Володимир ВАСИЛЕНКО: Супроти Росії вистоїть лише Українська Україна

Гадаємо, і Вам, шановні читачі, цікаво буде ознайомитися з міркуваннями авторитетного юриста-міжнародника.

Сьогодні лише лінивий не говорить про існування ворожих та недружніх відносин між Росією та Україною, але мало хто задумується, яка ж природа конфлікту між Україною та Росією. Якщо ми уважно проаналі-зуємо історію і нинішній етап українсько-російських відносин, то ми можемо прийти до висновку, що Росія, російська владна еліта, російська еліта в широкому сенсі, російське суспільство вважають Україну своїм екзистенційним ворогом, не просто ворогом, а екзистенційним ворогом, і це повинні усвідомити всі — керівництво нашої держави, провідна українська верства і наше суспільство.

Остаточна мета української політики Росії — ліквідація незалежної державності України, тотальне знищення української нації та України як суб’єкта міжнародного права та як геополітичної реальності. Це факт, не моя вигадка. Вибудовуючи нашу політику з Росією, ми повинні виходити з цього реального факту. Якщо ми цього не робитимемо, заходи, спрямовані на захист нашої національної безпеки і наших життєво важливих національних інтересів, ніколи не будуть адекватними.

Реалізувати свою мету щодо України Росія прагне шляхом війни, і ця війна розпочалася не 20 лютого 2014 року, вона розпочалася більше 300 років, тому триває зараз, і триватиме доти, доки перемогу у цій війні не одержить одна із сторін. Я сподіваюсь, що перемогу здобуде Україна.

Історична місія України полягає в остаточному знищенні російської імперії шляхом попередження її відновлення. Свого часу українська еліта (кін. XVII ст. — поч. XVIII ст.) зробила дуже багато для становлення російської імперії та російської імперської державності, і тепер історична місія України — її зруйнувати, і зруйнувати остаточно.

Війна, яку зараз веде Росія проти України і яку часто також називають гібридною війною, насправді має два складники:

• збройна агресія;
• гуманітарна агресія.

Збройна агресія завжди має на меті фізичне підкорення або знищення сторони, проти якої вона здійснюється; мета гуманітарної агресії — знищення національної ідентичності народу шляхом м’якої сили.

Країна може зазнати поразки внаслідок збройної агресії, але вона неодмінно звільниться і відновиться, якщо буде збережено її ідентичність. Однак країна ніколи не відновиться і ніколи не стане знову незалежною державою, якщо її народ втратить ідентичність унаслідок гуманітарної агресії.

Гуманітарна агресія має чотири складники:

• мовно-культурна війна, яку Росія веде весь час проти України;
• інформаційно-пропагандистська війна;
• війна проти української історичної пам’яті;
• конфесійна війна.

Оце чотири виміри гуманітарної агресії.

Якщо гуманітарна агресія проти якоїсь держави закінчується успішно, то держава просто зникає.

Висновок: у протиборстві з Росією Україна може вистояти лише як Українська Україна, яка покладається насамперед на власні сили, але одночасно спирається на своїх союзників та партнерів. Тому надзвичайно важливе завдання — не тільки зміцнювати обороноздатність країни, а й провадити притомну, адекватну гуманітарну полі-тику, яка має стати знаряддям боротьби проти знищення нашої ідентичності.

Ми повинні зрозуміти, що збройна агресія Росії відбувається не на сході України. Інформпростір рясніє виступами політиків, журналістів, експертів, що у нас іде війна на сході України. Та нема війни на сході України, є війна проти всієї України і війна на знищення України!

Сьогодні Україна перебуває в тяжкій ситуації. Я сподіваюся, ми вийдемо з цієї ситуації, але за умови, якщо ми будемо тверезо оцінювати її. На мій погляд, сьогодні першочергове завдання (тактичний пріоритет) полягає не в тому, щоб негайно звільнити окуповані території, а в тому, щоб не зазнати ще більших територіальних втрат та принизливої воєнної поразки.

Сподівання на перемогу у війні з Росією, повернення окупованих територій — це стратегічний пріоритет, який може бути досягнутий лише шляхом постійного якісного підвищення обороноздатності країни, граничного використання ресурсів держави і мобілізації всього суспільства для боротьби з агресором, зміцнення єдності держави і суспільства.

Необхідні рішучі дії влади, спрямовані на безжальне знищення ворожої агентури, що вільно почувається в країні, придушення п’ятої колони і припинення шкідливої діяльності корисних ідіотів, яких, на жаль, ще дуже багато в нашій країні і які не усвідомлюють, що діють на користь ворога.

На успіх у боротьбі з агресором можна розраховувати лише у тому випадку, коли посадовці всіх рівнів позбудуться комплексу малоросійської меншовартості, а керівництво держави спиратиметься на українську більшість, а не на олігархічну меншість, і вестиме рішучу боротьбу з корупцією, особливо в Збройних силах, бо корупція, пов’язана насамперед з діяльністю олігархічних кланів, морально розкладає суспільство і підриває оборонні зусилля держави.

