На Покрову у Миколаївці

У Миколаївському районному будинку культури за традицією, що склалася, як би її не називати, починається свято. Традиційні грамоти та дипломи — кращим. А попереду всього — тим, хто з власного досвіду може розповісти, що таке захист України. «У кожного українця — козацький дух», — це з виступу голови райради Віктора Купченка. Він низько вклоняється хлопцям, котрі вою-ють на сході. Щоб матері діждали своїх синів, дружини — чоловіків, дівчата — коханих…

«Сьогоднішні українські воїни знову стоять на захисті майбутнього, про яке мріяли і за яке віддали життя Герої Небесної Сотні, вояки УПА, тисячі й тисячі патріотів попередніх століть, — наголосила голова Миколаївської райдержадміністрації Лариса Висоцька. — Мужність, самовідданість та віра лицарів-українців усіх часів надихають нас, додають сил і наснаги йти вперед та перемагати! У цей величний день ми просимо Пресвяту Богородицю взяти під своє покровительство всіх захисників України. Подарувати їм гарну долю, міцне здоров’я, довголіття, а найважливіше — можливість виконувати свій обов’язок у мирній та процвітаючій Україні».

Не надто велика зала виповнена вщерть. У рядах багато хлопців у камуфляжах, в армій-ських строях — вони з гордістю носять цю одежу, свої нагороди, бо ці відзнаки — за кров і мужність, за подоланий страх, за всі труднощі війни. У бага-тьох на рукавах шеврони з написом: «Українське козацтво. Чорноморське козацьке з’єд-нання». Місцеве козацьке товариство імені Івана Сірка структурно входить до цього з’єднання, яке базується в Одесі, тож і не дивно, що того дня в Миколаївці на святі були одеські гості.

Сергій Бернадський, родом із села Ісаєвого, вже відбув свій термін на війні. Хотів повернутись, та поки що не виходить. А потрапив туди з третьою хвилею мобілізації ще 2014 року. І майже одразу — в танкову бригаду, під Дебальцеве.

— Сергію, страшно було?

— Дорогою ми бачили зруйновані будинки в Слов’янську. Коли по телебаченню дивишся — це одне, а там, своїми очима… Особливо, коли сидиш за кермом, адже я водій, вів колону важкої техніки. Трохи моторошно було спочатку.

— Поки не звик?

— До цього неможливо звикнути… Ми туди заїхали 5 вересня 2014-го. Розташувалися на позиції, стрельнули, переїхали на нове місце. А потім по нас пристрілялися, почали гатити з мінометів, гармат… Отоді страшнувато стає. Таке відчуття: кудись би втік, заховався, тільки б на місці не стояти, тільки б рухатись. Чим ближче до своїх, тим впевненіше почуваєшся.

— Скільки пробув там?

— Рівно рік, майже день у день. Ми обидва з братом Олександром разом потрапили на війну. Я — в 17-й бригаді, а він залишився у 28-й. Був під Ма-р’їнкою. Зустрілися вже вдома.

— Був поранений чи порятував ангел-охоронець?

— Трохи зачепило. Але до військової служби придатний.

— А що це за нагороди на грудях?

— Орден Богдана Хмельницького третього ступеня за відвагу. А оце медалі за участь в антитерористичній операції.

— Орден за відвагу… Вітаю. Це ж за який подвиг?

— Та не робив ніяких подвигів. А командир представив, йому видніше, значить. Нас там мало бути 57, а зосталось 37. Кого поранили, хто з відпустки не повернувся…

— Бувало й таке?

— А чого ж?.. Різні люди…

— Сепарів там довелося бачити?

— Взяли одного в полон.

— Як же він заблукав так далеко від передка?

— Так вийшло. Коли брали Дебальцеве в кільце, ми трохи затрималися, і нас ледь не накрили сепари. Прибула піхота наша, вони й узяли його в полон. Фельдшер, я бачив, допоміг йому, перев’язав рани… Потім його обміняли.

— Як там було з постачанням, зі спорядженням? Кажуть, не дуже добре…

— По-всякому… А загалом нормально. Чого паскудити свою армію, якщо ми в ній служимо?

— Про що думалось там найчастіше?

— Про дім, рідних, друзів… А найбільше — про те, щоби швидше все це закінчилося. І щоб ми обов’язково перемогли.

Після очільника райради до присутніх звертається військовий отаман Чорноморського козацького з’єднання генерал-осавул Українського козацтва Володимир Пукліч:

— Ми серцем з тими, хто боронить нашу державу на сході. Україна — єдина країна, іншого шляху нема. Зараз вона переживає важкі часи, кожен має прагнути допомогти їй. Віддавайте більше, ніж берете.

Варто замислитися над цим у день свята. Віднині це наше свято — україн-ське. Немов рамена хреста, що водночас є хрестом слави та мужности і хрестом пам’яти — в ньому.

