То хрест чи вінець?

Величезна загадка: як ці молоді люди, перебуваючи в чужомовному середовищі, не маючи змоги з кимось поділитися своїми бунтівливими думками, виросли у велетів української культури, зігравши визначальну роль у становленні й розвитку нашої літератури? Думаю, Боже провидіння — через Слово!

Знать, од Бога
І голос той, і ті слова…

Слово, помножене на велику синівську любов до України, дало неперевершені твори, яким судилося стати історичними.

Про таких людей треба й писати відповідно: помолившись, напившись джерельної водиці, вмочивши перо в небесну синь…

Тримаю в руках обидві книги — й не можу зрозуміти: чи це окремі за змістом твори, чи «Дівчина з голубом» — як продовження? Чому ж тоді повторюються факти з біографії Шевченка, зокрема з дитинства? Чому в першій книзі Куліш постає перед нами як наречений Надії Білозерської, а в другій вислуховує безкінечні розповіді юної Саші Плетньової про шкодного сільського діда-«вихователя»? І «гарячий Панько» покірно слухає! Кохання? Непереконливо!

Автор вкладає в уста Василини Лозовецької різноманітні історії — аж до польського повстання 1830 року. Тарас бачив ще більше, бо він тоді жив у Вільні, але чомусь мовчить. Принаймні можна поспівчувати Василині, яку життя штовхає в руки негідника.

А в Тараса не склалося… Не склалося і з коханою Ганною Закревською… Хоч закінчується роман тим, що «…тінь мого батьківства вже ходить постійно за мною…». Мається на увазі дівчинка Софія, народжена Ганною від нього. Може, й був такий факт, достеменно нам невідомо… От тільки не віриться, що і Тараса, й Панька забалакують, водять за руки жінки, а вони слухняно плентаються за ними. Не такі це хлопці! Та й вік їхній — молодий, активний, творчий. Вони вчилися, читали, малювали, роздумували, листувалися. Чому, приміром, не ввести в канву роману слова Тараса Шевченка:

Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати,
І спати на волі…

А ось що пише Пантелеймон Куліш у листі до віденського професора Івана Пулюя: «Сим комунізмом, що проповідують ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не піде… Соціалісти запаскудили соціяльність, як дурне військо шпетить власне знамено».

Є над чим роздумувати!

Прагнучи сподобатися читачам, автор сконцентрувався на інтимних почуттях героїв. Але ж хіба людське життя чітко поділене на частини — громадське, інтимне тощо? Ніяк не втямлю, нащо в романі історія Блажейовських?

Порівнюю дві книги — й схиляюся до першої, «Зустріч у лаврі». З перших рядків потрапляєш у ХІХ століття — завдяки авторській майстерності, вмінню вибудувати сюжетні ходи, змалювати характери. І застарілі слова, і діалектизми вписуються в контекст твору, навіть приваблюють: «заглашатав», «зирив», «голова розчімхана», «у вікні за очі вхопило», «ви учитель єсте», «втеряв», «притьмом», «човпів», «спечний», «сподивляв», «вбиранки», «ходити неоженьбою», «талувати», «промигував», «захожати»…

У першій частині автор подає виступ Івана Тургенєва, який «повис у повітрі». Ні реакції слухачів, ні авторського коментаря.

Чому Яків де Бальмен каже в розмові Тарасові: «А що робити, коли української абетки не існує?». Хай недосконала, але на той час уже існувала! Інша річ, що приятелі Шевченка переписували його вірші латиною. «Нехай і так ще читають у майбутньому», — каже Яків.

Приємно було зустрітися на сторінках книжки з учасником польського повстання, письменником Міхалом Чайковським. В його уста автор укладає слова з критикою Москви, суголосні нашому часу: «Москалі є поетами брехні», «Воля для нас, двох сестер-слов’янок, можлива лише після перемоги над Москвою, яка є образом неволі в цілому світі».

На мою думку, автор занадто захопився змалюванням негідних походеньок царя. Імператор інкогніто приїжджає до Києва, замовляючи собі дівчину для втіхи. Але кияни знають про це і навіть хваляться: «Наша Маша теж була там…». Вражає, що Марія Берлінська соромиться не цих розмов, а того, що «его высочество» проігнорував її.

Прикро, що в «Дівчині з голубом» автор припустився серйозної змістової помилки: читаємо про поручника Андрія Івановича Колодянського, а в ресторані «Гера» він раптом став Сергієм Івановичем (ст. 47).

