Синдром війни

По дорозі до села Великий Ключів ми зупинилися біля старої каплички. Не так давно місцеві активісти збили з неї табличку з ідеологічним написом часів СРСР. Мовляв, встановлена в пам’ять селян, які загинули від рук «українських буржуазних націоналістів». Здавалося б, цей факт може породити лише одне питання: чому не зробили цього раніше? Як вона примудрилася провисіти ще понад чверть століття після проголошення Україною незалежності?

Але це як для кого. Коли ми стояли біля каплички, до нас підійшов місцевий мешканець і почав висловлювати своє невдоволення: яке мали право зруйнувати те, що колись зробила достойна людина? Один з бійців АТО отетерів від такого зухвальства. Потім опанував себе і почав пояснювати, що під час війни не варто підігравати окупантам. Капличку ж ніхто не чіпає, а ось напис треба відкоригувати. На що місцевий навів аргумент: у той час комуністична влада масу старих каплиць поруйнувала, не кажучи вже про те, що ніхто не дозволяв ставити нові, й лише такий «ідеологічно правильний» текст дозволив цій каплиці простояти до наших днів.

Ось вам і матеріал для роздумів. Галичина на 28-у році незалежного існування, виявляється, може зіткнутися з такими проблемами… У Польщі це було б можливим? Думаю, ні. А тут доводиться зважувати: що важливіше для наших селян — національне чи релігійне? Колись треба було робити нелегкий вибір, тепер же можна гармо-нійно поєднати одне з іншим. Головне — щоб Путін сюди не ліз.

Символічно, що біля пам’ятного хреста у Великому Ключеві зібралися люди, так чи інакше причетні до шахтарського краю. Ольга Золотарьова — сама звідти. У Геннадія Романюка — мама з приазовських греків. Отримала освіту на Донбасі, а потім її скерували на Прикарпаття. Щоб виховувала школярів у радянському дусі. Проте, видно, система дала збій, бо гречанка виростила двох українських націоналістів. Старший син — Геннадій Романюк — один з найактивніших українських діячів на Коломийщині, грецька кров йому не заважає активно боротися з «ватниками».

Вшанувати пам’ять загиблих повстанців приїхали й хлопці, які воювали на Донбасі. Небагато вони чули про «Сірого», але тепер знатимуть, що син донецького краю воював і за їхнє Прикарпаття.

Згідно з історичними довідками Іван Кулик (псевдо «Сірий») народився в с. Грабове Шахтарського району Донецької області. Служив офіцером Червоної армії у званні старшого лейтенанта (за іншими даними, був капітаном). Потрапив у німецький полон. За першою версією, з групою полонених утік з концтабору й дістався Карпат. Серед утікачів був член ОУН, який і привів полонених до повстанців у район Коломиї. За іншою — групу полонених, яку німці етапували до Райху, відбив підрозділ УПА. У тій групі був і Кулик. Це сталося орієнтовно восени 1943 року. Із 1946-го був військовим референтом, згодом — референтом пропаганди Коломийського окружного проводу. У жовтні 1950-го отримав звання сотника УПА й став окружним провідником повстанців Коломийщини.

Восени 1951 року «Сірий» разом з побратимами був оточений загоном НКВД. Загинули всі, підірвавшись у криївці.

За збігом обставин, того дня у мене зі собою була тематична сторінка «Дивосвіт» (у складі переважно російськомовного «Собеседника Измаила», що на Одещині), і я звернув увагу на вірш про Афганістан:

Життя листки перегортає,
А біль Афгану — на віки...

Подумав: ця тема була дуже «розкручена» ідеологами КПРС. Кремлівські вожді посилали хлопців на смерть, але тих, хто вижив, таки трохи шанували. Принаймні, створили потужний культ афганців:

Ти — вічний біль, Афганістан,
Ти — наш неспокій,
І не злічить глибоких ран
В борні жорстокій...

Гарні рядки. І приємно, що на Одещині дехто пише українською. Але ж та війна, по суті, була загарбницькою, і саме вона зруйнувала Радянський Союз. Як на мене, то нинішні учасники АТО заслуговують набагато більшої поваги, ніж афганці. Адже не завойовували чужу землю, а захищали рідну. Це — сіль землі української! Це наша надія. Бо оті 300 тисяч вояків, які пройшли через Іловайськ, Дебальцеве, Широкине, ті, що захистили нашу землю від путін-ської орди, якраз і могли б скласти кістяк військової касти. Натомість запущені процеси штучного розмивання та атомізації цього, надто цінного для існування нації, «воєнізованого» материка. Відкривають справи — нібито за зберігання зброї або ще за щось. І хто від цього виграє? Олігархи — можливо. Але точно не народ.

Тож нинішня війна для українців набагато трагічніша, ніж оті десять афганських років. Водночас, не настільки трагічна, як повоєнна боротьба УПА. Все ж таки життя в умовно «своїй» державі — це набагато краще, ніж брутальна московська окупація. Просто треба розуміти, що патріотам найближчим часом не слід розраховувати на комфортне існування.

Увечері після освячення па-м’ятного хреста був свідком суперечки в кафе. Один з відвідувачів просив музиканта виконати російською пісню «Белые розы». Той відмовився, зіславшись на те, що триває війна з Росією, а він встиг повоювати на Сході. І втратив там чимало побратимів. Місцевий «ватник» (до речі, україномовний) був добряче напідпитку і хотів навіть зірвати нагороди на грудях у воїна-музиканта. Люди ледве заспокоїли те агресивне створіння.

Але наведений факт лише підтверджує думку: якщо по-дібне можливе навіть у Галичині, то захистом українських воїнів в умовах Південного Сходу повинна займатися спеціальна державна структура. Переконаний, у воюючій Фінляндії в 1940 році навряд чи хтось з фінів наполягав би на виконанні російської пісні. Лідер нації Маннергейм сер-йозно дбав про міцний тил, а народ сприймав його зусилля з розумінням. Нам же цьому треба ще навчитися.

Сергій ЛАЩЕНКО.