Козиродів дуб

Напередодні ювілею ми зустрілися з Іваном Івановичем та його дружиною Ларисою Олександрівною біля улюбленого дерева на обійсті її батьків у Цукровому селищі (на знімку).

Велетень, стовбур якого не обійняти вдвох, ще вкритий зеленим листям, яке лише подекуди взялося багрянцем. Здалося, що дуб привітно кивнув нам розлогим гіллям, сипонувши до ніг пригорщу лискучих жолудів у коричневих шапочках.

Під дубом ми й повели розмову. З’ясувалося, що в цій оселі на перших порах мешкало й молоде подружжя Козиродів. Будинок, як і чимало інших у мікрорайоні, був зведений ще у ХІХ столітті завдяки Бродським — династії відомих цукроварів, філантропів і меценатів, які залишили про себе добру пам’ять. Десь із тих часів бере свій родовід і цей дуб.

Був період, коли дерево важко занедужало. Якби не Іван Іванович, пропало б геть. Проте він, уважно обстеживши його, при самісінькій землі виявив чимале дупло. У пам’яті зринуло дитинство, верба край греблі і подібна порожнина у її стовбурі. Тоді хлопці, з якими пас корови, опалили те дупло очисним вогнем і врятували вербу. Весною вона знову зазеленіла, простягши до сонця срібні листочки. До речі, та верба так вразила митця своєю стійкістю, що він увічнив її на одному з малюнків. Так само рятівник вчинив і з дубом. Ще й обробив дупло розчином марганцю і «запломбував» цементом.

У цій операції Іванові Івановичу допомагала, звісно, Лариса Олександрівна, що цілком вписувалося у квінтесенцію їхнього подружнього життя — творити добро. Порятований дуб розвинувся і вгору, і вшир, віддячуючи своїм господарям чистим повітрям та затінком у спеку. А як приємно було посидіти під його пишною кроною за столом!

Захищав дуба художник і пізніше, коли хтось із сусідів зажадав спиляти його, бо, мовляв, кидає тінь на город… А ще якось прийшли газівники і заявили, що їхня труба ніяк не може обігнути дерево… В обох випадках Іван Іванович відстояв свого зеленого друга. А на вітті почепив ще й шпаківні. Як же весело висвистували шпаки!..

Багато позитивних якостей приписує дубу фольклористика. Так, це дерево сміливо постає проти всякого буревію і за своїм характером ніколи не гнеться. Те ж можна сказати й про самого Козирода. За 95 літ на його долю випало стільки буревіїв, що всіх і не злічити. Пережив два голодомори, Другу світову, свавілля комуністичної доби…

Його молодість припала на війну. Воював у повітрянодесант-них військах, виконував бойові завдання хоробро, героїчно, не раз дивлячись смерті у вічі. У боях за Кавказ 5 вересня 1942 року розривна куля роздробила щелепу і залишила осколки у пальцях. А 14 жовтня 1943-го, саме в день народження, під час битви за Дніпро сталася ще трагічніше.

— У тім бою, — згадує Іван Іванович, — я виконував обов’язки зв’язківця батальйонного штабу. Викликаю роту: «Береза», «Береза», я — «Дуб»… Але мовчить «Береза». Мабуть, думаю, десь перебило кабель, і я поповз вздовж лінії зв’язку. А довкола земля аж кипить від вибухів мін, щільний вогонь ведеться й зі стрілецької зброї. Провід я з’єднав, але повернутися на свою позицію вже не судилося. Куля влучила в груди, і я знепритомнів. «Оце тобі і кінець, — думаю, — а сповнилося лише 20 літ». Не повірите, але чомусь пригадався епізод з «Тараса Бульби», коли у битві з ляхами понеслася чиясь козацька душа в рай, суплячись й обурюючись, що так рано вилетіла з такого міцного тіла. «Коли ж моя полетить?» — гадаю… За лічені секунди, як у калейдоскопі, я побачив батьківську хату; себе на вишні, з якої цілюсь у когось вишневою кісточкою; матір, яка проводжає мене на війну; односельця, котрий з Першої світової повернувся з довгим шрамом на грудях. Той шрам вивів мене з напівзабуття. «Він з таким шрамом залишився жити, — подумалося, — то чого ж я маю вмерти?». Зібравшись з останніми силами, дістав санітарний пакет. Якийсь солдатик мене перев’язав. А тут і медсанбат підоспів…

«Береза, Береза, я — Дуб»… Містик може сказати, що той позивний дістався Іванові Козироду невипадково, адже в образі дуба уособлена сила духу. Але все ж реалії такі, що людина лише сама є ковалем своєї долі.

По війні Іван Іванович закінчив Харківське державне художнє училище, де навчання велося, як в університеті, п’ять років, потім — Ленінградський інститут живопису, скульптури й архітектури ім. І.Ю. Рєпіна Академії мистецтв СРСР.

Де б не працював Іван Козирод, скрізь намагався робити добрі справи. У Білгород-Дністровському педагогічному училищі створив кращий в Україні кабінет малювання і методики, на базі якого регулярно проводилися республіканські курси. На посаді інспектора обласного управління культури доклав сил, щоб при музичних школах відкрити художні класи, які згодом перетворилися на художні школи. На замовлення методичного кабінету Міністерства культури СРСР склав дві програми з методики викладання спецдисциплін при всіх художніх школах. Плідний слід залишив і в Одеському державному художньому училищі, де працював викладачем, і в Одеській державній картинній галереї, де був заступником директора з наукової роботи, і в Музеї західного та східного мистецтва, який очолював з 1966-го впродовж восьми років. Вагомий внесок вніс у дослідження творчості багатьох художників: А. Ждахи, М. Жука, Є. Столиці, Р. Палецького, О. Шовкуненка...

Попри всю свою адміністративну та громадську роботу митець знаходив і знаходить час для творчості. Він написав сотні картин. Це — пейзажі, пронизані щемною лірикою, історичні місця, що змушують глядачів замислитися над минулим та сьогоденням і відчути неперерв-ний зв’язок часу.

Час, звичайно, багато що змінює у нашому житті. Нині подружжя Козиродів мешкає у квартирі на житломасиві Таїрова, а в батьківському дворі хазяйнує внук Олександр. Прикметно, що він дбайливо доглядає за іншим, молодим, дубом, який виріс поряд зі старожилом. Турбота про ці чудові дерева стала родинною традицією.

Додому ми поверталися, взявши на пам’ять по кілька жолудів. Посадимо їх біля своїх будинків.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.
Фото Наталії ВОЛОХОТЬКО.