На батьківщині портвейну

Спланували поїздку так: кілька днів присвятимо Порту, а потім, узявши в оренду автомобіль, вирушимо дорогою вздовж океану в бік Лісабона, зупиняючись у малих і великих містах-селах. Про оренду авто та нічліги потурбувалися заздалегідь, скориставшись послугами кількох англомовних сайтів.

Ще у повітрі я відчула, що Португалія — неймовірно близька за духом країна і португальці — свої люди. Поруч зі мною в літаку сиділа молода жінка, мешканка Порту, з якою проговорили весь переліт. Дізнавшись, що ми вперше побачимо це місто і що в нас на прогулянку лише два дні, Летісія дістала блокнот та ручку й докладно намалювала нам мапу туристичних об’єктів, обов’язкових до відвідання. Вона із захопленням виводила вулиці і площі, собори й ресторанчики, де потрібно побувати, а заодно встигала показувати фото у своєму мобільному телефоні. Відчувалося, що вона дуже любить рідне місто і багато часу проводить у прогулянках ним з родиною чи друзями. До речі, той листочок з маршрутом потім дуже допоміг нам, і я досі бережу його про всяк випадок: може, колись комусь знадобиться.

Летісія, в свою чергу, з цікавістю слухала нашу розповідь про Україну й місто на березі Чорного моря та розглядала фото в моєму телефоні — якраз напередодні поїздки я знімала на камеру шторм, чайок, бакланів і сміливих купальників у холодній воді. З її виразу обличчя було зрозуміло: про Одесу чує вперше у житті.

Саме це враження про португальців — «свої люди» — і супроводжувало нас упродовж всієї подорожі... Можливо, секрет у тому, що у VIII столітті нашої ери цю землю заселили готи, які мігрували сюди з території нинішньої України? У будь-якому разі ми вдячні португальцям за гостинність, доброзичливість та відкритість, які ми відчували скрізь, де б не побували. Приємно вразив уже перший епізод. Господар, у якого ми винайняли кімнату, приїхав за нами посеред ночі, отримавши від нас повідомлення, що через надто пізню годину ми вирішили до ранку перечекати в аеропорту, а тим часом його дружина з рідним іменем Таня готувала «нічну» вечерю...

Перше ранкове враження від Португалії: ми — в раю! У сусідньому з нашим будинком саду було стільки великих незвичайних форм квітучих дерев, що у нас склалося враження — потрапили до самого Едему! Згодом до цього ми «звикли»; квітучі рослини різноманітних обрисів і найдивовижніших відтінків, велетенські кактуси, м’ясисті сукуленти прикрашали собою не лише окультурені людьми місця, а й спокійнісінько почувалися на безлюдних пляжах і полях, при дорогах і там, де, здавалося, давно не ступала нога людини. А пояснювалося все просто: у цій субтропічній зоні ми опинилися у найгарнішу її пору — цвітіння. Одночасно з буянням квіту, на деревах висіли і валялися просто під ногами різноманітні цитрусові, які, подумалося, ростуть тут чи не на правах бур’янів: лимони, апельсини, цитрини. Місцевим, мабуть, ліньки їх не лише зривати, а й навіть піднімати з долу.

Порту — одне із тих сповнених таємничою красою міст, у якому хочеться провести якомога більше часу. Прогулянки по історичному центру Рібейра, що внесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, подарували чимало нових вражень. Уявіть собі: первозданний вигляд міста не змінювався впродовж кількох століть, ніяких тобі «сталінок», «хрущовок», «кадорів», жодної сучасної багатоповерхівки. Привітні дідусі й бабусі годують голубів, визираючи із старовинних вікон високих будинків, що більше схожі на шпаківні, ніж на людське житло, вузькі темні вулички, де з вікна до вікна простягнуті шнурки з білизною, запах смаженої риби з маленьких ресторанчиків, біля яких збираються місцеві коти та маргінали…

Життя в цьому місті тече повільно, як вода у річці Дору, що перебігає через Порту і впадає в океан. І містяни, як та річка, також нікуди не поспішають, насолоджуючись тим, що відбувається тут і зараз...

Як не дивно, але в цьому розслабленому й романтичному місті нікого не дивує питання: як пройти в бібліотеку? Більше того, біля будівлі, на яку нам показали, зібралася чимала черга...

«Бібліотека Гаррі Поттера» — так називають книжковий магазин родини Лелло, розташований у центрі Порту, — один з найгарніших у світі. Саме ця книгарня надихнула письменницю Джоан Роулінг і стала прототипом Бібліотеки Хогвартса у знаменитому романі про Гаррі Поттера. Інтер’єр старовинної крамниці занурює у дивовижний світ готики й зачаровує. Стіни, полиці, сходи, стеля — все тут прикрашене чудернацькою різьбою і пишним декором. Вітражна стеля пропускає всередину різні відтінки світла і робить магазин ще магічнішим, подіб-ним до храму. І справді, крамниця Лелло — це книжковий храм. Навіть попри юрби туристів, хочеться побути тут якнайдовше з книжкою в руках. Стелажі з виданнями височать до самої стелі, тож щоб дістати якесь зверху, доводиться залізати на драбину... Можна сидіти з книжкою нагорі, просто на драбині, можна гортати її, примостившись у зручному шкіряному кріслі. Література — на різні теми, фахова, наукова, художня написана різними мовами — тут кожен знайде для себе томик, який захоче взяти з собою. Мабуть, це єдина у світі книжкова крамниця, у якій великі черги і вхід до якої коштує 4 євро. Втім, якщо купиш книжку — гроші за вхід повернуть!

