Смолоскип супротиву

Радянська пропаганда анічогісінько не сповістила тоді про трагедію, більше того — було зроблено все, щоб свідки акту громадянської непокори якнайшвидше «забули» те, що бачили. Однак закордонні інформагентства відразу рознесли новину про те, що «громадянин України Василь Макух, протестуючи проти совітського комуністичного режиму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед безпрецедентним і мужнім вчинком українця схиляє голови вся світова спільнота».

Через два місяці, 16 січня 1969-го, у Празі акт самоспалення вчинив 20-річний студент філософського факультету Карлового університету Ян Палах. Цей інцидент отримав світовий розголос.

Василь Макух був родом із села Карів Сокальського району, що на Львівщині. У 1941-у йому сповнилося 14. Під впливом рідного батька і сусідів — братів Миколи та Петра Дужих — вступив до лав УПА, за що вже по війні, схоплений енкаведистами, був засуджений на 10 років сибірських таборів.

Там, у засланні, зустрів дівчину Ліду з Дніпропетровська, засуджену за те, що підлітком, потрапивши в оточення, співала перед німцями, щоб вижити. Після таборів Василеві Макуху було заборонено повертатися на Львівщину, тож оселився він з дружиною в тодішньому Дніпропетровську.

Працював на заводі вогнетривів, потім — слюсарем. У Дніпропетровську його знали як «отпетого националиста», бо принципово розмовляв українською і вимагав від влади відкриття в місті для своїх дітей україномовних дитячого садочка та школи.

Останньою краплею, яка штовхнула Василя Омеляновича на акт самоспалення, стала кампанія «гнівного осуду» роману Олеся Гончара «Собор», що вийшов у світ в січневому номері журналу «Вітчизна» за 1968 рік, та придушення танками «Празької весни».

Напередодні трагедії він побував у рідних на Львівщині, де й прихопив банку з бензином.

Один анонімний самвидав стверджує, що у Макуха в Києві була призначена зустріч — 6 листопада готувалася маніфестація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, але хтось видав організаторів і їх напередодні заарештували. Й тоді Василь Макух пішов на Хрещатик сам. Існує також версія, що він писав передсмертну записку, яку поклав до кишені, але вона або згоріла, або була вилучена і знищена кадебістами.

Як свідчить журналістка Ганна Черкаська, вдова Героя — Лідія Макух — зізнавалася, що Василь свідомо готувався до цього чину багато років:

«Він не хотів одружуватися зі мною. Постійно повторював: «У мене завдання. Я загину». Все ж таки через мою наполегливість ми одружилися. Коли стало відомо, що в нас народиться друга дитина, він зітхнув: «Як же тобі важко буде без мене».

І дійсно, було так важко, що й уявити собі неможливо. Він постійно готувався до того, що я залишуся сама — вдовою. Будував хату, облаштовував житло й ніколи мені не говорив нічого про свої справи, бо знав, що після його смерті мене допитуватимуть і катуватимуть. Цим він мене й урятував, бо допитували мене безліч різні слідчі, але не катували, оскільки відразу кожному з них ставало зрозуміло, що я дійсно нічого не знаю. А сестру його рідну катували так, що вона померла від побоїв.

За мною все одно стежили. З вікон сусідніх будинків фотографували — фіксували все, що в нас робиться у дворі. Поховання Василя теж фотографували. Домовину в хату не дозволили внести і кришку не дозволили відкрити. Так у закритій домовині й поховали.

Тільки багато років потому, коли я вже могла відвідати рідне село Василя, я почала трохи розуміти, хто і що таке мій чоловік. Там до мене підійшов місцевий чолов’яга, спитав, хто я і звідкіля. За мене відповіли: «Та це ж вдова Василя Макуха». Чоловік став на коліно, поцілував край мого плаття і мою руку. Підвівся і сказав: «Василь — свята людина!».

Ця історія довго залишалася засекреченою в архівах КДБ. А через десять років, 21 січня 1978-го, на знак протесту проти антиукраїнської політики тодішнього Радянського Союзу спалив себе житель Калуша Олекса Гірник. Сталося це на Тарасовій горі в Каневі.

26 січня 2017-го на Хрещатику, на будинку, поруч з яким Василь Макух вчинив самоспалення, встановили меморіальну таблицю. Цього року його іменем назвали у Празі пішохідний міст через річку Ботич. Про долю Василя Макуха розповідає виставка Українського інституту національної пам’яті «За нашу і вашу свободу», приурочена 50-літтю придушення радянськими танками «Празької весни».

Джерело: http://memory.gov.ua.