Три дні, які змінили історію Української церкви

Ми знали, що жовтневий Синод має лише вирішити питання з анафемою, а саме рішення, де звучатиме слово Томос, буде в листопаді. Всім хотілося отримати документ (повний пакет рішень) швидше, враховуючи надзвичайно високий рівень очікування, як і високий рівень побоювань, що наші ризики від затягування збільшуються.

Втім, Вселенський патріархат не поспішає, навіть якщо поспішає офі-ційний Київ. Церква, якій дві тисячі років, сприймає темп життя по-іншому. Як нам пояснили деякі грецькі експерти, питання анафеми та надання автокефалії треба розвести, тим більше, поки нема об’єднавчого собору, нема єдиної церкви та її предстоятеля, то юридично дарувати її нікому.

Але попри це, в жовтні на Синоді ми отримали значно більше, ніж відновлення канонічного статусу предстоятелів УПЦ КП та УАПЦ. Так, скасовано останні перешкоди для надання автокефалії та процесу об’єд-нання, оприлюднено процедуру, або, скажімо так, зафіксовано шлях, яким буде йти Вселенська церква.

Але про все по порядку.

Перший день. Синод Вселенського патріархату відбувається за зачиненими дверима, без мобільних телефонів, без права на зйомку, у кімнаті, обладнаній захистом від запису та прослуховування. Триває зазвичай з 9.30—10.00 до 19.00—19.30 з півторагодинною перервою. Обідають члени Синоду у сусідній кімнаті.

Перший день українського питання в порядку денному не було. Але попри сумніви, чи буде цей захід у принципі відкритим (Константинополь хотів уникнути зайвого розголосу, як завжди обмежившись офіційним релізом), журналісти з України в Стамбул приїхали.

На подвір’ї патріархії всі дні зранку виставляли кілька десятків камер. ЗМІ розділилися на дві групи: російські телеканали та всі провідні українські телеканали. Між тими двома групами майже не було спілкування, але з першого дня існувала напруга. Ми не могли не почути коментарів росіян на кшталт: «Вопрос украинской автокефалии настолько неудобен для Константинополя, что Синод проходит за закрытыми дверями в режиме строжайшей секретности»… Або ось ще: «Константинополь заявляет свои права на Украину, но российские архивы утверждают обратное».

Та Синод будь-якої церкви проходить за зачиненими дверима, а щодо архівів, то історики Константинополя активно користувалися, у тому числі, й історичними архівами Москви. Але це було лише супровід-ними обставинами. Журналісти чекали рішень.

У другий день журналісти очікували прибуття екзархів. Саме звіт екзархів, призначених в Україну, мали заслуховувати на Синоді. Цьому звіту передувала робота в Україні.

Нам вдалося дізнатися, що синоди Константинополя проходять у дуже демократичній обстановці. Тут звучать будь-які запитання та думки. Наприклад, колись один з ієрархів захотів виступити окремо з незапланованого питання, яке не було включене у порядок денний. Члени Синоду не надали йому слова, але коли Синод було завершено, його Всесвятість, благословивши всіх, попросив залишитися, щоб (якщо вони не заперечують) прослухати виступ згаданого ієрарха.

Поява владик Даниїла Памфілійського та Іларіона Едмонтонського на дворі патріархії викликала у журналістів пожвавлення. Обидва єпископи зайшли в храм святого Георгія, приклалися до мощей Іоанна Золотоустого, Василя Великого, Григорія Богослова, пройшли у вівтар.

— Владико, чи все буде добре? — встигаю запитати у владики Даниїла.

— З Божою допомогою — так, — усміхається він у відповідь.

Попри ембарго на коментарі, владика на настійливі запитання коротко відповідає, що візит в Україну був чудовий, що він був радий бачитися із церковною та світською владою, що українські віряни готові до об’єднання понад 27 років та навіть більше — століття.

Почалося засідання. А ми маємо нагоду поговорити із співробітником патріархії.

— Чи весь Константинополь підтримує Україну? — запитуємо нашого грецького (в юрисдикції — Вселенського) співрозмовника.

— Друзі, ієрархи, навіть усвідомлюючи ризики схизми Москви, погодилися дати вам автокефалію, — почули ми у відповідь. — Хіба це не свідчення підтримки? Ви спостерігаєте творення нової церкви, ми ж не просто відновлюємо митрополію, це творення нової церкви. Але ви повинні бути готовими прощати. Ви повинні завжди бути готові прийняти до нової церкви митрополита Онуфрія... Помста не повинна існувати у ваших серцях. Кожен клаптик цієї землі сповнений віри і сповнений крові мучеників, які вмирали за віру. Усі ці мученики — вони з нами. Все, що робить патріарх Варфоломій, це все заради віри та заради блага церкви.

Ми у відповідь м’яко заперечуємо, що навіть зараз УПЦ МП продовжує публічно зневажати і нас, і Вселенського патріарха, що Росія продовжує вбивати та ув’язнювати наших людей.

— Прощення — це важко, — він робить долонею упереджуючий знак. — Ви знаєте, скільки втрачали греки, скільки людей втрачало до-мівки. Скільки мучеників ми маємо. Але примирення прийшло.

Ми більше для жарту переказуємо московські церковні меми та «одкровення», які показують, як росіяни руйнували в Україні суспільну згоду, намагаючись принизити невизнані церкви, та переконували, що нема нового Риму, але є третій Рим.

Наш співрозмовник сумно посміхається. Але потім ми думаємо, як перекласти англійською стару московську максиму, що звучить так: «Грех раскола не смывается мученической кровью».

«О, — знаходимо ми відповідник. — Москва каже, що якщо ти схизматик, то навіть мучеництво тобі не допоможе».

