Лев Славін — письменник з української Одеси

«Но, конечно, на Одессе, при всей национальной пестроте ее, лежал явственный украинский отпечаток. В крестьянском хлопце, в капитане дальнего плавания, в университетском профессоре вдруг проглядывал сохранившийся во всей чистоте тип запорожца из казацкой сечевой вольницы — весь этот сплав удали, юмора, силы, поэзии» (Л. Славин. «Мой Олеша»).

По-друге, мало хто так дотепно висміяв російсько-імперський міф Одеси, як Л. Славін, міф, який стараннями губарей та К0 нині старанно плекають. Навіть оголошують символами Одеси такі «новодєли», як пам’ятник Суворову на початку одного з міських районів його ж імені.

Дісталося від Л. Славіна і совко-соцреалізму, який нині велика частина одеського істеблішменту плекає «на прозапас», за принципом: «Лишь бы не украин-ское. Враг не пройдетЪ». І тепер ця спадщина виступає як символічне маркування «русского города Одессы» з її недокомунізованим гербом (хоча я загалом проти будь-яких «гербів, прапорів і т.п.» окремих міст та сіл. Вистачить загальнодержавних символів).

З оповідання Л. Славіна «Одесские гасконцы»:

«Одесские памятники делятся на до-революционные и по-революционные.

До: герцог Ришелье, стоящий на бульваре в нижнем белье древнеримского образца, и Пушкин, на бронзовом лице которого застыла маска отвращения. Отвращение относится к скульптору, которому удалось сообщить памятнику незабываемое сходство с канцелярской чернильницей.

По: богиня Диана с тремя собачками, воздвигнутая у бульвара на десятом году Октябрьской революции, и каменная львица в городском саду, обращенная мощным задом к кафе «Меркурий», что должно знаменовать собой презрение к частновладельческому капиталу.

Самый большой памятник в Одессе — фельдмаршал Суворов на коне, помещающийся во дворе жилтоварищества №7 по Софиевскому переулку. Гигантский конь скачет, распустив по ветру бронзовый хвост, что представляет немалое удобство для домашних хозяек, просушивающих на хвосте белье. Безумное лицо фельдмаршала задрано к небесам, в огромных глазищах ласточки вьют гнезда, древко победоносного знамени украшено отличной (радио) антенной.

Памятник этот был закончен скульптором Эдуард-сом 1 марта 1917 года, вследствие внезапного падения популярности фельдмаршала среди трудящихся масс остался здесь во дворе, подле ателье. Он причиняет немало огорчений домоуправлению, ибо не поддается никаким законам об оплате жилплощади, включая сюда целевой сбор и коммунальные услуги. Не платит, да и только. Гасконец!».

До речі, відома «Интервенция» Л. Славіна містить завуальований великий сарказм щодо фанатиків білої та червоної Росій.

І що показово: Лев Славін написав повість про борця за волю поляків Ярослава Домбровського, а сучасні одесити назвали вулицю в Одесі іменем ката польського народу генерала О. фон Лідерса та ще й встановили пам’ятник Єкатерині ІІ і тримаються сьогодні за все це як за бабусину спідницю.

Написав Л. Славін і про О. Герцена, лондонського емігранта, нещадного критика імперської Росії, прихильника українського національного руху.

Загалом, Л. Славін цінний ще й тим, що як учасник обох світових війн не належав до творців ідеологем у стилі сучасного російського «можем повторить», а натомість описував війну без прикрас, війну як гуманітарну катастрофу, і це більше вкладається у сучасне гасло «Ніколи знову!» та символи — червоні маки, які протистоять помпезним одам про «великую отечественную» і т.п.

Навряд чи Л. Славін сподобається і тим, хто мріє про утвердження в Україні совєтського комуністичного раю на кшталт сучасного путнісько-російського. Бо у 1966 році Славін підписав знаменитого листа на захист дисидентів Синявського та Даніеля, які, власне, і викривали «принади» «советского рая».

Ось такий він був, Лев Славін, одесит, хоча про це тепер мало хто згадає за тезами про «коренного одессита, одесского писателя, по произведению «Интервенция» которого был поставлен фильм с участием нашего Высоцкого». Також з великим наголосом будуть писати про його приналежність до «юго-западной школы одесских писателей», звичайно, не без ідеологічного прицілу, попри те, що це є штучним конструктом, який може і має бути переосмислений і переназваний у контексті розвитку української культури, як і багато інших подій, явищ, фактів й осіб історії України та її невід’ємної частини Одеси, що має еволюціонувати колись з «Гасконі» (символ хвастовства та позерства) до конструктивності та справжньої, а не показної любові й поваги до культури свого міста і країни.

Олександр МУЗИЧКО,
кандидат історичних наук, доцент.