Ностальгійний вечір на кіностудії

І ці люди, котрі ще працюють на кіностудії, рівно ж ті, хто давно вже не ходить сюди на роботу, — вони були б щасливі, якби все повернулося. Не совок, певна річ, а улюблена робота, гарні фільми. І добра платня, звісно ж… Та, як знаємо всі, кожен новий звій дороги не може повторити попередній. Біда в тому, що в нинішніх умовах майже неможливо зробити якісний крок уперед, бо, як сказав понад сто років тому той, кого не хотілося б цитувати, перед нами — стіна…

А того суботнього вечора на кіностудії зібралося заледве три десятки людей (а колись же було тут далеко за двісті працівників), щоби в День українського кіно (а воно, попри всі песимістичні та занепадницькі настрої, активно таки відроджується) поспілкуватися у дружньому колі, згадати дні минулі, колег, котрі не змогли чи й не схотіли прийти, а трішечки й посумувати…

Відкриваючи вечір, знаний кінорежисер Ярослав Лупій, голова Одеської організації Національної спілки кінематографістів, привітав колег зі святом, сказавши, що воно відзначається напередодні 100-річчя від дня народження Олександра Довженка, котрий на Одеській кінофабриці знімав свої перші фільми, і що саме тут він починався як великий майстер кіно. А також нагадав, що в 20—30-х роках минулого століття Одеська кіностудія була центром кіновиробництва — тут знімали до 40 відсотків всесоюзного прокату. В Одесі працювало чимало славетних акторів, що уславили наше кіно. Була можливість знімати експериментальні фільми. І що незабаром на території кіностудії буде відкрито меморіальну таблицю в пам’ять про всіх роз-стріляних працівників — а це 30 імен одеських кінемато-графістів.

— Коли говорити про працівників Одеської кіностудії пізніших часів, то треба згадати про всіх, хто тут працював у пору її розквіту, — сказав Андрій Осипов, голова правління ПАТ «Одеська кіностудія». — Полишити її просто так не можна, вона залишається в серці. А для всіх присутніх буде зараз маленький сюрприз.

Але спочатку було показано фільм «Хліб» (1928 рік) режисера Михайла Шпитковського, котрий знімав на Одеській кіностудії. Оператором був Олексій Панкратьєв, майстер своєї спра-ви, один з перших випускників Одеського кінотехнікуму. Знімалися в картині одеські актори. Це, фактично, збірка новел, кожну з яких можна показувати окремо, а всі разом вони становлять цілісну картину, з одними й тими ж персонажами. Свого часу стрічка зазнала репресій, її навіть було покладено «на полицю».

Наприкінці всіх зворушив маленький фільм Сергія Рахманіна. Фільм про Одеську кіностудію, в якому головний герой, чи персонаж, — це пам’ять. Па-м’ять про колишнє динамічне, цікаве, наповнене життя кіно-студії, з картинами, які під ту пору ставали знаковими, з відомими режисерами та популярними акторами, від Віри Холодної починаючи… Вони з’являються на екрані, наче тіні, немовби привиди, посеред напівзруйнованих будівель, оточених дикими заростями, посеред занедбаності та пустки… Колись тут вирувало життя, лунали знайомі голоси, народжувалося мистецтво, яке хвилювало людей, захоплювало їх… Хоч ми розуміємо — і всі розуміють та пам’ятають, що були вічні проблеми з цензурою, з чиновницьким та партійним диктатом, і були гострі зіткнення між тими, хто не хотів слухатись вказівок згори, і слухняними та покірними. Але запам’яталися фільми, запали в душу герої — красиві, шляхетні, розумні… Запам’яталося те, що зветься — процес. Процес кіновиробництва. Робота Сергія Рахманіна є даниною мистцям Одеської кіностудії, котрі працювали тут колись — і живим, і тим, котрих уже нема серед нас. Фільм не претендує на історичний екскурс.

— Це моя рефлексія про студію, — зізнається режисер. — Данина минулому, щоб воно викликало емоції. Фільм — про душу кіностудії. Мене тут не було 17 років. І те, що я побачив, повернувшись…

Так, нема слів, щоб висловити все. Але душа Одеської кіностудії ще жива, вона тут, на цій території, доки існує віра у її відродження. У сучасному форматі, звісно, адже ріка часу не тече у зворотному напрямку.

Шкода лишень, що ми не побачили у цьому короткому ностальгійному фільмі українського акценту, а він був би тут історично виправданим і — дуже доречним, він тут просто необхідний. Тим більше, що фільм готувався для міжнародного показу, навіть титри виведені суціль англійською мовою. Ще треба нам вчитися мислити категоріями державними.

У фіналі стрічки бачимо на екрані головних персонажів «Весни на Зарічній вулиці», звучить популярна тоді пісня про заводську прохідну, що стала головною у їхніх долях. Слова пісні, без сумніву, асоціюються з кіностудією. Хотілось би — не зайвим буде повторити думку, — щоби там був український акцент.

На вечорі зачитали привітання від Міністерства культури України, від обласної та міської рад; низку працівників студії відзначили подяками за працю.

Роман КРАКАЛІЯ.