У ніч на Покрову 1618-го...

Увага московитів зупинилася на синові польського короля Сигізмунда ІІІ — Владиславові. З Москви до Смоленська (на той час Сигізмунд ІІІ стояв з військами під Смоленськом, вирішивши піти війною на Московську державу) до польського короля відрядили посольство на чолі з митрополитом Філаретом і князем Голіциним з проханням дати королевича Владислава на московський престол на таких умовах: поважати православну віру; не позбавляти бояр їхніх споконвічних прав; нікого з московитів не страчувати; укласти союз між Московією і Польщею; вигнати з країни всіх самозванців. Але Сигізмунд ІІІ думав лише про те, щоб насадити в Московії католицизм (бо сам був фанатичним католиком) і вижити звідти православ’я. Не вірячи в те, що син зможе впоратися з таким завданням, він оголосив, що сам бажає бути московським царем.

Тоді московити обрали собі царем Романова. Відтак розпочалася запекла боротьба Московії з Польщею. Польський король послав углиб Московського царства військо під орудою королевича Владислава й гетьмана Ходкевича добувати цареву корону. Але воно, не отримавши плати за службу, пішло геть, залишивши напризволяще королевича. Відтак для порятунку Владислава польський уряд звернувся по допомогу до єдиної тоді військової сили, завжди готової до бою, — запорожців. Турецький історик XVII ст. Нейма зауважує: «Можна стверджувати напевно, що нема на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці… Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки своїй хоробрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних у цьому світі». Не менш вражаючими були й подвиги на суші.

Ось тут і виступив на історичну арену славнозвісний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

Історик Дмитро Бантиш-Каменський пише про нього так: «… великий духом, розуму надзвичайного, добрий, спритний, неговіркий, ворог розкошів, норову жорсткого, несамовитий, готовий пролити кров за найменший злочин».

Народився він поблизу Самбора. Навчався в Галичині, пізніше — в Острозькій, яка тоді вважалася найкращою за своїми вченими силами. При ній навіть була власна друкарня. У 1601 році Сагайдачний подався на Січ. Уперше його ім’я стає відомим 1605-го, коли запорожці здобули турецьку фортецю Варну, потім — Кафу (Феодосію). Приблизно в 1606-у згадується в літопису Самійла Величка як козацький гетьман. Є відомості про те, що після знаменитого морського походу на Кафу в 1616-у, в якому Сагайдачний здобув славу умілого ватажка, його обирають гетьманом. У 1616-у двічі ходив з козаками на Чорне море, «завдавав багато шкоди татарам, спустошив багато міст». Дивовижну сміливість, швидкість усіх козацьких походів на Крим та Туреччину можна пояснити лише тим, що на чолі запорожців стояв такий геніальний тактик, як Петро Сагайдачний.

На той час козацькі сили зросли вдесятеро порівняно з тим, що були до нього. Прихильник суворої дисципліни Сагайдачний поклав край бунтівній вдачі запорожців, змусивши їх визнати його верховенство. Однак найвидатнішою заслугою гетьмана було те, що дивився на козаків не лише під кутом зору їхніх особливих станових інтересів, але і як на потенційних рушіїв українського суспільства загалом. Саме він об’єднав військову потугу козацтва з усі-ма соціально-полі-тичними силами України. Це дало змогу успішно боротися з Туреччиною та змусило поважати його і в Польщі.

Й ось коли Владислав залишився під Москвою без війська, грошей, продовольства, добромислі люди разом із Сигізмундом ІІІ вирішили звернутися до козацького війська та його ватажка, уславленого в боротьбі з турками гетьмана, щоб визволити королевича.

Сагайдачний, вислухавши поляків, не одразу погодився. Він поставив перед ними такі вимоги: розширення козацької території; свобода для православної віри; збільшення кількості козацького війська; визнання Польщею судової та адміністративної автономії України.

Слід зазначити, що в той час, коли Сагайдачний зі своїми полками йшов на Москву, Україна не належала Московії й була для неї іноземною державою. Тоді Україна й Запорожжя складали одну державу з Річчю Посполитою і військо запорозьке іменувалося «Військом його королів-ської милості».