Звичайно, якщо ми говоримо про єдність держави, її ефективність, то необхідно, щоб керівництво держави здійснювало активну, послідовну, цілеспрямовану гуманітарну політику, на вістрі якої сьогодні — ухвалення Верховною Радою України закону про українську мову як державну і забезпечення ефективної імплементації цього закону.

Чим були зумовлені втрати, яких зазнала Україна, які території були втрачені внаслідок агресії? Були втрачені території, де відбувалося систематичне та повне зачищення всього україн-ського, за потурання, до речі, тодішньої влади.

Якби в країні існувала нормальна гуманітарна політика та сформувалася міцна українська ідентичність, то того, що відбулося у 2014 році, ніколи б не трапилось — і взагалі не трапилось би цієї війни. Але за умови, що обороноздатність країни була б на належному рівні. На жаль, усі президенти та всі уряди України переважно руйнували Збройні сили України, а не розбудовували їх на основі стандартів НАТО та відповідно до сучасних умов.

Боротьба з агресором має супроводжуватися системним, активним і постійним використанням правових і дипломатичних механізмів та засобів захисту наших інтересів. На жаль, Міністерство закордонних справ не використовує належним чином механізми міжнародного права для захисту наших національних інтересів або використовує їх для того, щоб робити собі піар чи рекламу.

Ну, візьмемо, наприклад, заяви про те, що ми підемо в міжнародні суди і там доб’ємося успіху... Будь-яке порушення міжнародного права може бути предметом розгляду в суді лише тоді, коли обидві сторони в конфлікті дають згоду звернутися до міжнародного суду. Позов, який Україна подала до Міжнародного суду ООН, — це позитив і в принципі правильний крок. Але неправильним і неприпустимим є введення суспільства в оману заявами і натяками, що таким чином ми досягнемо відповідальності Росії за агресію.

Сьогодні в міжнародних судах вирішується лише питання відповідальності Росії за порушення окремих конвенцій. Рішень міжнародних суддів про відповідальність Росії за агресію не буде, й бути не може, оскільки вона відкинула пропозицію України про використання Міжнародного суду ООН для вирішення конфлікту, породженого російською збройною агресією.

Що ж може зробити Україна, використовуючи свої внутрішні механізми та механізми міжнародного права?

Сьогодні для відшкодування шкоди, якої за-знали громадяни України внаслідок російської агресії, може бути використаний Європейський суд з прав людини. Для реалізації відповідальності Росії перед Україною як державою ми повинні виконати «домашнє завдання». Що я маю на увазі? Україна, якщо ми себе поважаємо, повинна підготувати консолідовану претензію до Росії як держави агресора. Це складне завдання, оскільки необхідно зібрати всі докази, які свідчать про те, що Росія (незважаючи на те, що вона заперечує свій факт участі в агресії) справді здійснює агресію, її війська починали агресію і вони досі перебувають на території України; підрахувати всю шкоду, яка була спричинена триваючою агресією на території України, всі збитки, яких зазнає держава, ліквідовуючи цю шкоду, зафіксувати всі воєнні злочини щодо України. І, формально, пред’явити цю претензію Росії як державі-агресору. Питання, як і коли претензія буде реалізована, — це вже інше питання, але нині ми повинні точно знати, яких втрат ми зазнали конкретно і скільки Росія нам винна. Ми не знаємо, що трапиться через рік, два або десять.

Сьогодні наші друзі поляки ставлять питання про відповідальність Німеччини за знищення Варшави. Скільки років минуло з кінця Другої світової війни? Відповідь риторична.

Завершуючи, хочу сказати про те, що я давно говорю: Україна повинна працювати над запровадженням системних і дуже жорстких санкцій проти держави-агресора. Тільки тоді Україна матиме право вимагати, щоб санкції застосовували і збільшували Європейський Союз, США та інші члени міжнародного співтовариства.

У нас існує, на жаль, недолугий закон про санкції, який ухвалили у серпні 2014 року. Його ліпили поспіхом, не фахівці, він юридично дефектний. Треба ухвалити нову редакцію цього закону і виробити системну державну політику санкцій проти Російської Федерації.

А надзавданням української дипломатії має стати створення антипутінської коаліції, щось на зразок антигітлерівської коаліції, щоб реалізувати відповідальність Росії за злочини, які вона вже вчинила і чинить наразі проти окремих країн і міжнародної спільноти.

І це буде попереджувальний захід та превентивний інструмент для недопущення світової пожежі, яку Путін обіцяє розпалити.

Довідково. Володимир Василенко — український правник-міжнародник, заслужений юрист України, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор. Із 2006 по 2010 роки був представником України в Раді ООН із прав людини. У 2018-у обраний аудитором НАБУ за квотою Верховної Ради.