Місто роду мого

А ось як пише А. Скальковський про повідомлення самого полковника. Їх два. Порівняємо:

1. «Донесення про об’їзди: 1767 р. бугогардівський полковник Кійнаш на р. Плетений Ташлик знайшов хутір гусарського прапорщика Івана Марковича, а на р. Чорний Ташлик знайдено вівчарний завод теж гусарського поручика».
2. «Окрім сіл Ґолта — 1762, Перельоти — 1753, Балта — 1748 тощо, заснувалися також Гидирим, Бобринець Малий, Бобринець Великий. Зрештою були ще слободи Ананієве та Палієве Озеро, засновані у 1750-х роках».

Перше повідомлення відрізняється від другого наявністю «паспортних» даних: «прапорщик Іван Маркович», що свідчить про особисту присутність полковника при перепису господарства гусарського прапорщика, чого не можна сказати про друге, яке полковник склав з чужих слів, бо дістатися через ворожість татар до слободи Ананієве, як і Палієвого Озера, він, скоріш за все, так і не зміг, задовольнившись чутками про них: «Зрештою, — ніби між іншим згадує він,— були ще слободи Ананієве та Палієве Озеро, засновані у 1750-х роках».

Чому саме заснування цих слобід полковник відносить до початку 1750-х? У Збірнику матеріалів для історії запорізьких козаків Дм. Яворницького записано: «Про заснування слобід Говтви, Балти, Кривого Озера, Ясинового, Приліт, Па-лієвого Озера на території, що належала Крим-ському ханству; більше половини їхнього населення становили українці, серед поселенців не було росіян».

Надзвичайно цікаве повідомлення. По-перше, у Яворницького поруч із Палієвим Озером відсутня слобода Ананієве. По-друге, він звертає увагу на те, що «серед поселенців не було росіян». І це істотно, бо в 1754 році київський віце-губернатор І.І. Костюрин підписав ордер (розпорядження) «Про заборону селитися запорожцям на татарському березі Дніпра». Відтак поселення козаків на татарській території були можливі до 1753 року включно, а з 1754-го вже існувала для козаків сувора заборона.

Отже, заснування міста можна співвіднести тільки з 1753 роком, коли козак Ананій, не порушуючи нічиїх законів, оселився тут на березі тихоплинної річки із грізною назвою Делігьол. Що ж до орієнтації на «вперше згадується з 1767 року у звіті полковника Кийнаша», то ця дата береться до уваги тоді, коли нам, мешканцям українського містечка, хочуть нагадати, що воно відоме лише завдяки цариці Катерині, яка «прийняла» нас у свій реєстр.

Не обов’язково бути знавцем мови, щоб відчути суттєву різницю у змісті між двома словосполученнями: вжитим самим полковником — «були засновані», тобто вже існували до часу перепису 1767 року, і пізнішим коментарем того перепису — «вперше згадується». І як наслідок — несприйняття української історичної версії в «Історії міст і сіл УРСР».

Хтось може запитати: а чи не все одно — «був заснований» чи «вперше згадується»? Ні, не все одно, бо роки 1753-й і 1767-й кардинально відрізняються своїм політичним окрасом.

Річ у тім, що у 60-х роках XVIII століття особливу увагу Росії привертає до себе Україна як новий плацдарм масштабної колонізаці задля розширення кордонів імперії. Й 1765-го розпочинається державна акція під «кодовою» назвою «Генеральний опис Лівобережної України (Малоросії)». Метою цього «опису» було запровадження оподаткування українців. Здійснювався він під наглядом малоросійського генерал-губернатора П.О. Рум’янцева, завзятого ліквідатора автономії України та ініціатора подушної кріпацької податі.

Для проведення того «опису» в кожному полку було створено спеціальну комісію на чолі з ро-сійським офіцером. І якщо козацький полковник зі свої волі не міг порушити кордон сусідньої держави, то росіяни робили це з легкістю завжди і скрізь, тому їхні «першовідкривачі нових земель» були переважно офіцерами імператорської армії, які залучали запорозьких козаків, до того, щоб ті приймали перший удар спротиву українського населення росіянам на себе. Так було і з полковником Кийнашем, якого татари ледь не вбили у степу, куди він прийшов під командою російського офіцера, щоб виявити тих українців, які потай селилися серед татар, ховаючись від російського покріпачення.