Неподалік від «Бібліотеки Гаррі Поттера» — Церква ордену босих кармелітів, навіть дві церкви, розділені будинком завширшки один метр. На відміну від величних французьких та іспанських храмів, португальські церкви мають якийсь домашній вигляд. Позолочені статуї у стилі бароко, прикрашені квітами, місцями затерті, місцями припалі пилюкою...

Одна з найпошанованіших святих у Португалії — Божа Матір, що з’явилася трьом пастушкам у 1917 році в містечку Фатіма. У португальців існує дивна традиція: вони вірять, що хвора людина поздоровішає, якщо на вівтар Божої Матері Фатім-ської покладе копії хворого органа чи частини тіла. Тож вівтар Фатіми у церкві кармелітів повністю завалений білими восковими вухами, головами, ногами. Побачила також очі, шлунок, серце, легені, а ще — воскові ляльки, що нагадують немовлят.

— А коли у людини, наприклад, геморой або ж хвороби статевих органів? Що ж тоді вони кладуть на вівтар? — якось посоромилися ми поцікавитися в місцевих жителів, залишивши це запитання без відповіді...

Насправді ж Португалія з часів колонізації перебуває під впливом африканських релігійних традицій, тож віра у тотеми та поклоніння ідолам — мабуть, звідти. Ставлення до Бога, до святих як до добрих чарівників, що прийдуть, допоможуть, зцілять, як ми зрозуміли, одна з національних рис португальців...

Старе місто лежить на пагорбах, що спускаються в долину річки Дору, на берегах якої розташовані велетенські виноградні плантації і знамениті на весь світ портвейнові заводи. Із задоволенням ідемо пішки через найгарніший у Порту міст короля Луїса до Центру виробництва портвейну — Віла Нова ді Гайя. Прогулянка старими кварталами цієї частини міста, покритими червоною черепицею, наче переносить у давні часи... І хоча жодна з нас — не фанатик солодких десертних вин, але як бути в Порту і не спробувати справжнього місцевого портвейну? Особливо — якщо дегустація відбувається з видом на широченну річку, якою неспішно пропливають кораблі, та ще під розкішний захід сонця й акомпанемент португальської гітари?.. У цьому місці хочеться поставити три крапки і помовчати...

Ще одне португальське диво — це керамічна плитка азулежу, якою викладені фасади будівель. Це мистецтво, до речі, виникло під арабським впливом ще 500 років тому, але набуло власних, притаманних лише Португалії, рис. Стіни храмів і приватних будиночків, королівські палаци й вокзал — усе викладене кера-мічною плиткою розміром 14 на

14 сантиметрів, часто — біло-голубих відтінків, яка сяє-виблискує на сонці. Залізничний вокзал Сан-Бенту, відкритий у Порту в1916 році, більше нагадує музей, аніж місце, з якого треба швиденько кудись їхати. 20 тисяч плиток азулежу, якими прикрашені вокзальні стіни, розписані художником Жоржем Колесом. До слова, на цю роботу в нього пішло понад три роки.

Ще більше закохалися ми у Порту, коли побачили, що з його центру якихось півгодини до Атлантичного океану, до безлюдних пляжів, диких й облаштованих, усипаних мушлями, гарними камінчиками, білим піском.

Одного дня, взявши в оренду за невеликі гроші маленький автомобіль, ми зібралися вирушити в напрямку Лісабона. Але Порту не відпускав. Нібито правильно прокладаючи собі дорогу з допомогою «гугл»-карт, ми блукали, уже втретє опиняючись у старому місті, біля одного й того ж округлого будинку, викладеного плиткою азулежу, на вузенькій вуличці, що закінчувалась тупиком. Місцеві дідусі намагалися португальською пояснити, куди нам їхати, але після їх пояснень, максимум через півгодини, ми знову опинялися в тому ж тупику. З радістю, мов рідного, побачили чоловіка середніх років, який, сидячи на сходах свого будинку, розмовляв з донькою, і звернулися до нього з нашою проблемою. На щастя, він розумів англійську.

— Я не зможу вам пояснити, як виїхати звідси, — відповів. — Це складно... Трохи помовчавши, скомандував доньці:

— Сідай в авто!

— А ви їдьте за мною, — запропонував нам.

Наш провідник сів у власну машину і довго плутав вузькими вулицями, а ми за ним, поки за якийсь час не виїхав на широку трасу, де був вказівник з написом «Лісабон».

Лише тут, поморгавши фарами, зупинився, щоб повернутися додому. Ми подякували нашому провідникові та його маленькій донечці за те, що в неї такий привітний та щиросердний тато...

З теплим відчуттям у серці вирушили далі, на південний захід, де на нас чекали нові пригоди і незвичайні, ще не відкриті нами місця.

Ольга ФІЛІППОВА.

Порту, Португалія — Одеса, Україна.

Світлини Галини ЮДІНОЇ.