Гопниця з «Поскоту», або Незникоме жахіття мови

Отже, вона його любила… Дуже, сказати б, оригінально, так, як уміла. Бо ж, звісно, кожен любить по-своєму. Вона — це гопниця з Поскоту (даруйте, цю самоназву селища вписано у контекст вистави — для одеського нібито «колориту», так само, як «гопниця», та поряд з такими «перлами», як «у Кивалова — не кидалово», «все красиво, когда у папи ксіва», «обичноє муділо із Ізмаіла» тощо. А ще — «стріптіз-мєдляк» на столі. Попри те, що чимало одеситів не сприймають таку вульгаризацію назви місця їхнього проживання). І — до слова — що таке гопниця, гопник? Це, згідно з Вікіпедією, «жаргонне слово російської мови, що означає представників міського прошарку низького соціального статусу, малоосвіченого і такого, що не має моральних цінностей та складається з агресивної молоді (підлітки), якій притаманні кримінальні риси поведінки». Головна героїня вистави на ім’я Таня трохи таки не підпадає під це визначення.

Але нехай. Наша Таня вчиться у коледжі, а у вільний час приторговує рибою на ринку «Сєвєрний», бо мати її померла, а батько — невихмелюваний алкоголік (неперевершений у цій ролі — заслужений артист України Ігор Геращенко). Вона агресивна, вміє постояти за себе; Таня, між іншим, дівчина ще незаймана, чим неабияк пишається. Вона — дитя нашого часу, розхристаного, невлаштованого як слід. Утім, каже вона, не так і важливо, що буде далі. Дівчина прагне якоїсь небуденності, сильного почуття, краси й чистоти стосунків. Тож цілком зрозуміло, що ця її любов до свого викладача філософії була майже неминучою. Актриса Марина Клімова щира у кожній мізан-сцені, правдива і чесна у всьому, що робить на кону. У своєму коханні до Сергія (артист Вадим Головко) вона по-дитячому безпосередня і по-дорослому, навіть по-жіночому, мудра.

А він — він не любить нікого. І нічого. Інфантильний, безвольний, якийсь наче недорікуватий, легко піддається чужим впливам. Назагал — мерзотник. Його мета — «сваліть» звідси, тобто виїхати за кордон. Для цього потрібні гроші. Єдиний друг Славік (артист Кость Кириленко), наркоман і мажор, який рятується від «душевного вигорання», себто від нудьги, пропонує варіант, як їх отримати. Для цього треба спокусити Таню (неповнолітню, до речі, дівчину), викласти відео в соціальних мережах для усезагального огляду й отримати гроші. Сергій легко погоджується, не завдаючи собі труда поміркувати над моральністю та наслідками такої пропозиції. Важливішим для нього є інше: якомога швидше покинути нелюбу країну, в якій він викладає дітям філософію, завважте. Можна собі уявити, яким істинам навчає підлітків цей, з дозволу сказати, педагог. То чи можна чекати від цього «філософа» якихось настанов дітям про патріотизм, про порядність і чесність, моральність?.. Та й за що ж її любити, свою країну? Навіщо думати про її майбутнє й прагнути робити щось посильне для його наближення? За що любити свій «Поскот» — чи з прописної літери, а чи й з малої (хоча й офіційна його назва на честь червоного бандита Котовського теж не краща)? Хочеш виїхати? Зароби будь-яким способом — підлістю, зрадою, використай першу щиру любов юної своєї учениці, спокуси її, і не має значення, що буде далі…

А ще тут є закоханий у Таню Костя, котрий відсидів свій речинець за вбивство з безпідставних ревнощів і щойно оце повернувся. Непередбачуваний, імпульсивний, наскрізь просякнутий в’язничною атмосферою. Увірвався на урок і побив свого суперника. До слова сказати, артист Володимир Романко явно переграє у своїй ролі. Цей любовний трикутник, назагал, якийсь такий — з кримінальним відтінком. Сергій ще підлітком вбив на пляжі хлопчика зі свого двору й разом з товаришами прикопав десь у піску. Й навіть Таня в дитинстві холоднокровно вбивала котів — цілком свідомо й отримуючи від цього задоволення. У кожного на руках, як бачимо, якась кров.

Такий-от дивний сюжет цієї вистави. І хто тут Дракон, а хто Лицар, важко сказати, ми лише знаємо, що між ними — Принцеса. Котра мусить загинути. Згідно із законами — чого? Жанру, драматургії, життя нашого, на об’єктивне відображення якого — хоч від неї цього й не вимагалося — претендує вистава? От лише у труну лягає наш «філософ» — живим, звісно, і символіка тут доволі прозора: він помер для своєї батьківщини. Звідтіля він телефонує додому. До слова сказати, артистка Ірина Олійниченко, яка грає роль матері «філософа», намагається вдавати справдешню одеситку, але трохи не дотягує. А єдиний, кому в цій країні добре живеться, то це мажор-наркоман.

Що ж, нібито все тут на місці? Все, як у житті? Глядачі аплодують і розходяться. Завтра, позавтра вони забудуть і цю виставу, і її штучно створену проблематику з колоритом нібито одеським, а насправді — пришитим білими нитками. Вистава призначена для молоді, але що вони візьмуть з цього перегляду? Мертва Таня — єдина позитивна героїня. Вбито першу чисту любов. Усі ж інші залишаються, як кажуть, при своїх інтересах.

