Сцена як місце світобудови

Директорка Одеської опери Надія Бабіч щиро і відверто поділилася досвідом роботи на посаді керівника театру й означила основні теми розмови:

— У якому напрямку має розвиватися музичний театр в Україні? Якою має бути його репертуарна політика? Як поєднати класичні традиції та сучасні тенденції? Як утримувати класичний репертуарний театр і водночас створювати нові проекти? Яким чином залучати фінансування і зацікавлювати публіку? Безліч питань, що стосуються розвитку музичного театру в Україні, потребують осмислення і відповідей. Театр повинен розвиватися, рости, він не може існувати без драйву, без нових проектів. І в той же час руки керівника театру зв’язані відсутністю сучасної нормативної, законодавчої бази, яка регламентувала б роботу музичних театрів. Тому нам потрібно обговорювати ці питання. Бажано створити спільне загальноукраїнське оперне видання, хоча б в інтернет-варіанті, де люди, пов’язані з музичними театрами, могли б обмінюватись думками і напрацьо-вувати спільні позиції.

Музичний критик, доктор мистецтвознавства, академік Національної академії наук України, засновниця Київського Вагнерівського товариства Марина Черкашина-Губаренко поділилася думками щодо репертуарної політики:

— Репертуар театру — це його візитівка, що показує слухачеві специфіку діяльності трупи. Й опери Вагнера у репертуарі — наче лакмусовий папірець для всього колективу, адже грати, співати, ставити твори цього композитора можуть далеко не в кожному театрі. Звичайно, фундаментом репертуару повинні бути загальновідомі класичні твори, ті, які люблять глядачі і на які приходить касова публіка, але велике значення мають й ексклюзивні проекти та програми. Наприклад, в Одесі поставили барокову оперу «Дідона і Еней» англійського композитора Перселла, яка виявилася сучасною і співзвучною молодій публіці. У концертному виконанні опери «Євгеній Онєгін» Чайковського на першому плані — оркестр, музика, адже в опері все починається з музики... Концерти з творів Вагнера у виконанні одеських митців також показали, що у театру є потенціал для того, щоб ставити непрості вагнерівські твори. І ще одна важлива частина репертуару — це українська музична класика, яка повинна йти на оперних сценах. Ми мусимо культивувати наших «домашніх музичних богів», як це роблять у європейських театрах, як, скажімо, у Мюнхенському оперному театрі культивують Вагнера, Штрауса, Моцарта...

Музичний критик та організаторка фестивалів, директорка піар-компанії «Дель Арте» Ольга Стельмашевська (Київ), продовжуючи тему, зазначила:

— В Україні відбуваються процеси, які у Європі вже давно завершилися. Непростий час стимулює, створює можливості для розвитку нових проектів. В Україні, як ніколи, розвивається внутрішній туризм, фестивальний рух. Не дивно, що люди їдуть у Львів чи в Одесу, але останнім часом публіка мандрує і в Кропивницький, Івано-Франківськ, Тульчин, де відбуваються цікаві театральні події. І це чудово — люди повинні їхати і захоплюватися Україною. Радує те, що Одеський оперний театр сьогодні — в авангарді україн-ської музичної культури, Львів-ський оперний театр лише намагається робити ті речі, які в Одесі вже мають, як-от цей фестиваль. Нині визріла необхідність створити спільний інтернет-гід по оперних та балетних виставах і починати проводити тури для публіки оперними театрами України. Час настав!

Доцент, доктор мистецтво-знавства Ірина Драч (Харків) вважає:

— Символічний стрижень, на якому тримається музичний спектакль, — це, перш за все, простір суспільного діалогу. Сцена — це місце, на якому можна займатись світобудовою. Музична постановка змушує глядача замислитися, це прос-тір несподіваного. Як колективна дія оперна вистава завжди має автора, а співавтором може стати кожен глядач...

На думку музичного критика, кандидатки мистецтвознавства Анни Ставиченко (Київ), сучасну музичну критику остаточно змінив інтернет:

— З’явилася можливість бачити вистави, не відвідуючи театру, онлайн, і з’явилася можливість писати, обмінюватися думками, оцінювати спектаклі у соцмережах, в інтернет-виданнях, не проходячи крізь офіційні друковані газети та журнали. Сьогодні музичний критик повинен бути цікавим публіці, як персонаж, як бренд — тоді у нього є шанс стати популярним. У європейській музичній критиці бракує об’єктивності: відомі фахівці обслуговують інтереси концертних агентств та фестивалів і не мають права написати щось неприємне про ту чи іншу музичну подію, хоча багато хто з них розуміє, що ж насправді відбувається на сцені. Українська ж музикальна критика об’єктивніша саме завдяки відсутності грошей. Справжній критик реалізується у трьох іпостасях: як власне критик, як партнер театру, як його консультант.

«Чи потрібна музична критика сучасній українській культурі та мистецтву?» — розмірковували учасники конференції. Звичайно, потрібна, навіть якщо це поки що розуміє небагато хто.

Музичний театр в Україні розвивається. Так, ми повинні знати, що відбувається у музичних театрах світу, повинні бути в курсі світових тенденцій, але український музичний театр повинен розвиватися власним шляхом. І «Оксамитовий сезон в Одеській опері» — один із кроків на цьому шляху.

Ольга ФІЛІППОВА.