Стежками Леонардо

Шукаючи можливості в просторах інтернету, знайшли найдешевший авіапереліт із польського міста Катовіце до Мілана й вирішили, що нам потрібно саме туди! І не тільки тому, що лоукост в один бік коштував якихось вісім євро на людину, але й тому, що Мілан — хоч і не перше місто в Італії, однак і не друге. Принаймні так вважають міланці. І цим вони схожі на нас, одеситів.

Що ж, Мілан то Мілан — на одне місто у нашому списку незвіданих земель буде менше.

Коли літак здіймався у повітря, краєм ока побачила, що мій сусід, доглянутий чоловік середніх років, перехрестився і тихенько сказав: «Боже, поможи». Познайомилися. З’ясувалося, що Володя — родом з Івано-Франківська. Вже дев’ять років живе і працює в місті Бергамо (те саме, з якого Труффальдіно), у фірмі, що спеціалізується на зовнішній рекламі. Працьовитий і метикуватий український хлопець легко влився в колектив і роботою задоволений. Повертався з відрядження у Катовіце, де встановлював рекламу, як висловився, «додому, в Бергамо».

— Так, мій рідний дім — це вже не Україна, а Італія, — без суму й сентиментів сказав він. — Там чекають дружина і син. Та й батьків п’ять років тому перевезли, вони вже і житло мають у передмісті, й пенсію отримують італійську, по 900 євро… Мені там усе подобається — і робота, і заробітна плата у 3—4 тисячі євро (залежно від кількості відряджень), і найсмачніша у світі італій-ська кухня... Жінка навіть борщі перестала варити — навіщо? Зараз прилечу, і ввечері підемо до ресторану вечеряти, фірма відшкодовує харчування... Взяли у кредит будинок, платимо потроху. Дружина не працює, та нам на все вистачає. Тільки від перельотів втомлююся, але ж заробітна плата під час відряджень зростає в рази...

Володя розповідав про свою роботу та родину, про старовинне місто ратуш, запрошуючи відвідати Бергамо.

— Ні, в Україну повертатися не збираємось. Навіть згодом. Ніколи…

Говорив про це спокійно, як про давно вирішене. А щойно літак приземлився, викликав таксі, яке, сказав, швидко домчить його до рідного дому — у Бергамо, і, сердечно попрощавшись, пішов... Один із того мільйона чи більше заробітчан, яких Україна вже втратила. Можливо, назавжди…

Ми ж з дівчатами, одягнувши наплічники, вирушили автобусом з аеропорту Мальпенса відкривати для себе Мілан. Попереду в нас були лише один день й одна ніч, тож ми не планували «глибокого занурення» з довгими музейними екскурсіями, а вирішили просто погуляти містом, вдихаючи його давній, насичений різними культурами, вічний аромат. Адже Мілан — одне з найдавніших міст у світі, засноване кельтами близько 2600 років тому.

Уже перша будівля, до якої довелося увійти, а це був центральний залізничний вокзал, зачарувала своєю потужністю, неосяжністю, величчю. Збудований у стилі арт-деко, вкритий велетенським сталевим 361-метровим куполом, він видавався безкраїм. Його площа — 66500 квадратних метрів, висота — 72 метри. Потяги відправляються із 24 платформ, перевозячи щодоби близько 400000 пасажирів. Щоб пройти його наскрізь, зі сходу на захід, ми витратили щонайменше 15 хвилин... Відреставрований за часів Беніто Муссоліні, вокзал мав демонструвати всю велич фашистського режиму. Такий ось парадокс: режим розвіявся, мов дим, а велич — залишилася...

Щоб не гаяти часу, на метро доїхали до центральної площі Мілана. І щойно вийшли з підземелля, як назустріч нам засяяв, засліпивши очі, найбільший і, мабуть, найгарніший у світі собор — Дуомо. За підрахунками, він може вмістити 40000 парафіян.

Дуомо зводився впродовж 500 років: його будівництво розпочалося у XIV столітті, а завершилося у ХІХ. Споруджений з білого мармуру, собор має сотні шпилів, найвищий з яких увінчаний фігурою Мадонни — небесної покровительки Мілана, й тисячі скульптур — персонажів біблійних сюжетів, ангелів і дивовижних неземних створінь.

Цілий день можна ходити навколо собору, милуючись з різних боків його красою. Скільки талановитих людей тут працювало, вкладаючи каміння, вирізьблюючи скульптури, виковуючи ворота, складаючи вітражі! Скільки коштів, праці й терпіння людського пішло на те, щоб збудувати цей найвеличніший у світі, як пишуть джерела, храм! Люди різних національностей зводили Дуомо (з італійської — дім Божий) з молитвою на устах — бо як іще можна створити таку красу?!

Починав усе це в середині ХІV століття італійський герцог Джан Гаелаццо Вісконті, який безкоштовно виділяв на будівництво собору білий мармур зі свого кар’єра. Довгобуд розтягнувся аж на 500 років. Але що вдіяти: для Вічності цей термін — що мить...

За час спорудження й оздоблення храму тут працювало чимало видатних майстрів. Серед них і Леонардо да Вінчі, який, розписуючи собор, запропонував заодно увінчати його восьмикутним куполом. Мабуть, Леонардо так і залишився домашнім божеством міланців і Мілана, оскільки атмосфера міста наскрізь просякнута його духом. Біля пам’ятника да Вінчі, якого оточують його учні, завжди людно: тут багато туристів, тут люблять зустрічатися, щоб посидіти, поспілкуватися, поїсти смачного морозива, просто подивитись на світ. Тут, біля Леонардо, хотіли провести більше часу і ми, мандрівниці з Одеси, але треба було рушати далі, аби встигнути побачити й інші місця.

