Козирна карта. Чи спрацює вдруге?
Не знаю, як у кого, а в моїй родині впродовж останніх років триває болюча повзуча війна. І виною у всьому виявляюся я, бо голосувала за нього.
Отож варто нашим ЗМІ повідомити про нові жертви війни на Донбасі, як увесь гнів моїх дітей, уже теж, як і я, пенсіонерів та інвалідів, звалюється на мене: «Хто голосував за нього? Ти! Спокусилася, повірила, що закінчить цю війну за тиждень-два!».
А в мене були свої контраргументи. Так, повірила, бо подумала, якщо він — успішний бізнесмен, то наведе порядок і в країні. Високу марку його цукерок і тортів знають у всьому світі. По-друге, переконувала себе, дуже багата людина обкрадатиме бюджет держави менше, ніж його попередники. А крім усього, таємно сподівалася, що у Петра Олексійовича десь у рукаві прихована його козирна карта, в якій — стратегія, як врятувати Україну від збожеволілого російського ведмедя. Прийде час — і він, гарант, оприлюднить її.
…А в Україні — скандал за скандалом, до яких часто причетний знову-таки він, наш обранець Петро Олексійович.
Пам’ятаєте ганебні вибори у Чернігові, де Порошенкові треба було протягти до парламенту свою людину? Пам’ятаєте, як натовп небайдужих виборців буквально взяв в облогу легковик, що привіз гроші для купівлі голосів за «потрібного» кандидата? Їх, не соромлячись ні людей, ні телеоператорів, відкрито роздавали направо й наліво. Хтось брав, хтось, чортихаючись, ішов геть. А президентові було байдуже, що скажуть з цього приводу про нього люди.
Тоді улюбленець гаранта Конституції таки пройшов до парламенту і став його довіреною особою.
Полуда спадала з очей українців. Люди протестували проти зневаги до себе. Зростало обурення: невже марною була жертовність Небесної Сотні, а закличні гасла Революції Гідності так і залишилися лозунгами? Бо на крові народу владу захопив і приватизував партократичний олігархат укупі з тим же Петром Олексійовичем. У результаті багаті стали ще багатшими, а мільйони простих українців змушені розпорошувалися по світу у пошуках роботи й кращої долі. І ще ніхто з тих, хто ризикнув і виїхав, не пошкодував, навпаки — цілком задоволені своїм вибором, присилають сюди рідним гроші, щоб не згинули, хоч і нудьгуючи за домівкою.
Гірше тим, хто не покинув рідної оселі, рідної землі. Молоді шукають по кілька робіт, з легальним працевлаштуванням чи із зарплатою в конвертах, аби якось пережити цей скрутний час.
Геть кепсько пенсіонерам — чимало з них шукають щось їстівне на смітниках, або тихо відходять в інший світ, не потрібні ні уряду, ні парламенту, ні гаранту.
І коли в моєму домі знову збурилося тимчасове затишшя, я сказала дітям:
— Ми всі живемо зараз у країні загнаних коней. А їх, чула, відстрілюють, щоб не мучилися. Можна відстрілювати, як бачимо, без куль. Бо у селах позакривали навіть фельдшерсько-акушерські пункти. В рамках так званої медичної реформи.
Загнані коні… Я бачила одного з таких бідолах.
Уявіть: на вулиці великого промислового міста торохтить бруківкою бричка з дарами землі — картоплею, фруктами. Ще не старий візник на передку ліниво цьвохкає батогом по конячині. Це явно не про неї сказано: мовляв, і ми вороними були. Худенька, але не голодна, бо кожен селянин дбає про коня. Адже на ньому вся важка робота, пов’язана із землею: зорати, засіяти, скосити, повезти зерно до млина, а оце зараз — на базар.
Конячина чомусь притишує свою ходу і знесилено зупиняється. Візник занервував — батогом її раз, удруге, дедалі зліше, і та зі всіх копит упала на бруківку.
Ще не усвідомлюючи всієї своєї біди, чоловік стьобав її батогом. Стьобав уже навіть не коня, а свою прокляту долю, тяжку карму всього народу. Потім скочив на бруківку, став на коліна перед уже мертвим своїм другом-годувальником, — і заплакав. Бо вони були обоє загнані: і конячина, і хлібороб…
І тому з усвідомленням цієї вбивчої істини, що ми — країна загнаних уже не тільки коней, а й людей, — зростало й моє нетерпляче сподівання на можливу козирну карту першої особи нашої держави.
Навіть зараз не віриться, але цей день настав. Петро Олексійович привселюдно, на весь світ попросив пробачити йому за невиконану передвиборну обіцянку — покінчити з війною за кілька тижнів.
Країна на якусь мить завмерла від такої несподіванки. За двадцять сім років Незалежності лише п’ятий президент, перший і єдиний, визнав свою провину і вибачився перед народом. Перший і єдиний!
Отямившись, суспільство заговорило. Хтось казав, що це мужній вчинок. Інші, зневірені, назвали те вибачення самопіаром, мовляв, виборці запам’ятають цю його так звану мужність і знову віддадуть йому найвищу посаду. Були голоси, що президентові за всі свої промахи, брехливі обіцянки-цяцянки і зловживання владою слід вибачатися зранку й до вечора.
А моя знайома, яка кілька років була на заробітках в Італії, сказала нехитрі, але разючі слова:
— Я хотіла б жити, як в Італії, бо там навіть у пенсіонерів є майбутнє. Вони не сидять удома, а з цікавістю подорожують по світах, бо мають заощадження і пристойні пенсії.
У словах цієї простої жінки мене вразила саме ця фраза: «Там навіть у пенсіонерів є майбутнє». А яке майбутнє світить нам, якщо здорові й працьовиті не можуть знайти пристойної роботи вдома і мусять виїжджати за кордон, а ті, хто залишився тут, удома, приречені затягувати паски по саме горло?
Що ж, мабуть, невипадково Петро Олексійович притримав свою козирну карту — оте вибачення — впритул до нової виборчої кампанії, бо ж жевріє надія не зійти зі сцени, бо народ наш — забудькуватий, добрий, терплячий.
Отже думаймо, люди, думаймо! Не про копійчані передвиборні крихти з барського столу і навіть не про купюри. Думаймо всерйоз про наше майбутнє і майбутнє України. До виборів ще є час, щоб звірити годинники й порадитися із власною совістю — обирати тих, хто вартий нашої довіри.
Адже це і про нас сказано у Біблії: не за слова, а за діла свої судимі будете. Бо насправді й ми винні у тому, що нині діється і в нашій країні, і в наших родинах.
Будьмо мудрі, як ота жіночка, що була на заробітках в Італії. Ось що вона сказала наостанок:
— Я повірила б президентові, якби, вибачившись за свої перед-виборні й інші обіцянки-цяцянки, сказав: «Я не виконав своїх обіцянок і тому зрікаюся цієї високої посади і йду у відставку. Маю честь!».
Це були б слова справді мужньої людини. Маю честь!
Майя ФІДЧУНОВА.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206