ІІ

З чого починається театр? Та класична відповідь на це запитання, яку ми всі знаємо, давно стала загальником. Сучасний театр починається з концепції. Яка вона у нашого одеського українського театру — тут варто виділити саме це слово: українського — цього ми не знаємо. А яка в нього репертуарна політика - мимохіть виникає запитання, коли уважно подивитись на діючий репертуар цього театру, покликаного самим існуванням своїм нести українську культуру, національний характер та продовжувати лінію, розпочату патроном театру Василем Васильком, учнем Леся Курбаса. Тобто, у кожній виставі дбати, передовсім, про національну складову, національну основу. Чомусь таки називається театр українським, й не лише тому, що має нести тут, в Одесі, українське слово — хоча, як переконуємося частенько, ця шапка Мономаха для нього важкувата. Чи, може, це вже застарілі поняття: концепція, репертуарна полі-тика?..

Як би там не було, але український театр в Одесі мав би починатися зі Слова. Українського Слова. (Не забуваймо до того ж: це державний театр). Адже саме словом — україн-ським словом — звертається театр до глядачів. Та от біда: воно тут почувається ніби приймаком. Українська мова звучить лише зі сцени — під час вистав. Навіть репетиції ведуться російською. Нею ж спілкуються між собою й актори. Певна річ, не можна вимагати, щоб люди поза їхньою роботою розмовляти українською, якщо вони до цього не звичні. Але ж і робота, погодьтеся, специфічна. Ук-раїнський театр мав би бути в Одесі домом української мови, а проте, вона в ньому все ще мало не пасербиця. Для прикладу: коли у виставі має звучати пісня, то, як правило, не знаходиться пісні саме української. Не стала винятком і ця постановка. Досить часто й актори, й представники адміністрації театру, запрошені на телебачення, забувають про те, що представляють там саме український театр. Та що й казати: візьміть театральний квиток — окрім назви спектаклю, нема там жодного україн-ського слова.

Можна що завгодно говорити: що Одеса, мовляв, російськомовне місто, що така склалась традиція тощо. Але ж молоді актори приїздять сюди не лише зі зросійщеного Дніпра (хоча, їдучи працювати в український театр, мусять добре володіти українською мовою). А режисерів запрошують на постановки зі столиці Української держави, а не сусідньої, як це було, наприклад, з виставою «Про любов — ні слова» з її ностальгією «как хорошо в странє совєтской жіть».

Й ось тут ми знову повертаємося до одеської прем’єри киянина Стаса Жиркова. Режисера талановитого і, без сумніву, дуже сучасного, котрий щоразу своїми постановками викликає захоплення глядачів та підвищену увагу театральних критиків. Вистава «Вона його любила» — дуже не-однозначна. Передовсім, неякісний матеріал, та ще й відчувається якийсь поспіх. А от чому вона йде якоюсь неймовірною мішаниною російської, огидного суржику та ненормативної лексики, тобто російського мату, якщо називати речі своїми іменами, — незрозуміло. Української лексики тут хіба відсотків двадцять. Сказати, що це дивує — значить, нічого не сказати. Це буквально приголомшує, обурює. Так, пояснюють тут, зараз спілкуються люди, а насамперед — молодь. Вельми сумнівна концепція, до того ж і молодь різна. Одні спілкуються нормальною розмовною мовою, хоч російською, хоч українською, інші — матюками — все тут залежить від культури людини. То на кого нам орієнтуватися? Чи є культурними людьми герої вистави? Посудіть самі: викладач філософії, мажор з т. зв. «вершків сус-пільства»… Звісно, учениця колед-жу, яка торгує рибою на ринку «Сєвєрний», не може не знати «поганих» слів. Але чи кореспондують вони з високим чистим почуттям Тані?

Питання мови — кардинальне питання. Останнім часом чомусь з’явилася тенденція використовувати у творах кінематографа, на театральнім кону, в художній літературі ненормативну, або, як раніше казали, нецензурну лексику — отой нікчемний мат, який ніколи не був характерним для українців. Культура має почуватися до обов’язку промовляти літературною українською мовою й лише у певних ситуаціях — там, де цього вимагає статус персонажа — застосовувати, скажімо, сленг чи жаргон. Утім, чом би не використовувати питомо українську лайку? Суржик, а передовсім — мат мають бути поза законами моралі. В той час, коли суспільство, долаючи неабиякий опір всередині себе самого (наслідки кількасотрічного колоніального становища), відновлює верховенство української мови, такі речі є неприпустимими, вони — складова отієї гібридної війни. Агресорові, як відомо, потрібні не території, йому потрібні наші душі, позбавлені будь-яких національних ознак. Тож використання ненормативної лексики на сцені, так само, як і суржику, не має ніяких виправдань — за будь-яких умов. Завжди можна знайти засіб, як достовірно показати оту саму правду життя.

І насамкінець. Коли вже постала така необхідність витягнути на сцену всю оту, за висловом відомого режисера, «рвань» — а це, треба визнати, все-таки цікавить глядачів, — то чи була необхідність адаптовувати саме цю білоруську п’єсу?

Роман КРАКАЛІЯ.