Шанувальниці оперного мистецтва, ми не могли не відвідати знаменитий театр Ла Скала. Прикро, але ніяк не могли його зразу відшукати: ходили колами по одному й тому ж місцю, аж поки перехожий не ткнув пальцем: так ось він, ви перед ним стоїте!

На відміну від Дуомо, будівля Ла Скала нічим не примітна. Зате всередині там відбуваються музичні події всесвітнього масштабу: опери, концерти, на які приїздять фанати з найдальших куточків планети. На жаль, на виставу нам потрапити не вдалося — квитки треба замовляти за кілька місяців. Але ми побували у музеї театру й зайшли до магазину по сувеніри. Одне слово, відзначилися. Побачили Ла Скала і навіть заспівали там, щоправда, тихенько, щоб охоронці не почули й не вивели нас як порушниць громадського порядку.

Ла Скала та Дуомо поєднані між собою старовинним пасажем у формі хреста, який називається Галерея Віктора-Еммануїла ІІ. Це торговельний пасаж, у якому чимало магазинів всесвітньо відомих марок, готелі та ресторани. Фантастичні фрески, скульптури, ліпнина, вітражі, мозаїка… У цьому місці — безліч багатих туристів, яким, не сумніваюся, так і хочеться викласти побільше грошей, перебуваючи в оточенні такої краси. До речі, ціни у Мілані не надто високі, попри його популярність. Ми купили собі по симпатичній сукні з нових колекцій відомих торговельних марок — просто на пам’ять про те, що були у столиці моди — ми ж усе-таки дівчата!

До слова, тут, у пасажі, працює семизірковий готель, де чи не найвищі ціни на проживання — 5000 євро за ніч. Можна було б і зупинитися (жартую), але на нас у передмісті Мілана вже чекала зустріч зі справжньою італій-ською родиною.

Зізнаюся чесно: на залізничний вокзал ми поверталися без ентузіазму. Мілан, з його красивими і стильними людьми, крутими мотоциклами та велосипедами, розкішними будівлями, пройнятий досконалістю форм та змістів, не відпускав. Але ми пообіцяли йому, що обов’язково повернемося, аби провести в ньому більше часу. Бо тут є що побачити, чим помилуватися, чому повчитися.

...Готуючись до подорожі, ми знайшли в інтернеті італійку, яка погодилася прийняти на нічліг. Коли зійшли з електрички на станції у передмісті Мілана, нас уже чекала Сирена — яскрава й привітна жінка на розкішному авто. Якраз почався сильний дощ, тож, коли під’їхали, біля будинку нас з парасольками в руці зустрічав чоловік Сирени — Джорджіо.

У родині — троє дітей, але старші вже дорослі й живуть окремо, а з батьками зостався син-підліток. Сирена — активна, щедра і красива жінка, відчувається, що вона — сонце у цій сім’ї: усіх любить, втішає, зігріває. Показавши нам велику й гарно обставлену квартиру та нашу кімнату, одразу запросила на кухню, де ми разом почали готувати справжню італійську вечерю. Сирена командувала, що робити, а ми із задоволенням допомагали, попиваючи «Піно Неро», адже регіон Ломбардія славиться своїми різноманітними вишуканими винами. Саме тут, за щирим спілкуванням, ми з’ясували, що обоє — і Сирена, і Джорджіо — мають інвалідність, тобто отримують пенсію, але працюють як волонтери організації, яка допомагає людям похилого віку, й регулярно відвідують будинок престарілих. Це було дивовижно! Адже ми, троє одеситок, також займаємося благодійністю саме у цій сфері, тож зустріти однодумців в Італії було дуже приємно.

На вечерю ми приготували смачні салати, італій-ську пасту з лігурійським соусом, куштували неповторні місцеві сири й насолоджувалися винами. Сирена показала свої вироби, які продає на благодійних ярмарках, Джорджіо дістав інструменти й відремонтував окуляри, які під час подорожі трішки поламалися.

Уперше потрапивши всередину італійської родини, ми почувалися, як вдома. З нашими новими друзями було просто й невимушено. Ми розповідали про свої сім’ї та міста, ділилися враженнями від мандрівок, обговорювали новини... Стомлені й наповнені емоціями, розійшлися по своїх кімнатах.

Єдине, що ніяк не могли зрозуміти: яким чином інваліди в Італії живуть на такому високому рівні? Чому вони мають такий щасливий вигляд? Гарна машина, велике і дбайливо доглянуте помешкання. Багато подорожують, та ще й мандрівників з інших країн приймають у себе вдома... Але ці питання, мабуть, не до них, а до наших, українських, очільників. Людина з обмеженими фізичними можливостями повинна жити гідно. І крапка.

Наступного ранку вже Джорджіо відвіз нас на станцію — Сирена поїхала до лікарні. Прощаючись з нашими милими господарями, ми, звісно ж, запросили їх до Одеси — з радістю продовжимо наше знайомство на березі Чорного моря.

Знову вирушили в аеропорт Мальпенза. Далі на нас чекало знайомство з Португалією: портвейнові заводи, бібліотека Гаррі Потера, масонські замки і ще багато чого нового й цікавого...

Подорожуйте Європою, відкривайте Європу — тут є багато цікавого для кожного з нас...

Ольга ФІЛІППОВА.