День для прийдешнього

У новітніх часах наше доволі строкате суспільство виказує підвищений інтерес до української минувшини. Погляди різні. Одні — байдужі, кажуть, що їм набридло переписування історії. Інші кажуть: нехай, мовляв, усе лишається, як є — вони зжилися з совєтським тлумаченням нашої історії, у якій, звісно ж, історії України не було й не могло бути за визначенням. А треті, переважно свідома молодь, охоче сприймають повернення справжньої історії країни, в якій живуть, прагнуть знати правду. (Варто зазначити: все це, певна річ, доволі умовний поділ).

І що ж робити, вірніше, як зробити, щоб і ті, й інші пізнали істину? Передовсім, відділити у власному сприйнятті історію від політики. Сучасні історики дають нам реальну, цілісну, правдиву картину. Щоб читати, вивчати українську історію, таки варто тримати напохваті сердечні краплі (Володимир Винниченко, який сам був у центрі історичних подій і про діяння якого, рівно ж його соратників, також треба читати з бромом).

А можна й інакше: плекати в своїм серці, виховувати в своїх дітях, онуках гордість за свій народ, котрий не припиняв боротьби — у різних формах і різними засобами. Бо вся українська історія — то є історія боротьби за волю. У цій боротьбі були на лише гіркі поразки, а й перемоги, з різних причин втрачені. Були доблесть і слава, і гідність, і честь. Лише усвідомивши цей, другий, постулат, ми збудуємо, нарешті, свою державу. А вороги будуть завжди, як були вони у всі попередні періоди.

Властиво, про три періоди, точніше, про три складові нинішнього свята говорила у своєму короткому виступі Олена Бачинська — докторка історичних наук, професорка, завідувачка кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, завідувачка відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАНУ.

Це, за словами науковця, передовсім, феномен українського козацтва, в середовищі якого ще з кінця ХV століття почала зроджуватись філософія захисника рідної землі. Тогочасне суспільство знайшло відповідь загрозам як мусульманським, так і з боку польської шляхти.

А далі — початок ХХ століття, пері-од, який називаємо Визвольними змаганнями. Незабуті традиції від-роджуються у Вільному козацтві, й не лише в Центральній Україні, а й тут, на Півдні. Це, властиво, період Української Народної Республіки, відчайдушна спроба відродити й утвердити українську державність.

Нарешті, на початку 1990-х, україн-цям таки вдалося осягнути державу, про що мріяли покоління. Й усі ці роки загроза ліквідації нашої Незалежности існувала реально, хоч ніхто на це не звертав уваги, не вірив, а попереднє керівництво майже відверто здавало країну.

Про це, однак, увесь час попереджували націоналісти — політична течія, котру настійно прагнули дискредитувати вже й у часах Незалежности. З досвіду власної самовідданої боротьби вони чітко знали й розуміли, хто самостійній Україні ворог і чого від нього чекати. Та от біда: совєтська ідеологія добре таки заштампувала мізки людям, багато хто й досі не сприймає цього слова, ідеології націоналізму. Вже нині й марш ОУН «Зродились ми великої години» співає нове українське військо, і вітаються військовики бандерівським «Слава Україні!» — «Героям слава!». Десять років УПА тримала в напрузі всю тоталітарну систему: який прекрасний взірець, який привід для вивчення цього досвіду — можливо, не так воєнного, як досвіду виховання стійкости, мужности, героїзму, ідейної переконаности, національної гідности.

До слова сказати, вояки УПА виховувались на прикладі козацької мужности й патріотизму. Саме козацтво стало тим ґрунтом, на якому сформувалися морально-етичні засади ОУН-УПА, а ще раніше, сто років тому, — постава борців за самостійну Україну в часах Української революції. Про це також треба говорити нашим війсь-ковикам. Феномен українського козацтва, Визвольні змагання, героїчний чин ОУН-УПА, як рівно ж і дисидентство, як і ни-нішнє протистояння зухвалому агресору, — все це ланки одного ланцюга, який засвідчує тяглість боротьби за незалежну українську державу. І знову до слова, Людмила Снігур, докторка психологічних наук, професорка кафедри гуманітарних та соціально-економічних дисциплін Військової академії, з гордістю говорила про своє козацьке походження, по те, як вплинула на її світогляд випадково знайдена заборонена тоді книжка. «Україна потребує нашого захисту, громадянськості», — підкреслила науковець, проілюструвавши на прикладі національного орнаменту оту тяглість і нескінченність.

У цьому ж ряду — й відродження Українського козацтва вже в часах Незалежности, зокрема й на Одещині. Цій темі присвятив свій виступ Сергій Шпак — директор Музею розвитку Українського козацтва, головний отаман громадської організації «Чорноморський округ. Козацтво Запорозьке». Ця організація створила музей, що веде значну інформаційну, виховну, спортивну роботу, й не лише серед юні. Чимало побратимів брали участь в АТО, виховують молодих. Юнаки, що пройшли козацький гарт, ідуть до війська вже підготовленими ідейно та фізично. Сьогодні в області зареєстровано понад 50 козацьких формувань. На жаль, мало знає громадськість про те, чим конкретно вони займаються.

Про своє служіння говорив капелан о. Андрій, котрий багато разів спілкувався з нашими захисниками безпосередньо у фронтових умовах і набув чималого досвіду…

День захисника України зовсім не випадково збігається зі святом Покрови Пресвятої Богородиці — її ж бо наші козаки вважали своєю покровителькою. Тож на стендах виставки поряд із книжками з історії козацтва уповні доцільними були б і видання про походження цього свята, і, без сумніву, на тему ОУН-УПА, рівно ж й усно мовлене слово про той період.

Роман КРАКАЛІЯ.
(http://odnb.odessa.ua).