Ось як пише відомий історик і письменниця Олександра Єфименко в одному зі своїх оповідань: «...звичайно, на самих кордонах українських, там, де починається Дике поле, — безмежний, безлюдний степ, — ті сміливі люди, що зважились там оселитися ні на хвилину не забувають про татар. Та й як їх забути? Хай поховалися їх слободи й хутори у гущавині терну й бур’яну, по глибоких балках — та хіба не знайде їх гостре око ногайця? Як вовки повсякчас гасають хижаки по степах, придивляються, де б пограбувати безборонний хутір, одігнати табун коней або черідку скоту, забрати в полон неозброєну людину, щоб продати її в Криму в тяжку неволю».

І все ж українці «вгризалися» у той степ, обираючи між двома лихами татарське, ніж лихе панування росіян. Ось як в «Історії русів» (переклад І. Драча) зі слів очевидця подано те, що відбувалося в 1767 році на території, яку «описував» і наш полковник:

«Граф Румянцев року 1767-го звелів учинити всьому народові і його майнові Генеральний опис, що, як у своєму роді, так і в способі його проведення, був новиною незвичайною. За Комісіонерів до того призначено в кожному повіті штаб-, обер- і унтерофіцерів з численними писарями та рядовими із Великоросійських консистуючих полків і залог, які, знавши тільки муштрувати солдатів, чинили за тими правилами і з селянами. В кожному селі виганяли народ з хат його на вулиці, не минаючи нікого і навіть грудних немовлят, шикували їх шеренгами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж доки перейдуть вулицями головні Комісіонери, які, роблячи їм перекличку, значили кожного на грудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не змішався. Худобу обивательську тримали разом з її господарями і також оглядали й переписували, як маєток господарів. Ревище худоби і плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них Комісіонери з численними асистентами.

Опис той, з усіма його страшними слідствами та розправами, не був закінчений і несподівано загинув. (Війна з турками поклала край інвентаризації українців). Малоросіяни, незважаючи на тодішній свій тягар і нечувані клопоти, прославляли добродійство Боже, приписуючи Провидінню Його розпочату війну на визволення їх од Генерального опису та його наслідків, що загрожували, на їх думку, зруйнуванням власності і набутку кожного».

Якщо люди раділи війні, яка припинила їхні страждання, то якою ж мірою міряти той людський жах від «перепису»?!

З огляду на це перед нами постає питання: невже українець, козацький полковник, захисник українського люду, якими вважалися козаки, Андрій Кийнаш міг так чинити у степу зі своїми однорідцями? З власної ініціативи, можливо, що й ні. Але разом з росіянами, скоріш за все, так. Бо його ім’я не раз виринає в історії у непривабливій ситуації злочинної покори росіянам. Як, наприклад, ось тут: «До самої осені тривала гонитва за гайдамаками і рубання голів правому й винуватому. Запорожжя виставило на кордонах нові роз’їзні команди, так що в полі у них знаходилося до 3000 козаків, відряджених від усіх 38 куренів. Керувати цим військом було доручено найхоробрішим з військових старшин — Макару Нагаю, Олексію Чорному, Андрію Лук’янову та полковнику Андрію Кийнашу».

Для А. Скальковського, затятого монархіста, вся ця четвірка представлена як «найхоробріша військова старшина», бо вони без зайвих питань, за наказом російських офіцерів, брали участь у «рубанні голів правому й винуватому» гайдамаці-українцеві. Бо за задумом Катерини II Південна Україна мала стати зоною великого соціального експерименту — заселення степів вільними ро-сійськими селянами та відставними солдатами, а також іноземними колоністами, яким було обі-цяно звільнення від податків та релігійна свобода. Так тут появилися компактні поселення німців, болгар, молдован, сербів, євреїв тощо. І тільки українці на своїй споконвічній землі змушені були ховатися по яругах та байраках, риючи собі, як кроти, землянки.

Остаточно ліквідувавши в Україні інститут гетьманства, Катерина II дала призначеному генерал-губернатору П. Рум’янцеву «секретну інструкцію» щодо управління краєм — щоб місцеві жителі (тобто українці) «обрусіли і перестали дивитися мов вовки у ліс».

