Катаржинці зробили те, що мали зробити

У відомостях церкви колонії Катаржина від 1815 року є інформація про те, що серед перших тутешніх поселенців були священики. Це — ієрей Іоанн Петко, «выходец из болгар», який свого часу (в 1784-у) був призначений священиком Успенської Богородицької церкви селища Дервент Андріанопольським митрополитом. В архівному документі зазначається, що у 1806 році він вийшов з «турецької області» до Катаржина. За тим самим документом, ієрей Георгій Стоянов, який був призначений священиком у Дервент до тієї ж церкви в 1794-у, у тому ж таки 1806-у також вирушив до Катаржина. До церкви колонії Катаржина Стоянов призначений у 1810-у. З відомості про добробут колоній Одеського «водворенія»: на 1 лютого 1807-го болгар та греків на Катаржиєвій дачі було 32 сімейства загальною кількістю 117 колоністів, з них 63 чоловіків і 54 жінки. Найвірогідніше, ці перші поселенці були вихідцями із села Голям Дервент.

Село Голям Дервент розташоване на 30 кілометрів південніше міста Єлхово і межує на сході із землями села Голям Буялик (зараз — Голямо Шарково), на півдні — з Туреччиною. Коли воно виникло, як стверджує Марія Колєва Пампорова, ніхто достеменно не знає, але припускають, що постало воно у ХV—ХVI ст. на місці, де в стародавні часи існувало римське поселення. Потім частина його жителів виселилася: деякі пішли до Румунії, а інші подалися до Молдавії. Ті, хто переселився до Молдавії, заснували село, назвавши його Дервент. З книжки М. Пампорової «Голям Дервент моето родно село» відомо, що болгари з Голям Дервент переселилися до Молдавії. Та оскільки колонія Катаржина входила до складу Тираспольського повіту, а Тирасполь і в радянські часи, й зараз належить Молдові (невизнана Придністровська Молдавська Республіка), можна припустити, що йдеться саме про колонію Дервент (Катаржина). У 1830 році до Росії переселилося ще 110 сімейств (цей факт підтверджується архівними матеріалами, згідно з якими в липні 1830-го з села Дервент переселилося 110 сімей, які складалися із 522 осіб), але два посушливих роки призвели до повернення частини болгар на батьківщину, й вони, врешті-решт, облаштувалися у Добруджі. Болгари Голям Буялика теж переселилися на південь Новоросійського краю і в 1802 році заснували однойменну колонію. І, напевно, не випадково ці села і на новому місці опинилися поруч, приблизно на тій же відстані одне від одного, як і на історичній батьківщині. Це теж є доказом того, що ми походимо зі згаданих поселень.

Ще в 2004 році уродженці Катаржино Олександр Візіров, один з авторів цього допису, та Клавдія Зайко (Бончева) вперше побували на прабатьківщині — в Голям Дервенті. Це село — на самісінькому кордоні з Туреччиною, а його цвинтар розташований за огорожею з колючого дроту, на нейтральній смузі. Прикордонники пропустили гостей на цвинтар у супроводі місцевих жителів. Цвинтар дуже старий, заріс деревами й кущами, на ньому багато давніх хрестів. На одному з дерев висів дзвін XVIII ст. Можливо, його передзвін чули ще наші пращури. Крім катаржинців Візірова та Бончової, тоді в Голям Дервенті побували й вихідці з с. Благоєво (Голям Буялик). Очолював делегацію Іван Дмитрович Єргієв. Група складалася з підприємців, працівників культури і науки. Зокрема, до неї входив відомий історик, професор Михайло Дмитрович Дихан. Пані Пампорова (тодішній мер с. Голям Дервент) організувала зустріч, показала місцевий музей. Звучала болгарська народна музика, присутні обмінювалися інформацією, танцювали.

Під час не-давньої поїздки, яка тривала з 28 жовтня по 3 листопада, група катаржинців знову побувала на прабатьківщині, а ще відвідала Стамбул, де відбулася оглядова екскурсія містом. У складі групи на чолі з головою катаржинського болгарського товариства Н.П. Юрдик були: Афанасій Бузіян, Антоніна Чернова, вчителі Знам’янської школи Лариса Юрцаба (Тодорова), Ольга Делій (Тодорова), Олена Яворська, Тетяна Ляльченко та інші. Входили до неї й жителі інших сіл Іванівського району, зокрема староста селища Радісне Наталя Хайнацька, вчителька зі с. Буялик Тетяна Пінакі, Марина Божеску із с. Шарового, а також працівник Одеського обласного архіву Степан Желясков, який і виявив документ, де зазначалося, що перші колоністи Катаржина — із села Голям Дервент.

Своїми враженнями від поїздки Лариса Юрцаба (Тодорова) поділилася на своїй сторінці у Фейсбуці: «Село Голям Дервент расположено в удивительно красивой местности. Нельзя передать словами и фотографиями те эмоции, которые мы пережили, ступив на землю наших предков. Спасибо Н.П. Юрдик за организацию этой долгожданной поездки. Мы благодарны Доре Фотевой — за теплый прием в с. Дражево, за гостеприимство, за подарки нашему музею, за то, что она была с нами и при посещении кладбища в с. Голям Дервент. Спасибо настоятелям церкви Дражево и Голям Дервент за панихиду. Спасибо мэрам сел Дражево и Голям Дервент, а также гла-

ве администрации г. Ямбол за встречу, за со-действие во всех мероприятиях и организацию праздника. И спасибо всей нашей команде в составе 43 человек. Мы прожили эти шесть дней как одна семья. Ни один из нас, я думаю, не остался равнодушным! Мы сделали то, что должны были сделать!».

У книзі «Катаржино (Знам’янка): історія, сучасність, традиційна культура. Нариси» її автор та співавтор цього допису Олександр Візиров доводить:

«Катаржино заселялося декількома групами болгар, прибулих з Османської імперії. Перша документальна згадка, яка свідчить про наявність болгар у Катаржино, була знайдена в Державному архіві Одеської області (ДАОО) його працівником Степаном Желясковим, уродженцем с. Червонознам’янка (Катаржино). Цей документ (церковна книга) свідчить, що 22 січня 1802 р. у Миколаївській церкві с. Григорівка (Тираспольське духовне управління) відбулося хрещення немовляти Іоанна, сина Нікона Бокова, мешканця хутора Катаржиєвого. Його хресним («восприемником») був Петро Калдараш, іноземець з болгар. Наступний запис того ж дня свідчить: «Крещена младенец Ульяна, дочь Никона Бокова, жителя хутора Катаржиевого, восприемницей была Анна Побережничка, жителька села Григорьевка».

З наведених документів можна зробити висновок, що вже в січні 1802 р. існував хутір Катаржиєв і в ньому проживали болгари. Питання про вік того чи іншого населеного пункту, зокрема і Катаржино, постає не вперше. Традиційно історики визначають час заснування міста чи села за першою писемною згадкою про нього, незалежно від того, існувало воно під теперішньою чи під якоюсь іншою назвою. Тому можу сказати, що, оскільки першу згадку про Катаржино (хутір Катаржиєв) виявлено в Одеському архіві у документах за 1802 р., то й роком заснуванням села можна вважати цей рік».

Отже, робимо висновок: у 2018-у селу Катаржино (Знам’янці) сповнилося 216 років.

Михайло ВІЗІРОВ,
студент факультету журналістики
НУ «Одеська юридична академія».
Олександр ВІЗІРОВ,
член НСФХУ, НСЖУ.