— Цікаве християнство вони творять, — ще сумніше посміхається клірик, але не дає оцінок.

Другий день більше не дав новин. Заслуховування звіту екзархів має продовжитися третього дня. Того ж дня обіцяли офіційний реліз.

Третій день розпочався обговоренням українського питання. Зранку на дворі патріархії знову з’явився владика Даниїл. Привітався, запевнив, що вчорашній день був чудесний і обговорення українського питання пройшло дуже жваво.

Втім, для журналістів цей день тягнувся дуже довго.

Щоправда, ми мали цікаве вкраплення: до Константинополя прибула група українців, які 47 днів ішли пішки від храму Софії Карпатської, що в Івано-Франківській області, до храму Софії Константинопольської. На якийсь час українці стають центром уваги журналістів. Потім до них підходять росіяни.

Далі діалог мовою оригіналу.

— Нам нужна единая церковь, поверьте, — каже росіянам прочанка Вікторія Огрячко.

— А зачем?

— А они ж нас и перекрещивают, и разделяют... и не хотят причащать. А я как зашла в Турцию, подошла к Константинополю, то сразу почувствовала — здесь есть патриарх Варфоломей. И он нам поможет, он всем отец.

Паломники та туристи залишаються чекати на прес-реліз. А ми гуляємо околицями Фанару. У Стамбулі швидко темніє, і тому останню годину ми проводимо у сутінках.

Нарешті виходить єпископ, який зазвичай озвучує новини щодо України, — Емануїл Гальський. І ми чуємо п’ять пунктів Синодального рішення, з якого почуття та слух вихоплюють головне.

Прийняти та розглянути прохання про апеляцію від Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їх послідовників, які опинилися у схизмі не з догматичних причин, у відповідності до канонічних прерогатив Константинопольського патріарха...

Чомусь перед очима проходить шлях патріарха Філарета, мегабайти компромату, викинуті Москвою протягом десятиліть, його сміливість, мовчання на звинувачення, зміна ним розкішних апартаментів митрополита Київського Московського патріархату на скромні покої на Пушкінській Київського патріарха... Йти від Москви було непослухом. Так, це непослух, але не злочин перед Церквою. Бо саме завдяки цьому непослуху ми сьогодні маємо навколо чого об’єднуватися, нам є куди йти.

Звертаючись з проханням про коментар до одного богослова, ми поставили і таке запитання: полі-тичні анафеми принесли церкві стільки шкоди і стали таким предметом маніпуляції, що, може, прийшов час скасувати анафеми взагалі? Принаймні, почати про це дискусію.

Далі. Скасувати зобов’язання Синодального листа 1686 року, виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії (церковна поблажливість) право патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського патріарха як свого першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя.

Цей пункт — фактично засвідчений механізм створення Церкви, розчищення поля. Взагалі, якщо догматика — точна (майже як математика) наука, то канонічне право — релігійно-правова система — дозволяє маневри. Тут є простір для творчості. Але варто сказати, що в цій творчості Константинополь виглядає ґрунтовно підготовленим. Вони оперують понад сотнями сторінок обґрунтувань, що Київ — канонічна територія Вселенського патріархату.

Відновлення станом на сьогоднішній день Ставропігії Вселенського патріарха в Києві, однієї з його багатьох ставропігій в Україні, які завжди там існували.

Пункт ставропігії через добу ми просимо прокоментувати нашого співрозмовника. Він каже, що не знає деталей: буде це монастир чи просто представництво Вселенського патріарха. Але довго пояснює, що мати таку ставропігію — це право Вселенського патріархату.

Далі він сам нагадує про останній пункт — утримуватися від захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від будь-яких інших насильницьких дій та помсти, щоб перемагали мир і любов Христа.

Кажемо, що ми зацікавлені у мирі значно більше, ніж Москва, яка хоче нас скомпрометувати за будь-яку ціну.

Перший пункт містив підтвердження вже прийнятого рішення про те, щоб Вселенський Патріархат приступив до надання автокефалії Церкві України. Фактично, це ще один підтверджуючий меседж, який його Всесвятість неодноразово озвучував упродовж півріччя.

Можливо, комусь може здаватися — це замало. Але здається, що все очікуване та бажане відбулося навіть до цього Синоду. Одна з авторок цього матеріалу протягом майже двадцяти років на прес-конференціях, в особистих інтерв’ю, під час прес-турів запитувала топ-гравців різних політичних команд про перспективи єдиної помісної церкви та повної автокефалії. І протягом двадцяти років чула одне і те ж. «Це дуже важко, треба чекати», — казали демократи. «Про це недоцільно говорити в принципі. Це не на часі», — говорили предтечі «регі-оналів», «регіонали» та інші сьогоднішні проросійські опозиціонери. Нас годували відмовками різного роду так довго, що прихильники автокефалії здавалися безнадійними мрійниками. А сьогодні ми з вами можемо слухати рішення Синоду, який проголошує нашу мрію. Церкві, яка пережила вселенське приниження, сьогодні Вселенська патріархія готує місце Диптиху.

— Скажіть, багато вірян УПЦ МП та УПЦ КП разом моляться, тепер ми можемо разом і причащатися? — запитую співрозмовника.

— Так. Віднині ви всі канонічні, — підтверджує священик. — Але у вас багато роботи. Приготуйте та добре проведіть об’єднавчий Собор.

Постскриптум. Порахувавши, ми подумали, що українська автокефалія (повна самостійність) повертається в Київ на 333-у році після анексії. Символічне число.

Ольга БУДНИК,
Лана САМОХВАЛОВА.
Київ — Стамбул — Київ.

Джерело: www.ukrinform.ua.