Та найбільше гірчить у романах, особливо в першій частині, величезна кількість помилок — орфографічних, граматичних, синтаксичних. Це просто непристойно! Літературний твір не повинен бути неграмотним! Пробачте, Миколо Михайловичу!

Рекомендую перевидати твори після редагування і доповнення матеріалами про Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша («Дівчина з голубом») — і тоді романи заяскравіють усіма барвами, займуть гідне місце в сучасній українській літературі.

* * *

Дике поле. В чому його таїна, в чому особливість? Чому воно інфіковане наразі ідеєю «руського мі-ра»? На ці питання намагається дати відповідь Леонід Капелюшний у своєму новому романі «Дике поле» (Київ, «Український пріоритет», 2017).

Ох і непросте завдання поставив собі автор! Чесно кажучи, прочитала весь роман, так і не втямивши: яке підґрунтя у сепаратизмі тисяч донеччан? Які історичні підстави у росіян частину східних і південних областей України наректи «Новоросією»? Невже так світила ота Донецько-Криворізька республі-ка на чолі з Артемом?

Світ давно визначив межі розселення українців. Відомий німецький історик, етнограф другої половини ХІХ століття Фрідріх фон Гольвальд у фундаментальній праці «Земля та її народи» зазначає, що розселення українців «зовсім не обмежується басейном Дніпра, а йде далеко на захід у басейн Вісли й переходить за Буг, а на сході займає частину Донецького басейну; ця область розселення українського народу перейшла за горішній Дін, а по той бік Азовського моря поширилась до Кубані й на Кавказ».

УНР не змогла утримати наші етнічні землі, зважаючи на постійну окупацію їх чужими військами. Однак навіть серед українських комуністів у 20-х роках минулого століття були такі, хто наважувався заявляти про повернення до складу радянської України деяких територій. Нарком М. Скрипник висунув перед Москвою вимогу «прилучити до української території Воронезьку, Курську, Чорноморську, Озівську, Кубанську області». Після цього українського наркома довели до самогубства.

Хіба не знав про це Павло Горлач — випускник історичного факультету Донецького університету? Чому ж так легко «повівся» на ту загадкову «Новоросію»? Що вже й казати про шахтарів…

Павло родом із хутора Шевченкового, де жили переселенці з Черкащини. Із покоління в покоління передавали рідну мову, способи господарювання, звичаї. Головний герой дивується, порівнявши інші поселення зі своїм хутором: і хати сміються з дашками коло ґанків, і квіти буяють, і горнятко біля криниці гостинно запрошує випити свіжої водиці.

Хоч Павла виховувала сама тітка, він любить свій хутір, з трепетом повертається туди: «Із загуслої пітьми напливає степовий дух, від якого солодко на душі».

Для сусідів Піскунів він «Павчик», сердечний друг дочки Валі. Вони всіх дітей жаліють, не засуджують і Павла, хоч Валя служить в Українській армії. Це й стало водорозділом між молодими. Сусід очолює місцеву самооборону. Коли козаки вчинили на хуторі свавілля, Павло розправляється з ними. За це й сам потрапляє в підвал, де сиділи українські волонтери. Його засудили до розстрілу. Так сталося, що під час обстрілу гине волонтер Павло Сколот. Виникає ідея переодягти Горлача й віддати йому документи загиблого. Сколота вони захоронили тут же, а самі з великими труднощами виїжджають на Запоріжжя. Волонтерка Ірина влаштовує Павла у шпиталь лікувати виразку. І з цього часу Павло духовно перетворюється в Сколота. Спілкування з волонтерами, лікарями, мудрим Петром Горбачовим, з переселенцями-сталеварами з Донбасу сприяють цьому. Але ж як важко іде цей процес! Він спостерігає, згадує, аналізує своє минуле, багато думає. У спілкуванні переходить на українську мову. На питання вірменина Геворга, що привело його в бойовики, відповідає: «Ідея. Творення нової держави. Справедливої». А наодинці думає: «Чим же була наша віра у Новоросію? Будь-яка віра — це завжди особлива форма омани». І впевнюється, що війна втрачає для нього романтичний блиск.

Павло часто згадує бойового побратима Китайця, який учив сепаратистів воювати. Він запевняв: чим далі йтиме війна, тим більше Українське військо набуватиме гарту. Перемагають у вірі й духовній міці.

У 2014 році, дивлячись телепрограми, сепаратисти сміялися над убогістю Української армії, над старою технікою, бідністю солдатської форми. Дивувалися й невправністю українських командирів. «Щоб не розуміти стратегічну ціну висот, треба бути козопасом», — пише автор. Це щодо двох висот біля Логвинового, яке наші просто покинули. Та українці б’ються відчайдушно, не втрачають сили духу.