Потрапивши у скрутне становище, король і сейм зголосилися на всі ці вимоги й прислали військові клейноди — булаву, бунчук, печатку, знамено. Сагайдачний зібрав 20-тисячне військо і в серпні 1618 року рушив на землі Московського царства. На своєму шляху козаки взяли багато міст, а які, не здолавши приступом, обійшли. Відтак 20 вересня гетьман прибув до решток польського війська і з’єднався з королевичем Владиславом, який розташовувався за сім верст від Москви. Там зчинилася паніка. Сигіз-мунд ІІІ доручив Сагайдачному облогу Москви. Приступ призначили на 1 жовтня, в ніч перед святом Покрови Богородиці. Опівночі гетьман підійшов до самого міста й зупинився біля Арбатських воріт. Уже було віддано наказ про штурм, уже були виламані петардою Острожні ворота, й козаки розпочали приступ. Але Сагайдачний раптом звелів припинити облогу і відступити. Чому? Що сталося?

Тогочасні джерела нічого не пояснюють. Є лише здогадки істориків. Одна з версій така. Приступ почався 1 жовтня, коли в усіх церквах Москви задзвонили дзвони, і запорожці, які дуже шанували храмове свято Покрови Пресвятої Богородиці — і на Січі, і в поході, — зачувши ті дзвони, потягнулися до своїх шапок, аби зняти їх з голів, піднесли руки, щоб перехреститися, і вирішили припинити кровопролиття своїх братів по вірі.

Натомість один з біографів Сагайдачного, Іван Каманін, стверджує, що гетьман був великим політиком, свідомим свого покликання і відповідальності за долю України та Запорожжя. Він бачив, що доля України й Січі залежить, з одного боку, від Польщі, з іншого — від Московії і що справжнім володарем подій буде той, хто зуміє стати між цими державами і видобути користь для України та Запорожжя з тієї й іншої сторін. Як підданий польсько-литовського королівства гетьман виконав усе, що вимагали від нього: прибув у саме серце Московії, порятував честь і свободу королевича, а відтак вважав свою роль закінченою. Він не бажав повного приниження Москви, аби завдяки цьому не вивищилася остаточно Польща, від якої жодних благ для України чекати не доводилося. І. Каманін пише: «Оберігаючи Москву, Сагайдачний вбачав у ній природну й надійну союзницю в боротьбі з окатоличенням християн».

Що б там не було, але доля Москви і всієї Московії в той знаменний час повністю перебувала в руках Сагайдачного. А сталося те, що сталося й змінити нічого не можливо.

Перемир’я між Москвою і Варшавою було укладене в селі Деуліно на 14 років і 6 місяців на умовах, за якими Московія уступила Польщі Смоленськ, Чернігів та сіверські міста.

Сплативши козакам грошима за їхній похід на Москву, польський уряд ухилився від виконання тих зобов’язань, на яких Сагайдачний лише й погодився йти в похід для врятування королевича Владислава. Це був звичайний виверт поляків: коли козаки були їм потрібні, їх кликали й визнавали, коли ж потреба відпала — від них відмовилися, не виконавши даних обіцянок.

Але не таким був Сагайдачний, щоб подарувати це полякам. Турки посунули на Цицору в Молдавії, і в битві під цим містом поляки зазнали від них нищівної поразки. Сагайдачний не поворухнув і мізинцем, щоб допомогти полякам, і його відсутність обернулася для них трагедією. Так гетьман поквитався з поляками за невиконані ними обіцянки перед походом на Москву.

Залишивши московську землю, козаки взялися зміцнювати позиції на півдні, боронячи свої землі від татар і турків. Свій успіх вони продемонстрували в битві під Хотином у 1621-у, де війська під командуванням гетьмана Сагайдачного відіграли вирішальну роль у розгромі турецької армії.

Помер Сагайдачний 10 квітня 1622 року в Києві. Достеменну згадку про його смерть знаходимо в поминальнику Київського Михайлівського золотоверхого монастиря.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний — одна зі світлих постатей України, яка назавжди залишиться в народній пам’яті. Це людина широкого розуму, яка добре розуміла головні проблеми політичного, економічного, релігійного, освітянського та станового життя своєї епохи, і не лише в Україні, а й у сусідніх державах. Йому був притаманний великий дипломатичний хист, завдяки чому, не оголюючи меча, він зумів добитися від поляків таких благ для свого народу, про які жоден український гетьман ні до нього, ні після нього і мріяти б не посмів. Чудово володіючи шаблею і пером, він на обидва боки боровся з ворогами Вітчизни. Наслідки цієї боротьби були вельми вагомі. Зо-крема, розширено козацьку територію і збільшено козацьке військо до небаченої доти кількості. Сагайдачний перетворив козацьку справу зі станової на загальнонародну, тобто до-мігся того, що козацтво, оголивши свої шаблі й заблищавши ними на всі чотири сторони світу, йшло на ворогів не лише за особисті права, а й за інтереси всього пригніченого українського народу.

Микола БЕЗОТОСНИЙ,
кандидат історичних наук, доцент.