в полі, і сам пішов працювати всією сім’єю в колгосп». А в 1932-у чи в 1933-у в Івана Степановича відібрали те, що залишилося — зерно і повний віз рядна (домотканих половиків). Побачивши маленьку дівчинку Надію, ті, хто відбирав майно, пожаліли її і залишили в хаті два качани кукурудзи та дві цибулини…

Та нерідко все закінчувалося ще трагічніше. Зі спогадів Марії Онищенко (Димової), дочки Петра Димова: «У травні 1938 року батько працював у колгоспі бригадиром рільничої бригади. Його як кращого бригадира-стахановця преміювали костюмом, поросям, а також в газеті «Чорноморська комуна» вмістили його портрет. Кращих праців-ників колгоспу, у тому числі і мого батька, катали на літаку. Тато взяв із собою мене і племін-ника Мишка, і ми каталися над селом…». І хто б міг очікувати, що після такої ідилічної картинки вдарить грім?! Того ж дня, коли Петро Димов отримав подарунки, односелець попередив: випадково почув, що того цієї ночі арештують. «Батько, — згадує дочка, — просидів у канаві до півночі, потім вирішив, що це неправда, і пішов додому… Все ж тієї ночі батька арештували. Мама на нервовому ґрунті захворіла, її паралізувало, і до нас вся рідня боялася заходити. Того ж року батька розстріляли».

Всього з Катаржино було репресовано щонайменше 70 осіб. І це без урахування мешканців найближчих до села хуторів.

Болгарські переселенці, як і українські селяни, були приречені на страждання-випробування, які принесли на нашу землю колективізація, розкуркулення, репресії...

Порядки нових хазяїв зіштовхнулися з опором працьовитого і волелюбного населення. Ще у 1920-ті прокотилася хвиля повстань. Так, у середині червня 1920 року у Тираспольському повіті, зазначається в монографії, спалахнуло велике повстання, яке охопило кілька волостей, зокрема й Катаржинську. Головне гасло — «За Радянську владу без комуністів та чрезвичайки!».

У досліджені йдеться і про мальовничу природу цього куточка Одещини, і про виховання та шкільну освіту дітей, і про медичне обслуговування, і про культуру, церкву, обрядовість та фольклор, і про болгарську та бойківську кухні…

Сьогодні Знам’янка (Катаржино), як зазначає автор, — село з менш ніж чотиритисячним населенням. Болгарський етнос представлений не більше 25—30 від-сотками населення, серед нього вже багато нащадків змішаних шлюбів. Болгарська мова дедалі рідше зустрічається в побуті, а болгарські музика та пісні звучать, на жаль, хіба що на святах...

Новодрук «Катаржино (Зна-м’янка): історія, сучасність, традиційна культура» — взірець того, як треба шанувати пам’ять про предків, фіксувати і передавати нащадкам відомості про матеріальні і духовні цінності свого народу, про конкретних людей, які освоювали і розбудовували цей куточок Одещини на різних, часто дуже трагічних, етапах історії.

Дивуєшся, де автор черпав сили для такого епічного сказання. Без сумніву — у високому патріотизмі, любові до історії свого народу, краю, країни. Досліджуючи ті витоки, письменник та журналіст Анатолій Глущак у післямові «Катаржинська сага» пише: «Молодий інженер-зв’язківець Олександр Візіров у молодості захопився фотосправою. Познайомився з відомим істориком-болгаристом Михайлом Дмитровичем Диханом (1925—2006). Доктор наук, професор родом із села Благоєве, закладеного в необжитому степу також вихідцями з Балкан, зацікавив неофіта родолюбною минувшиною. Був намір удвох написати історію села Катаржино… Згодом катаржинська фотоколекція була опрацьована, і Олександр вирішив видати перший фотоальбом. М.Д. Дихан ще встиг написати передмову…».

Будучи цілісною і послідовною особистістю, Олександр Візіров не полишив розпочатої справи, а ще більше заглибився у предмет свого дослідження, що й вилилося у презентоване тут ґрунтовне видання, яке, до речі, рекомендувала до друку вчена рада Історично факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.