Павло дедалі більше проймається повагою до волонтерів, а в Ірину навіть закоханий. Але в коханні він якийсь невдатний. Не вистачає сміливості побудувати стосунки. Валя. Ірина. Галка. Може, із Софією щось складеться? Автор дуже скупо пише про інтимні почуття героя, якось непомітно й недостатньо — про загибель Ірини. Чому?

Роман насичений цитатами з українських і російських поетів, хоч і не завжди доречними. Павло читає китайських філософів, приміряє на сьогодення. Спогади Махна викликають у нього роздуми про уроки історії: «Чому ми з незбагненною впертістю наступаємо, як на забуті граблі, на прості істини?». І робить висновок: минуле — завжди підвалини сьогодення.

У Києві він знайомиться з дядьком покійного Сколота, і вони вирушають на Донбас за трупом його небожа. З великими труднощами це їм вдалося — і знов на Запоріжжя.

А митарства Павла тільки починаються: він вирішив помандрувати шляхами героя повісті — сапера радянської армії. Автор повісті цікаво розповідає про Крим: як тікали з необжитої землі росіяни, як українці господарювали на цій землі після її розмінування, як пустили дніпровську воду, як поверталися із заслання татари.

Павло пізнає описані в повісті місця, знаходить козацький цвинтар, знайомиться з мешканцями краю. Він чує від Ахтема: «Росія генетично неспроможна жити із сусідами мирно».

Головний герой з гіркотою думає: «…вже й не знаю, за що воював». «Наш голод, нашу безнадію, наш відчай і нашу злість автори ідеї-пастки прорахували точно. Так буває, коли край живе без національного духу».

Вдячна автору за ці слова. Впевнена, що й до війни не дійшло б, якби київська влада займалася вихованням патріотизму громадян у Криму й на Донбасі. Так-так, патріотизм треба виховувати у всіх — від дитини до глибокого старця. Хіба можна було очікувати іншого розвитку подій після того, як у Донецьку на білбордах був зображений В. Ющенко в есесівській формі? Загальновідомо, що Крим здали не тоді, коли увійшли «зелені чоловічки», а тоді, коли на площі у Сімферополі палили українські підручники. Російські кагебісти працюють!

Виникає враження, що автор — друге «я» головного героя: він подорожує разом з ним, спостерігає, сумнівається. Після всіх подорожей Павло думає: «Для Москви ми були географією, куснем хліба із намазаною промисловою інфраструктурою. А ми, місцеві, знали, що тут наші брати і сестри, сім мільйонів людности, яка вросла в Донеччину і заробляє там на хліб насущний, там кохається і там умирає».

Павло зрозумів важливість зустрічей з дітьми, коли побачив, з яким інтересом вони слухали його виступ. Він згадав про воєнізовані табори для «пацанів», які спостерігав у бойовиків. Якщо не вкладеш у юні душі доброго, то бур’ян сам виросте. От тільки що розповідав дітям колишній бойовик? На жаль, автор не пише…

Стиль Леоніда Капелюшного по-чоловічому скупий, особливо в останніх частинах. Та інколи розповідь розцвітає образними словами, ніжним описом природи: «В чубатих очеретах, де ховалася річечка Лозоватка, шарудів вітер, гнувся вже порожевілий після зими верболіз, а молода трава хоробро вибиралася до сонця із закоцюблої землі».

Викликають інтерес неор-динарні слівця, не знаю, як і назвати їх — не вульгаризми, не діалектизми: «промельк», «шухариться», «хиляк», «цопне», «навскид», «байдужак», «кругаля»…

Сумно, що в такому серйозному творі помилок — вище критичної межі. Тим більше дивно й обурливо, що таке серйозне видавництво, а редактор — сам В. Шовкошитний!

Деінде зустрічаються такі речення-абракадабри, що не втямиш, про що йдеться. Судіть самі, шановні читачі: «Але ми як-будь не у програші», «І хоч виглядала із цього ракурсу доцілаинакше, як берегла пам’ять, у мене відлягло». Скажу тільки одне: треба прискіпливіше вибирати видавництво й редактора!

Роман Леоніда Капелюшного «Дике поле» відкрив список серйозних епічних творів про сьогоднішню війну — наш біль і нашу печаль.

Валентина СИДОРУК,
член НСПУ.
м. Чорноморськ.