Умістилися ще два свята: день зродження Української Повстанської армії і день відродження Українського козацтва, котре завше віддавало себе під Покров Пресвятої Богородиці. Це, отже, свя-то всіх коза-ків, котрі бу-ли в історії України, рів-но ж тих, які сьогодні першими йдуть боронити свою країну, готують молодь до служби в новому українському війську, яким сьогодні мож-на по праву пишатися, допомагають у підтриманні правопорядку, опікуються немічними та ветеранами. Про те, що це — багатогранне свято, нагадують людям у залі ті, хто підходить до мікрофона.

Що таке Миколаївський осередок імені Івана Сірка Чорноморського козацького з’єднання? Про це — щойно обраний на традиційному козацькому колі отаман Віктор Школенко:

— Чим зайняті наші козаки, питаєте? Відродженням україн-ських звичаїв, обрядів, духовности. В основному це військово-патріотичне виховання молоді. Щороку беремо участь у вишколі-грі «Сокіл/Джура» разом з військкоматом та районним відділом освіти. У створених нами школах джур в Андрієво-Іванівці та Ісаєвому «Молоді козачата» з дітьми працюють вчителі фізкультури — козаки нашого осередку. Часто виступаємо в селах, розказуємо про українське козацтво в історії і про наші справи. Розміщуємо в газеті вітання краянам з усіма святами. Нас у районі знають. Від самого початку війни, щойно почалась російська агресія, ми підтримували наших добровольців на сході — возили туди волонтерську допомогу. Під нинішню пору понад сто наших хлопців побували на цій війні. Одним із перших пішов захищати Україну тодішній наш отаман Василь Лунів. Зараз там Василь Харковий. Ще можу сказати про те, що наші козаки опікуються православними парафіями Київ-ського патріархату. Зокрема, допомогли створити їх в Ульянівці, Олександрівці, Стрюковому, Антонюках, передали храм Київському патріархату у Гвоздівці — за бажанням громади, саме за її кошти свого часу цей храм там був збудований. Наш осередок постійно поповнюється новими людьми. От і сьогодні на колі прийняли в козаки ще кількох.

Того святкового дня на сцені районного будинку культури відбувався фестиваль національно-патріотичної пісні «Музика серця». Піснею «Ми не хочемо війни» його відкрили школярі зі Скосарівки. А далі — цілий концерт, у якому кожен виступ супроводжувався гучними оплесками. Переважна більшість підготовлених дітьми виступів була присвячена нинішнім подіям на сході країни. У тих піснях йшлося про війну, але насправді співали діти про мир. Та й справді, два поняття цих — мир і діти — немислимі одне від одного. Тому так щемливо звучали інколи юні голоси.

— Це вперше у нас такий районний фестиваль. Бачимо, що вдався, тож відтепер він буде щорічним. Учасники — всі культурні заклади району. А 9 листопада зробимо фінал, буде гала-концерт, всім учасникам фестивалю вручимо дипломи. Зараз на Миколаївщині проходить районний огляд-конкурс «Культура від села до села». Підсумки також підбиватимемо 9 листопада. До слова сказати, при районному будинку культури активно працюють кілька самодіяльних колективів. Це, передовсім, чоловічий вокальний «Садко», народний вокальний «Веселка» (цьогоріч святкує 30-ліття), танцювальні, хорові, театральний колективи, вокальна група «Мальви», літературний гурток. Виступають на всіх святах, що відзначаються в районі. Упродовж одинадцяти років, відколи я працюю в цій галузі, ми зберегли всіх людей, зберегли всі колективи. Маємо чим пишатися, — зазначила у своєму слові в.о. начальника відділу культури, молоді та спорту Миколаївської РДА Ірина Кудерська.

Того дня на майданчику перед будинком культури відбувся конкурс «Козацькі розваги». Дві команди — гості та місцеві козаки, у кожній по п’ятеро учасників — переносили на певну відстань спортивні гирі, перетягували канат, із зав’язаними очима знаходили у мішку шаровари та натягували на себе — хто швидше, танцювали гопака… Різні були завдання-випробування.

Вітаючи учасників, отаман Чорноморського козацького з’єднання Володимир Пукліч закликав тих, хто ще не в козацтві, підтримувати, приєднуватися, «щоб ми справді були господарями на своїй землі».

І насамкінець — традиційна козацька учта з гарячим смачнючим кулішем. Козаки змагалися у стрільбі з пневматичної гвинтівки, футболісти провели товариський матч. А талановита дівчинка Віка, донька отамана Одеського міського козацького товариства Олега Іванова і сама юна козачка, додавала настрою добірному товариству гарними піснями.

Роман КРАКАЛІЯ.
Миколаївський район.

НА ЗНІМКу: голова Миколаївської РДА з учасниками АТО (зліва направо): передній ряд — В.В. Харьковий, О.М. Бондаренко, П.М. Богач, С.О. Бернадський, В.М. Кулаковський; задній ряд — В.В. Дровніченко, Л.А. Ви-соцька, А.Ф. Султан, Ю.А. Пігнастий, В.В. Сисак, А.В. Коваль, В.М. Заліпський, А.О. Кухар.

Фото Сергія Палієнка
та Ольги Іванової.