Збігали водами сивого Тилігулу роки, а його береги повнилися новим і новим людом, який стікався сюди з усіх куточків величезної імперії у пошуках кращої для себе долі. А слідом за ними на ім’я генерал-губернатора краю Г. Потьомкіна летіли скарги поміщиків про повернення їм їхніх кріпаків. Але той наказав не повертати селян-утікачів з Лівобережної та Правобережної України, чим сприяв заселенню та господарському освоєнню цих теренів. Відповідаючи на скарги, він писав: «Ці люди в Херсонському повіті стали корисними для держави селянами. Чому ж змушені були вони тікати з батьківщини? Очевидно, жорстокість панів змусила їх покинути свої села та землі і тікати». Чудова відповідь державця.

Але невже граф Потьомкін справді перейнявся такою любов’ю до простих селян-утікачів, що звелів не повертати їх господарям? Колись великий поет устами свого героя вигукнув: «А судді хто?». Можна поцікавитися і нам: «А хто ж панував на «нових» землях, кому вони стали належати після «визволення?». Та ж — росіянам, кому ж іще? Тому й старався російський граф, щоб у російських дворян було побільше утікачів з інших українських губерній, які піднімали б перелоги «Нової Росії».

Ананьїв був частиною тих земель.

Обжившись у Дикому степу, у сусідстві з татарами, українці, хоч і сплачували данину в розмірі десятої частини, в усьому іншому були хазяями своїх обійсть. Ананьїв не міг не постати. Сама природа створила для цього всі умови: ріка з достатньою кількістю води навіть у спекотні літа; родючі ґрунти безкрайого степу, широка і довга долина, захищена від степових вітрів; ліси, наповнені дичиною, — а все разом створювало ідеальні умови для людини, щоб облаштуватися тут, мати під рукою і харч, і хутро для одягу, і будівельний матеріал для житла, і прокорм для худоби. Тому не осісти на цих берегах людині було просто неможливо.

Відсутність літописних свідчень — ще не підстава для твердження, що в період Київської Руси на місці сучасного Ананьєва і навколишніх сіл не було ніяких поселень. І тиверці, й уличі — ці давні слов’янські племена— були асимільовані прийшлими кочовими народами. Князі, не втримавши рубежів своїх земель через чвари, змушені були залишити на поталу ворогові власний люд. Й одному Богові відомо, як той люд виживав на притилігульських землях.

Поява могутніх кочівників на берегах ріки, давня назва якої трансформувалася у Тилігул, відіграла важливу роль у відновленні й облаштуванні окремих українських обійсть, осель, населених місць. На перший погляд здається дивним: як це поява татар могла сприяти виникненню українських поселень у Дикому степу?

Річ у тім, що татари не були такими вже й господарями степу, як це зазвичай подавалося в історії, яка не брала до уваги український фактор. «Дикий степ» чи «Дике поле» — це термінологічний витвір не української історіографії. Так, боротьба була запеклою, жорстокою. Торгівля бранцями з України процвітала. Але як противага цьому безчинству народжувалася у степу нова сила. Вона з’явилася і визріла в ньому, стала непереможною, викликаючи подив, заздрість і захоплення навіть у найлютіших ворогів своєю безмежною відданістю Батьківщині. І цією силою стало українське козацтво, на яке історія поклала місію звільнення споконвічних українських земель побіля Чорного моря.

Поява українських поселень у тогочасному степу відбувалася за певних обов’язкових умов, які ставили перед поселенцями татарські мурзи. Перша — невтручання у військові дії і сутички на будь-чиєму боці (нерубаї). Друга — економічна підпорядкованість місцевій владі, тобто татарам. У всьому іншому — вірі, навчанні, шлюбах — українці давали самі собі раду, без втручання ногайців. Саме це і сприяло розвитку українського степу. То був найщасливіший період в історії Ананьєва. Сорок років — достатній строк для мужніння. Не скажу, що вони були подібні до Мойсеєвих, але то були роки формування українських поселень на рідній землі, і тому цей період був найблагодатнішим.

(Далі буде)

Юрій СИСІН,
член НСПУ.
м. Ананьїв.